Тоні Палмер: «Мій фільм про Стравінського має складну історію»

 

 1966 року, закінчивши університет у Кембриджі, я приєднався до Бі-Бі-Сі як продюсер-практикант. Я сидів у своєму офісі, обмірковуючи справи, коли пролунав телефонний дзвінок і я почув голос у слухавці:

– Пан Стравінський у Лондоні, він хотів би зустрітися з вами.

 

Впевнений, що хтось пожартував, я поклав слухавку. Стравінський, вочевидь, не міг хоч щось про мене чути. Отож у нього не було жодної причини зустрітися зі мною. Але телефон обізвався знову.

– Ні-ні, – сказав голос, – це факт.

І тоді я зрозумів, що уже десь чув цей голос, він належав агентові, якого я нещодавно зустрічав:

– Пан Стравінський насправді хотів би з вами зустрітися. Чи не змогли б ви прийти до готелю «Савой» сьогодні пополудні на чашку чаю?

Нажаханий, я вирішив, що не маю чого втрачати, навіть якщо це був жарт.

Того пополудня я належним чином відрекомендувався у «Савої» адміністраторові готелю й був негайно доправлений до апартаментів Стравінського. Після того, як мені здавалося, пройшла ціла вічність, упродовж якої я все більше нервував, цей маленький чоловік вийшов з-за дверей і подав руку. І, повірте мені, він був насправді крихітний, не більше 1 метра 50 сантиметрів на зріст, якщо хочете. Він був дуже ввічливий, подякував за те, що я прийшов, і запросив присісти. Мені перехопило подих... Його супроводжували агент, котрий мені зателефонував, мадам Віра Стравінська, повна протилежність маестро, і Роберт Крафт ‒ антрепренер. Стравінський, ткнувши пальцем у бік агента, мовив:

– Містер Петерсен казав, що ви знаєте «Бітлз». Чи це правда?

– Так, довелося зустрічатися у Кембриджі з Джоном Ленноном, а через нього – і з рештою групи.

Я б не сказав, що ми були друзями, але, звісно, я їх знав.

– Я хотів би зустрітися з Джоном Ленноном, – заявив Стравінський. – Чи можете ви це влаштувати?

Я відповів, що зроблю усе залежне від мене. І, наскільки я знаю (від Леннона, який сказав мені пізніше), вони таки зустрілися. Тому, коли мені випала нагода знову зустрітися зі Стравінським (цього разу в Нью-Йорку), він сказав одну з найбільш пам’ятних речей, яку коли-небудь хтось мені казав:

– Чи ви усвідомлюєте, юний друже, – мовив він, – я бачив, як диригує Чайковський і відчуваю, що продовжуватиму писати музику після того, як «Бітлз» розпадуться.

Як з’ясувалося потім, це була правда.

«Бітлз» офіційно завершили свою кар’єру 1970 року, а Стравінський помер 1971-го. Але чим більше розмірковував над його словами, тим більш екстраординарними вони ставали. Який же великий часовий проміжок від Чайковського до «Бітлз» і далі. І один великий музикант міг бачити і чути все це...

Через деякий час після смерті Стравінського я отримав запрошення із його маєтку, здається від мадам Віри Стравінської, щоб зробити фільм на відзначення сотої річниці від дня народження цього виняткового композитора. Мене запросили до Нью-Йорка, щоб обговорити це з Робертом Крафтом і давнім адвокатом Стравінського Арнольдом Вайсбергером.

Коли я прибув до офісу Вайсбергера, той спершу притулив мене до стіни і сфотографував.

– Бачите, – сказав по-змовницьки, – сьогодні не можу нікому довіряти.

Такий початок мені не сподобався. Пізніше стало ще гірше...

– Отож, молодий чоловіче, – запитав він, – ти хочеш робити цей фільм? Це неможливо. Ти змарнуєш свій час.

Я відповів, що всього лиш відгукнувся на запрошення.

– Ох, що ж вони знають? – відмахнувся він. – Ось що я тобі скажу. Тут є дві родини. Жінка № 1 вже померла, мала чотирьох дітей, однієї дитини вже немає. Троє чудово дають собі раду. Живі-здорові і сперечаються між собою. Жінка № 2 не мала дітей. Діти від першої дружини відмовляються брати участь у будь-яких заходах за участі Крафта. І Крафт не бажає їхньої присутності. Ось такі калачі... Якби я був на твоєму місці, то негайно полишив би цю справу. Тільки хтось несповна розуму міг би взятися за подібну справу.

Крафт теж був сповнений упереджень:

– А ти знаєш, що перша дружина Стравінського була його двоюрідною сестрою? Ось тому їхні діти імбецили.

Нехороший початок, подумав я, але усвідомлював, що фільм був би неповним без участі обох родин. Крафт достеменно нічого не знав про життя родини Стравінського до 1946 року, коли вперше зустрів його у Каліфорнії: тут знаходилася резиденція композитора під час Другої світової війни.

Мені захотілося побачити дітей композитора, щоб довідатися про життя їхньої матері ‒ передусім у Росії, Швейцарії та Франції, де композитор створив найважливіші твори. Пані Віра Стравінська виявилася привітнішою і приязнішою. Саме вона, на мою думку, найбільше бажала створення цього фільму. Вона дала мені адреси всіх дітей і навіть запропонувала зателефонувати до них, щоб переконатися, чи вони захочуть узяти участь у ньому. Щоправда, Федір запитав, чи міг би він побачити фільм до його офіційного показу, щоб пересвідчитися, чи Крафт «не набрехав щось про сім’ю».

Я мусив поспішати: Стравінському за рік могло б виповнитися сто років, отож більшість його колег та друзів могли досягти подібного віку або ж наблизитися до нього. Не можна було втрачати ні хвилини!

Мені прикро констатувати, що більшість людей, у яких ми брали інтерв’ю, померли через кілька років після прем’єри фільму. Це був визначний список: Баланчін ‒ останній великий хореограф Стравінського, ‒ Серж Лифар, хореограф Бєляєва, Борис Кохно, Кіра Ніжинська (донька Ніжинського), Марі Ламберт, Михайло Павлов і двоє останніх живих танцівників, котрі брали участь у прем’єрі «Весни священної», російська кузина Стравінського, внучка Римського-Корсакова Тетяна, власне троє дітей і, звісно, пані Стравінська, котра померла 1982 року, коли ми створили фільм.

Першою проблемою, одначе, стали зйомки в Радянському Союзі. Для цього нам потрібний був спеціальний дозвіл. Найкраще – від самої верхівки. Незважаючи на російське походження, Стравінський ніколи не користувався популярністю у Радянському Союзі, де його зображали як капіталіста, який залишив Росію без дозволу і відмовився повертатися упродовж «Великої Вітчизняної війни» 1941–1945 років і допомагати у боротьбі, на відміну від Прокоф’єва та Шостаковича, воліючи влаштуватися у досконалому втіленні декадентського Заходу – Голлівуді. Одну з найкумедніших історій про СРСР та його відношення до Стравінського я почув під час зйомок фільму. Вона стосувалася його близької смерті.

Стравінський серйозно захворів узимку 1969 року, і йому щодня переливали кров. Він оголосив, що бажає упокоїтися, спостерігаючи за Женевським озером, де жив Чайковський і де він сам оселився, коли залишив Росію. Роберт Крафт поїхав у розвідку. І виявив, що місто Кларенс поблизу Лозанни, де Стравінський мав апартаменти навпроти Ернеста Ансерме й де він написав «Весну священну» 1911–1912 року (Ансерме був диригентом під час світової прем’єри у Парижі), змінилося до невпізнання: його наповнили численні хмародери і жахливі сучасні бетонні багатоповерхівки. Тож Крафт вирішив, що перебування на французькому березі озера в ЕvіаnlеsВаіnsз більш пасуватиме для його здоров’я (зрештою композитор був власником французького паспорта упродовж тривалого часу): тут збереглося історичне середовище, тож композитора доправили до Франції.

Це був старий чоловік, прикутий до ліжка, котрий оглядав озеро, добре забезпечений улюбленим віскі. Без сумніву, з легкою душею він жив у очікуванні смерті. Та не минуло і кілька днів, як консьєрж повідомив, що поважна російська делегація очікує на аудієнцію з маестро. Роберта Крафта делегували довідатися про мету візиту. Серед приїжджих був уповноважений представник міністра культури СРСР, котрий повідомив:

– Уся нація висловлює жаль з приводу хвороби Стравінського. За дорученням Верховної Ради медичний літак з найновішим обладнанням на борту чекає у Женевському аеропорту Стравінського, щоб доправити його до Москви, аби він міг померти у лоні матері Росії. Якщо пан Стравінський погодиться на перевезення, маестро буде негайно нагороджений найвищими урядовими нагородами Радянського Союзу... Вони можуть гарантувати, що він буде похований біля Кремлівської стіни. Якщо ж містер Стравінський побажає померти у мирі і затишку тут, у Франції, бо транспортування, з огляду на теперішній стан, загрожуватиме його життю, тоді повідомте маестро, що ми з задоволенням прийняли б його тіло для перевезення в Росію. Але тоді вони не гарантують його поховання біля Кремлівської стіни.

Коли про це довідався Стравінський, він так розлютився (адже радянські урядовці забороняли його музику щонайменше 50 років), що його здоров’я негайно покращилося, він повернувся до Нью-Йорка, де прожив ще два роки, упокоївшись у квітні 1971-го.

Отже, ми мусили отримати дозвіл знімати в Радянському Союзі у 1981 році; зокрема в Ленінграді, де жив Стравінський, навпроти Маріїнського (тоді ‒ імені Кірова) театру й у селі Сорочинці в Україні, де на літніх ярмарках бував Стравінський щороку в дитинстві. Були залагоджені усі формальності, щоб я міг зустрітися з Тихоном Хренниковим – секретарем Спілки композиторів: призначений Сталіним 1949-го, він працював за Брежнєва у 1981-му і залишався на своєму посту за Путіна аж до самої смерті 2007 року. Працівник Держтелерадіо привів мене до нього, щоб укласти угоду про спільне виробництво, що надавала б права росіянам показувати мій фільм «на їхніх теренах» (sіс!). Хрєнников мав крижаний характер, але після добрячої порції горілки і пирогів дав дозвіл. Тоді я ще не розумів, чому він так швидко погодився. Я подав список усього мені необхідного, і більшість із того з’явилося, як на помах чарівної палички – «Большой» відтворив оригінальну хореографію одного з танців «Петрушки», ми отримали доступ до Кіровського театру, з’явились російські кузини, до моїх послуг були хори Латвії, щоправда, дві людини з невідомих причин не змогли з’явитися...

Великою експедицією була подорож до Сорочинців... Коли маршрут затвердили, Роберт Крафт зажадав приєднатися до команди. Я застеріг його, що це не буде комфортна подорож, але він не передумав. Нас шестеро (плюс перекладач) на хиткому пропелерному літаку «Аерофлоту» доправили з Москви у Харків. Надвечір, на старій військовій авіабазі, де не було жодної інфраструктури, нас очікував автобус, що, очевидно, обслуговував пасажирів ще у роки Першої світової війни і мав перевезти нас до Полтави, найбільшого міста поблизу.

– Чи довго триватиме поїздка? – поцікавився Крафт у водія.

– Не знаю, – почув у відповідь, і ми вирушили у ніч...

Віра Стравінська, яка перебувала за 5 тисяч миль звідсіля, у Нью-Йорку, допомагала нам рятуватися. Роберт Крафт запропонував печиво, яке приготувала вдова Ігоря Стравінського. Голод допікав нам усе дужче, коли, миля за милею, ми пробиралися українськими манівцями, отож ми зжерли печиво за якусь мить. Через сім годин (!) автобус зупинився біля готелю у передмісті Полтави. Я кажу «готель», але там не було навіть належної вбиральні; лише тоненька ледве тепла цівка води з крана. Адміністратор справляв враження людини, яка померла кілька років тому і не помітила цього. Але вже наступного дня, здається о п’ятій ранку, коли ми прибули на Сорочинський ярмарок, то зрозуміли, що справа була варта заходу. Там були хори з усієї Західної України, інструментальні колективи, фокусники, пожирачі полум’я, жінки у великих хустках, котрі продавали гусей, курчат, кінське м’ясо, смердючу рибу і яйця. Весілля, гойдалки, каруселі, пиво, горілка – і багно, багно, і ще більше багна, болото до колін. Очевидно, минулого тижня дощило щодня, й поля, на яких відбувався ярмарок, перетворилися на місиво. Зйомки перетворилися на хлюпання у масному багні. Не обійшлося без дивовижних сюрпризів. Коли ми знімали якийсь хор, Крафт раптом схопив мою руку і сказав:

– Ти впізнаєш це?

Це був, нота в ноту, точний початок відомої Symphony in C. Партитури для басів, труб, тромбонів тепер співала акапельно група огрядних сільських жінок, котрі, я впевнений, ніколи не чули Стравінського. Але їхні звуки і ноти Стравінський відтворив у Штатах 50 років потому, відколи уперше в дитинстві почув подібну на гудіння мелодію. Відтоді своє завдання я бачив у тому, щоб показати: незважаючи на численні подорожі і безкінечні варіації стилю, з його французьким, а згодом американським громадянством Стравінський був і залишається російським. Якщо ви цього не збагнете, то ніколи не зрозумієте Стравінського.

Дві нотатки. Коли Теодорові (Федору) ‒ старшому синові композитора, показали фільм перед прем’єрою, він не погодився лише з тим, що батько позичав гроші під відсотки задля власної вигоди. “Але це правда, ‒ запротестував я. ‒ Йому належало кілька іпотечних внесків”. Теодор врешті погодився.

Друга нотатка стосується Тихона Хрєнникова. Кілька років потому, як фільм був завершений, приятель із Москви зателефонував мені у Лондон і пообіцяв показати щось дуже важливе. У нього була відеокасета із записом мого фільму у програмі російського телебачення. Згадайте, що це була частина нашої угоди: щоб отримати дозвіл на зйомки в Союзі, я мусив надати копію фільму Хрєнникову. Я переглянув відеозапис... Це був мій фільм, але... повністю перероблений. Увесь російський матеріал був вирізаний, а залишився лише зроблений на Заході, як відзнятий, так і архівний.

Дійсно, це був західний матеріал, який склав основу «нового» фільму. Ось чому Хрєнников так швидко погодився на зйомки фільму; він відчайдушно намагався дістати західні архівні матеріали, до яких у нього не було доступу. Безперечно цей фільм мав нові титри, де фігурував Тихон Хрєнников – радянський бюрократ. Недарма він так подобався Сталіну…

 

З англійської переклав Богдан ВОРОН

Світлини з сайтів https://life.pravda.com.ua/society/2012/06/26/105483,

https://www.yorkshireeveningpost.co.uk/arts-and-culture/film-and-tv/bafta-winning-filmmaker-tony-palmer-set-harrogate-festival-1891190

та https://dt.ua/ART/stravinskiy-britten-i-kiyivskiy-avangard-292172_.html