“БЕЗ ЕДІЛА НЕМА ДІЛА…”

Дорогому татусеві на 90-річчя

На одній із моїх улюблених світлин, яку я зазвичай називаю нашим першим сімейним знімком, пильне око і об’єктив фотоапарата когось із колег батька й матері зафіксували момент, коли вони сидять удвох (ні, перепрошую, все-таки утрьох, бо в маминому лоні – Ольшевський-молодший) на якомусь лузі. Певно, виникли неполадки з театральним автобусом, і обоє вирішили перепочити. Молоді, замріяні, сповнені яскравих планів і надій на майбутнє, попри всі тогочасні проблеми... Поруч біля мами – тато. Ледь примружившись від сонця, роздумує про життя-буття. В погляді – й прихована тривога (матуся розповідала, що поїздка та була майже детективною – один із працівників виявився нечистим на руку та ще й нібито не зовсім тим, за кого себе видавав, і батько, як директор Нововолинського театру, їхав із ним розбиратися, а мама, – хоч сама була при надії, – турбуючись про татове здоров’я й безпеку, склала йому “компанію”), і сподівання, що все зміниться на краще, й доброта, доброта, доброта…
На жаль, татові не вдалося забрати нас із мамою із пологового будинку: загострення туберкульозного процесу надовго вклало його на лікарняне ліжко, і про народження моє він довідався вже в диспансері. Тато розповідав, що тієї ж ночі йому наснився кумедний сон: ніби повернувся додому, а я (вже величенький) питаю: “Ну що, татусю, підемо на пиво?”. Казав, що сон цей ще більше впевнив його у власному одужанні. І справді, хвороба невдовзі відступила…
Інша, потемніла від часу світлина – мабуть, теж Нововолинськ. Тепер ми справді утрьох: тато, мама, я… На жаль, пам’ять людська влаштована так, що немовлячий період для дорослих і навіть дітей старшого віку закритий (не кожному вдається, як Михайлові Зощенку, проникнути у цей “спецфонд”). Тому не знаю, що мені говорили в цей час батьки. Можливо, наспівували пісень? Принаймні музику вони дуже любили – і мама, і тато, – й передали цю любов мені…
Перший же яскравий, осмислений епізод за участі батька зафіксувався вже в Берестечку. Повертаємося з мамою із прогулянки, а татусь сидить на подвір’ї й прилаштовує до нещодавно придбаного дитячого ліжка мотузяні “грати” – щоб я під час сну не злетів додолу (це був період “прощання з колискою”).  Напевно, батьки були у відпустці, хоча, щоб частіше бачити мене (з семи місяців до тринадцяти років я через часті гастролі жив і виховувався у бабусі), вони працювали навіть у вихідні й відгули теж проводили в Берестечку. Десь із тих часів пригадую і збирання грибів у лісі (тато в цей час розказував, які з них їстівні, а які отруйні, хоч фанатиком “третього полювання” не був – віддавав перевагу риболовлі).
Потім – Новий рік… В руках у тата – бенгальські вогні… Запалює їх, жартома цитуючи персонажа якоїсь із вистав: “Салют із трьох берданок!” Іскри…  Відчуття свята… Власне, цей святковий стан відвідував мене щоразу – щойно відчинялися двері й до хати заходили батьки, або ж, коли прийшовши після ігор з ровесниками, заставав їх у причілку (основні кімнати бабуся здавала квартирантам). І річ була не в іграшках чи ласощах, які завжди привозили мама й тато – в ці миті я особливо гостро відчував, що у мене є батьки, і вони – саме тут, а не десь на гастролях, звідки завжди озивались листами… А щодо іграшок – тато, який мав золоті руки, нерідко сам робив їх для мене: пригадую пропелер, який розкручувався за допомогою котушки з-під ниток і рибальської жилки й, хоч не високо, але злітав, обертаючись, угору, моделі планера, вертольота (я ж мріяв бути льотчиком). А коли підріс, майстрували вже удвох (флюгер, телескоп і т. д).
Але найчастіше батько дарував мені книги, оскільки сам був неабияким бібліофілом (читав навіть у передостанній день свого життя). Значну частину свого заробітку витрачав на книжки, причому різноманітні, які стосувалися не лише театру – до нашої бібліотеки потрапляло багато як художньої, так і довідкової літератури, Власне, інтерес до видань енциклопедичного характеру теж прищепив мені тато ще в ті ранні літа – либонь, під час місячного “берестечківського сидіння”, коли Нововолинський театр розформували (наслідок злочинних хрущовських експериментів), а нову роботу батьки ще не знайшли (Ніжин, знову Нововолинськ, Біла Церква й нарешті Луцьк були попереду). До Берестечка ми тоді перевезли всю нашу домашню книгозбірню.
Дитячі ж книги тато спочатку читав мені уголос, потім, коли я вже вивчив абетку (завдяки газетам і кубикам із літерами це сталося доволі рано – якщо не у три, то принаймні в чотири роки) й почав читати сам, завжди розпитував про зміст, який я мав не просто переповідати, а й (нехай навіть по-дитячому) аналізувати, являючи власне ставлення до героїв та їхніх учинків. Коли я бував до сліз засмучений або розчарований трагічним – чи навіть просто сумним, – фіналом (особливо це стосувалося деяких казок Андерсена, які були радше притчами, аніж казками у звичному розумінні), тато не іронізував, не зводив усе до “письменницької вигадки” (мовляв, “чого ти, то ж неправда, папір усе витримає”), а навпаки, розповідав, як у дитинстві сам плакав, читаючи “Каштанку” Чехова чи дивлячись виставу за “Знедоленими” Віктора Гюго. Пояснював, що так у людині прокидається власне людина, здатна співпереживати й ставитися до життя як найвищої цінності. Йшлося, по суті, про відоме ще з античних часів поняття катарсису – очищення через душевне потрясіння, – яке й відрізняє справжнє мистецтво від псевдомистецтва. Як творчий працівник театру, – актор і режисер, – тато це розумів, як ніхто інший, і намагався мені це пояснити, добираючи слова, доступні для дитини.
Не буде перебільшенням сказати, що й один із перших потужних імпульсів до майбутньої літературної творчості теж надійшов від батька (я про це вже писав колись). На моє 15-річчя тато подарував “Поэтический словарь” Олександра Квятковського. Того ж 1973 року придбанo “Словник літературознавчих термінів” Василя Лесина й Олександра Пулинця. Простудіювавши “від палітурки до палітурки” обидва видання, спробував творити щось своє – і “пішло”, і “поїхало”… До моїх літературних спроб тато ставився серйозно, був (поряд із мамою) першим слухачем, читачем і критиком, либонь, кожного з віршів, перекладів, есеїв, пісенних текстів, які виходили з-під мого пера, і це не  була думка дилетанта – як професійний режисер, він намагався вловити внутрішню “драматургію” твору, вчасно даючи слушні поради. Зрештою, тато був і обдарованим літератором – замолоду писав цікаві вірші, уже в дев’яності створив дві п’єси про життя і трагічну долю двох знакових митців Розстріляного Відродження – Євгена Плужника (“Голос пам’яті”; ця вистава з успіхом ішла свого часу на сцені Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги) та Михайла Драй-Хмари (“І  оживаю, і люблю…”), інсценував повість Бориса Васильєва “А світанки тут тихі”, сторінки документально-нарисової книги Світлани Алексієвич (нині Нобелівської лауреатки) “У війни не жіноче обличчя”. Писав і прозу (автобіографічна повість про дитинство, юність, становлення митця, на жаль, лишилася незавершеною).
Та основним смислом життя батька була Її Величність Режисура. Цій справі тато лишався вірним усюди – і в театрах Володимира-Волинського, Нововолинська, Ніжина, Білої Церкви, і у Волинському обмуздрамдеатрі імені Т. Г. Шевченка (нині академічному), де тривалий час був головним режисером, і у Волинському училищі (тепер коледжі) культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського, де навчав юнаків і дівчат режисерській та акторській майстерності, і у Луцькій СЗОШ №1, і, звичайно, у Волинській обласній філармонії, де працював аж до виходу на заслужений відпочинок, і де його згадують особливо зворушливо і вдячно… Являючи приклад безнастанної натхненної роботи (зокрема і над собою), він умів заряджати творчою енергією й інших – приказка “Без Еділа нема діла”, яка супроводжувала тата, по суті, скрізь – де б він не працював, – промовляє сама за себе (до речі, “Еділ Михайлович” тато – за паспортом, хресне ім’я його – Кирило).
З 13 років я уже жив з батьками і влітку, коли наставали канікули, вони брали мене на гастролі. Перебуваючи разом із ними в поїздках по Україні та за її межами (Росія, Білорусь), я по суті, був свідком народження багатьох вистав (від першої читки п’єси – через численні репетиції, – до прем’єри). Саме тоді я збагнув, якою нелегкою, часто виснажливою, стресовою і навіть хвороботворною (тато у 48 років пережив інфаркт) буває праця тих, хто присвятив себе сцені. І зрозумів, чому батьки, які зазвичай бачать у нащадках спадкоємців своєї справи, продовжувачів творчої династії, у моєму випадку були незворушні: “Ким завгодно – тільки не артистом”. Та усвідомив і інше – справжні служителі Талії та Мельпомени, попри всі труднощі, попри тяжкий, тернистий шлях до визнання, ніколи не зрадять своїй справі. Враження від спостережень за роботою батьків та їхніх колег по мистецькому служінню вилилися згодом у “Молитву актора”, що увійшла до мого ліричного трикнижжя “Зодіакальне світло” (2008), а роком пізніше була прочитана на 80-річному ювілеї тата зі сцени Волинського академічного обласного театру ляльок:

Судилось іншому у казці
Героя-принца грати...
Моє ж лице в черговій масці:
Акторам – не звикати.

Виставу змінює вистава,
Але у Деміурга1
Щодня вимолюю: “Дай право
Побути драматургом.

Хай буду автором не п’єси –
Лишень своєї ролі.
Прости, якщо в мольбах словесних
Ти вчуєш гріх сваволі.

Прости, мій Боже, за гординю,
Прости за мрій химери –
На рік дозволь хоча б годину
Побути й режисером,

Щоб до щасливого фіналу
Довести роль і долю,
Почути схвальний гомін зали
І оплески некволі.

Якщо ж довіку моя справа –
Актором буть на сцені –
На „відсебеньки”2 хоч би права
Не забирай од мене...

Коли тато вперше почув цей вірш із моїх вуст, то мовив схвильовано: “Так, це про мене… Про нас…”.
Під час гастролей, бувало, випадали вільні години. Батько намагався проводити їх на природі (це ж стосувалося й відпусток). Пригадую, як у Кобеляках (Полтавська область) ми знайшли брід і доволі часто переходили з одного берега Ворскли на інший просто “пішки”, без човнів чи будь-яких “плавзасобів”. А у Генічеську на Херсонщині ловили бичків теж у цікавий спосіб – на креветку, з баржі, що відслужила свій термін, без вудок і поплавків, прив’язавши жилку до пальця і слідкуючи, коли сіпне, щоб вчасно підсікти. Рибалити тато любив надзвичайно. Коли приїздили до Берестечка, де мешкала бабуся – мамина мама, – щойно розпакувавши валізи, брався за копання черв’яків чи приготування іншої наживки, і вже ввечері ми з татом стояли на березі Стиру й слідкували за поплавками, а коли приходили додому, то вечерю мали не лише ми – вистачало й сусідським котам…
Родом батько був із Північного Кавказу, зі Ставрополя, одначе вважав себе людиною української культури – любив ставити вистави на історичну тематику, п’єси корифеїв національного театру, причому нерідко здійснював вельми сміливі кроки – так, наприклад, “Невольник” Марка Кропивницького (за однойменною поемою Тараса Шевченка) в оригіналі завершується “Молитвою за Україну” Миколи Лисенка на вірші Олександра Кониського. В радянський час у переважній більшості постановок згаданої п’єси ця кода була відсутня. Тато на свій страх і ризик наважився її відновити, і кілька вечорів 1981 (!) року вистава йшла з цим безсмертним твором, який по праву визнається як духовний гімн України. Ясна річ, ідеологічні проробки не забарилися, й фінал тато змушений був переробити, однак замінив його… поетичними рядками Василя Симоненка – теж на той час невгодного владі поета. До речі, це було не перше звертання до творчості відомого бунтаря-шістдесятника: пісенним варіантом “Лебедів материнства” (на музику Анатолія Пашкевича) закінчувалася свого часу лірична драма “Не бійся, мамо!” за Нодаром Думбадзе, поставлена на сцені Київського обласного музично-драматичного театру імені П. К. Саксаганського (нині академічного) – а це взагалі був пік маланчуківщини (1973 рік!), коли ім’я та прізвище В. Симоненка було, м’яко кажучи, “не рекомендованим для оприлюднення”. На жаль, багатьох задумів, – навіть у статусі заслуженого артиста України, – батько не зміг здійснити саме через “абичогонестальщиків” від ідеології – “За дев’ятим порогом” Олекси Коломійця, “Облога Буші” Михайла Старицького, “Баня” Володимира Маяковського,  “Вестсайдська історія” Леонарда Бернстайна та Артура Лорентса так і залишилися у мріях та проектах (чи, згідно з новим правописом – “проєктах”)…
Безмежно відданий творчості, тато, проте, ніколи не забував про сім’ю – завжди був добрим, турботливим сином, чоловіком, батьком, зятем… 6 червня 2016 року ще встиг відсвяткувати свою 87-му річницю. З того часу його здоров’я почало стрімко підупадати, ліки вже не давали сподіваного ефекту, і 30 вересня того ж року – в день пам’яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, – життєвий шлях тата обірвався (містична деталь: пішов у тому ж віці, що і його мама). День похорону видався на диво сонячним і теплим, навіть спекотним, а барви осені були просто левітанівськими. На це одразу звернула увагу моя кузина Тетяна і, прагнучи заспокоїти мене, мовила: “Бачиш, Ігорчику, який ясний день? Отже, не з журбою душа дядечка Еділа відходить – відмучився…”
Мине не так багато часу (півтора року й дев’ятнадцять днів), і “день ікс” настане для мами, котра так до кінця й не змогла отямитися від утрати коханого чоловіка. Під час прощання здалося, що матуся лежить у труні з ледь помітною усмішкою на назавжди безмовних вустах. Може, душа її в той час уже зустрілась із татовою?
Нині на календарі – 6 червня 2019 року. Тобі дев’яносто, тату. З днем народження!

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ (БЕРЕСТЮК),
керівник літературно-драматургічної частини
Волинської обласної філармонії,
член Національної спілки письменників України

Фото з родинного архіву;
автор кольорової світлини – Володимир ЛУК’ЯНЧУК