НОВА ЗУСТРІЧ ІЗ ОЛЕГОМ ПОЛЯНСЬКИМ

Зовсім небагато часу (за мірками історії Землі – взагалі менше аніж якась “енна” доля миті) минуло відтоді, як луцькі любителі класичної (й зокрема фортепіанної) музики мали змогу отримати величезну насолоду від гри славнозвісного піаніста Олега Полянського, а Маестро знову відвідав Волинь із новою програмою – 26 березня відбувся його концерт у Нововолинську, а 27-го в Палаці культури міста Луцька (як наголосила на початку концерту його ведуча Оксана Єфіменко, це вже шістнадцятий приїзд Маестро до нашого міста). Цього разу пан Олег виступав не сам, а з Академічним камерним оркестром “Кантабіле” під керівництвом народного артиста України Товія Рівця (з цим колективом пан Олег співпрацює давно – і, чесно кажучи, це один із дуже небагатьох оркестрів, яким випадає нагода виступати разом із музикантом такого масштабу). Сама поява “Кантабіле” на сцені свідчила про те, що звучатимуть твори не лише сольні, а й написані для фортепіано з оркестром (власне й на афіші про це було недвозначно заявлено), а слухачі вже були налаштовані на те, що поєднання класичних творів із іменами таких Майстрів обіцяє зовсім нове їх осмислення і, ясна річ, нові враження.

Розпочався концерт своєрідним сюрпризом – волинською прем’єрою Концерту для саксофона, фортепіано і оркестру сучасного ізраїльського композитора, уродженця Білорусі Еліезера Ельпера. Блискучий перегук інструментів та оркестру, емоційна напруга першої і третьої частини, майстерні вкраплення близькосхідного (зокрема єврейського) мелосу у другій створювали незвичну і в чомусь загадкову атмосферу – комусь вона могла нагадати сторінки старозаповітної історії, комусь – непросте сьогодення регіону, а ще у когось збудити якісь власні асоціації, про які ніхто інший і не здогадався б. Рояль Олега Полянського і альт-саксофон музиканта з Рівного Тараса Пастушка поєднувалися з переливами струнних настільки гармонійно, що твір хотілося слухати й слухати. Більше того, стало зрозуміло, наскільки вузьким є усталене уявлення про саксофон як суто джазовий інструмент. За всієї моєї любові до джазу змушений констатувати, що “мундштуковий офіклеїд”, як спочатку назвав свій винахід бельгієць Адольф Сакс, з’явився ще тоді, коли Коулмена Хокінса чи Джона Колтрейна не було навіть “у проекті”, і впродовж десятиліть успішно використовувався в симфонічній музиці – інтерес до нього виявляли Гектор Берліоз, Жорж Бізе, Каміль Сен-Санс, Жюль Массне, Моріс Равель, Олександр Глазунов та інші. Твір Ельпера ще раз підтвердив, що ця традиція не перервана.

Після цього настала черга двох суто сольних, безоркестрових номерів, які були в концерті представлені Сонатою №7 ре мажор (опус 10, №3) Людвіга ван Бетховена та Фантазією фа мінор (опус 49) Фридерика Шопена. Згадану бетховенівську сонату (особливо її другу, мінорну частину – Largo е mesto ре мінор) любило чимало митців (Максим Горький зокрема), але чи не найкраще сказав про цей фрагмент французький письменник Ромен Роллан: “ ...Там уже весь Бетховен. Яка зрілість душі!.. Скорбота, що выражена там, настільки повна сили й законів своєї долі, що она вже не здається зізнанням однієї людини... Особиста скорбота тут стає загальним надбанням. І елегія людини, завдяки своїй повноті підноситься до епопеї народу або эпохи... Ціла величезна трагедія, суть якої – душа народу, втілена в його корифеї”. Від себе ж скажу: найбільший емоційний вплив справляє не так сама друга частина, як її контраст із іншими, мажорними – Presto, Allegro та Rondo, Allegro. Все це вимагає від піаніста неабиякого професіоналізму і вміння “тримати аудиторію”, малюючи мелодією образи, які запам’ятовуються слухачем, і водночас стимулюючи його фантазію до творення власних картин-асоціацій. Олег Полянський із цим справився просто блискуче.

Що ж до Шопенової “Фантазії”, музикознавці недарма порівнюють цей твір із поемами Адама Міцкевича, роздуми якого над історичною долею Польщі, розлога образність і яскравий національний колорит справді є суголосними шопенівським мотивам. Але Фридерик Шопен – композитор світового масштабу, і (як уже згадував автор цих рядків у попередніх нотатках про Олега Полянського), присутня в музиці славетного поляка ностальгія – як вища форма печалі, – в кожного будить думки про його Батьківщину і про літа дитинства та юності, які не забуваються. Так було і цього разу – одразу згадалися Шопенові твори, які часом випадала нагода почути по українському радіо в берестечківській оселі у далекі литячі роки (пригадую, як питав у бабусі, що таке мазурка)…

Заключним акордом дійства став Концерт для фортепіано і струнного оркестру ля мінор Фелікса Мендельсона – одного з найяскравіших представників романтизму в музиці. Тут свої багатющі виконавські можливості сповна показали і соліст, і оркестр. Сонячні ритми, переплетені зі світлою журою, виказують руку надзвичайно талановитого композитора, й дивуєшся, дізнавшись, що твір цей він написав ще… підлітком – у 13-річному віці.

Збір коштів у рамках акції “Подаруємо Луцьку рояль” триває, тож пан Олег і цього разу зробив пожертву на цю шляхетну справу.

На завершення ведуча Оксана Єфіменко висловила щиру вдячність Олегові Полянському, Тарасові Пастушку та Академічному камерному оркестру “Кантабіле” на чолі з його лідером – народним артистом України Товієм Рівцем, і запросила на нові концерти Волинської обласної філармонії.

 

Ігор БЕРЕСТЮК