Як «Болеро» Равеля…

Набирає конкретики програма 16 музичного фестивалю «Стравінський та Україна» (1-14.Х.2019). Як завжди - у контексті зацікавлень «композитора 1000 стилів», з популяризацією «серйозної» музики, класичної і сучасної у найширшому діапазоні, який тільки можливий з нашим найскромнішим бюджетом. Через 25 років після старту проект перебуває у постійному розвитку.

В інтерв’ю «…і серця місячні сонати» на сторінках обласної «молодіжки» ідею фестивалю музики Стравінського першим підтримав скрипаль Богодар Которович.  Ідея могла ще довго жевріти, якби не наша зустріч з Олександром Федоруком, тодішнім Головою Національної комісії з повернення в Україну культурних цінностей. Вона відбувалася за посередництвом журналіста «Голосу України» Богдана Берекети. Повноваження заступника Представника Президента з гуманітарних питань давали змогу не лише втілювати з однодумцями ідею класичного університету, але й реалізувати мою давнішню мрію.

Повертаючись з Устилугу восени 1993 року з мистецтвознавцями Аллою Терещенко і Олександром Федоруком, ми обговорили абриси майбутнього фестивалю, який розпочав 1994 року Богдан Самохваленко за участю Волинського державного університету імені Лесі Українки та Національної спілки композиторів. Народний артист України Анатолій Солов’яненко приїхав до Устилугу на запрошення Олександра Федорука, котрий ініціював національний проект «Повернуті імена»…

З Сергієм Єфіменком ми відродили традицію через десять років за сприяння  Войцеха Галонзкі та Єжи Станкєвіча, а до розвитку проекту долучилися Генеральне консульство РП у Луцьку, Фонд Ігоря Палиці, університет імені Лесі Українки, Волинське телебачення, кандидат історичних наук Олена Огнєва, мистецтвознавець Богдан Ворон, викладачі університету  Олександр Бєляков та Ірина Біскуб, бізнесмени і меценати Володимир Вдовенко та Ігор Новосад,  наші польські партнери у Любліні і Замості.

Чи стане «райський куточок для творчості» Ігоря Стравінського таким же значущим для музичної культури, як німецький Байройт? Мальовничий ландшафт з алеями заохочує до масштабного музичного дійства на пленері, але тепер в Устилузі для фестивальних заходів цілком вистачає актового залу музею-садиби.

Отож, музичний фестиваль «Стравінський та Україна» розвивається повільно, як «Болеро» Равеля.

 Століття прем’єри балету «Весна священна» ми відзначили разом з артистами балету Харківського національного академічного театру опери і балету імені Лисенка, які привезли постановки «Весни священної» та «Жар-птиці». У дореволюційній Росії ця казкова тема про «Кащея бессмерного» була під забороною, адже легко асоціювалася з самодержавством. Через століття казковий сюжет можна було легко екстраполювати на Україну у лапах Януковича. Паралелі  напрошувалися самі собою,але це не зупиняло ні харківян, ні організаторів фестивалю, ні Фонд Ігоря Палиці, який відтоді регулярно підтримує наші починання.

Але сьогодні нас цікавить робота Піни Бауш, її постановка «Весни…» у танцювальному театрі з Вупперталя…Чекаємо відповіді від дирекції театру і не втрачаємо надії.

Із «творчої майстерні» народного артиста України Ігоря Блажкова на фестивальну афішу з 2009 року потрапили найвизначніші твори Стравінського. Співпраця Ігоря Блажкова та Сергія Єфіменка починалася 10 років тому з виконання «Весіллячка». Колеги у Києві не стали з цим морочитися, а Сергій Єфіменко відважився встановити на одній сцені чотири роялі, запросити відомих піаністів та інструменталістів із Києва, Рівного, Львова, хорову капелу «Думка»... Три наступні програми Ігор Іванович готував з митцями Чернівецької обласної філармонії, які виконали у Луцьку «Реквієм», ораторію «Цар Едіп», «Симфонію псалмів»…

Сьогодні набирає конкретики програма 16 музичного фестивалю «Стравінський та Україна».

Плануємо концерти за галицького академічного камерного хору та «Почайни» з Києво-Могилянської академії.

Ігор Іванович Блажков має бажання запропонувати волинянам ще два твори Ігоря Стравінського – «Пісню соловя» і «Месу».

Сто років тому Ігор Стравінський відкрив для себе джаз, що визначив «цілковито нове» звучання його музики, а «Історія солдата» означала «остаточний розрив з російською оркестровою школою», яка його виховала. «Я почав «Регтайм для одинадцяти інструментів» у жовтні 1918 року, а завершив на світанку того дня, коли був укладений мир…

Я витворив Регтайм на цимбалах і увесь ансамбль згрупований навколо їхнього звучання, що нагадує піаніно в бардаку. У період між двома війнами я продовжував щодня грати на цимбалах у моїй плейелівській студії в Парижі, хоча і не писав більше для них, адже хорошого виконавця на цьому інструменті знайти важко…»

Отож, ми запросили найкращого серед інструменталістів Григорія Івановича Агратіну, щоб послухати його цимбали...

6 жовтня «Польський день» у костелі св. ап. Петра і Павла з музикою   Стравінського, П’яцолли і найновішим твором Богдана Довлаша «Kantoretta Optimistika» для хору, акордеону, струнного квартету ( художній керівник Ельвіра Слівкєвич-Цісак). Треті «Музичні діалоги» пам’яті Федора Стравінського за участі студентів Музичного університету Ф.Шопена у Білостоку з презентацією компакт диску вокалістки професора Марти Врублевської.

Ведемо переговори про презентацію великого концертного«Стенвея» на концерті фортепіанної музики. Кілька років тому для Етелли Чуприк  наші партнери у Красноставі орендували такий інструмент у Варшаві, а концерт відбувався у місцевому костелі.

А наступний кіноконцерт Тоні Палмера, гадаю, розпочне сам… Герберт фон Караян! Під час попереднього фестивалю режисер відкрив для себе неперевершених «Київських солістів» і  «Київський авангард 60-х», захоплювався грою композитора Віталія Годзяцького і Євгена Громова, який задокументував доробок  плеяди учнів Бориса Лятошинського.

У шістдесяті Тоні Палмер зняв свій культовий фільм «Вся моя любов», потім класичну серію «Історія популярної музики», але навіть не підозрював наскільки потужним був вплив британської рок-музики  на схід від «Лінії Керзона».

Чи аналізували цей період наші культурологи і музикознавці? Протягом 25 років ми не мали  таких масштабних наукових конференцій, як під час фестивалю 1994 року. Ще одна (третя) конференція  могла б сприяти відродженню традиції…

Чекаємо на повернення до експозиційного стану будинку Бєлянкіних–Носенків,  де оголосили про заручини Ігоря Стравінського і Катерини Носенко. Два роки тому артефакт європейського модерну у статусі пам’ятки місцевого значення врешті-решт потрапив у надійні руки. Якщо ремонтно-реставраційні роботи завершаться, Устилуг може отримати унікальний « іменний» історичний ареал на пограниччі народів і культур.

Хотілось, щоб і в Луцьку все було «по людськи», одначе заклик наших духовних провідників інвестувати у майбутнє («Подаруємо Луцьку рояль!») залишається голосом волаючих у пустелі. Вже сьоме десятиліття філармонія дає собі раду без власного концертного залу, але не здає позицій. Натомість наші партнери у Замості приступають до спорудження модерного концертного залу для Симфонічного оркестру імені Кароля Намисловського, найстарішого у Польщі.

                                                                           Василь Ворон

ОРГАН І ФЛЕЙТА ПАНА – У СТІНАХ КОСТЕЛУ

Орґанізовані Волинською обласною філармонією концерти класичної музики у Кафедральному костелі Святих Апостолів Петра і Павла завжди збирають небайдужу аудиторію. 2018 рік особливо щедрий на такі імпрези. Концерти Олени Мацелюх (12 травня), Академічного камерного оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії та Архієрейського хору Свято-Троїцького кафедрального собору УПЦ КП “Оранта” (5 червня, в рамках Фестивалю Фонду Міхаеля Стріхаржа “Даль Арко” в Україні), П’єра Зеворта (28 липня), Петра Сухоцького (16 вересня), вокального ансамблю з Любліна “Selencja” (7 жовтня, в рамках ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна”) лишили безліч приємних вражень і спогадів у серцях лучан і гостей міста.
2 грудня любителі музики знову зустрілися з Оленою Мацелюх, але цього разу відома львівська органістка приїхала не сама – завітало творче подружжя. Чоловік пані Олени – Ігор Мацелюх, – знаний в Україні та за її межами музикант-мультиінструменталіст, колекціонер народних інструментів, “людина-оркестр”, якій підкоряються і флояра, і трембіта, й дудук. На концерт до Луцька пан Ігор приїхав із зовні простим, але вельми складним для виконання духовим інструментом і далекою родичкою орґана – флейтою Пана. Джерело назви цього дивовижного інструмента – давньогрецька міфологія. Бог лісів Пан закохався в наяду Сірінґу. Рятуючись від його переслідувань, вона попросила допомоги у сестер (за іншими даними – в річкового бога), й ті перетворили німфу на очеретину. Пан зробив з цієї очеретини флейту, яка стала його улюбленим інструментом. Різновиди флейти Пана існують у багатьох народів світу (наприклад, най у румунів, ребро або кувиця в українців) тощо.
На початку концерту ведуча Оксана Єфіменко підкреслила цьогорічну частоту музичних зустрічей у костелі й висловила глибоку вдячність духівництву храму за сприяння у їх проведенні. Розпочалося ж дійство з виконання Оленою Мацелюх Великого хоралу з меси видатного французького композитора і органіста Сезара Франка, проте чільною на цьому концерті все ж була музика Митця, без якого важко, – та що там важко! – неможливо уявити історію світової орґаністики – незрівнянного Маестро Йогана Себастьяна Баха. Присутність великого композитора не змусила себе довго чекати – наступним після С. Франка твором було оголошено Арію з оркестрової сюїти №3 ре мажор, написану в проміжку між 1717 і 1723 роками. Саме в цій надзвичайно світлій композиції (до речі, вона має ще одну, “неофіційну” назву “Повітря”: річ у тім, що французьке слово “air” /“арія”/ є омографом англійського “air” /“Повітря”/). Олена та Ігор Мацелюхи виступили дуетом, явивши блискуче співзвуччя. Флейта Пана не дисонувала й не “поглиналася” орґаном, а неповторно доповнювала могутнє звучання “короля музичних інструментів”, виступаючи ніби додатковим його регістром. Саме такою винятковою гармонією було позначено виконання Бахового хоралу “Ісус – моя Радість” із Кантати соль мажор №147 “Господь у моєму серці”, славнозвісної (фінальної) “Аве Марія” (з блискучим перегуком великих музикантів двох епох – ХVІІІ і ХІХ століть, – і двох народів – німця Йогана Себастьяна Баха і француза Шарля Гуно), а за межами “Бахіани” – “Медитації” (інша назва – “Роздум”) Жуля Массне й “Забуття” Астора П’яццоли.
Хоральна прелюдія фа мінор “До Тебе взиваю, Господи” знову ж таки авторства Й. С. Баха одразу нагадала мені юність і перший перегляд знакового фільму Андрія Тарковського “Соляріс”. Узагалі, Андрій Арсенович не просто любив творчість славетного Маестро – він жив нею. Знаний композитор, автор музики до “Дзеркала”, “Сталкера” й того ж таки “Соляріса” Едуард Артем’єв згодом згадував: “Коли б я до нього не прийшов, у нього обов’язково звучала музика Баха. Без неї Андрій просто не міг жити... Гадаю, що не погрішу супроти істини, якщо скажу, що музика Баха супроводжувала його майже щодня”. Слухаючи твори великого Маестро, що звучали на згаданому концерті (а це, окрім названих, були ще й “Велика фантазія та фуґа соль мінор” і хрестоматійна вже “Токата й фуґа ре мінор”, яку кожен хоча б раз чув у своєму житті, й саме з нею в багатьох зазвичай асоціється ім’я композитора), автор цих рядків ще і ще раз замислювався над питаннями, чому саме Бах так полонив серце культового кінорежисера? Чому католик Шарль Гуно й протестант Йоган Себастьян Бах опинилися, образно кажучи, на одній “музичній хвилі”? Відповідь напрошується така: і Гуно, й Бах були переконаними вірянами, але не фундаменталістами, що робить їх музику явищем трансконфесійним і трансчасовим, і ця позачасовість є ніби синонімом вічності, що мало неабияке значення для Андрія Тарковського, для його стрічок, які, за великим рахунком, є своєрідними філософськими трактатами, перекладеними мовою кіно й перенесеними на екран. Цим можна пояснити використання окремих музичних цитат або просто “бахівських” настроїв навіть у рок-музиці (згадаймо “Орган уночі” Раймонда Паулса чи “Тишу” Льва Гурова у виконанні відомого колись “Аріеля”).
Окрім “Бахіани” в концерті 2 грудня прозвучав, як уже було мовлено, твір Астора П’яццоли “Оblivion” (“Забуття”) – обробка для орґана і флейти Пана виявилася на диво оригінальною і ще раз нагадала просту істину: для справжніх талантів немає нічого неможливого, – а також “Різдвяні дзвіночки” бельгійця Альфонса Майї, “Симфонічне скерцо” француза П’єра Кушеро. Сучасну (причому українську) органну музику представляла “Адажіетта” львівського композитора Богдана Котюка (луцькі меломани пам’ятають його за концертом Олени Мацелюх 12 травня, який він сам вів і на якому порадував своїми творами “Benedictus” і “Sanctus”, виконаними пані Оленою).
Орґан у Кафедральному костелі Святих Апостолів Петра і Павла розташований так, що упродовж концерту глядач зазвичай не бачить виконавців. І в цьому, хоч як дивно, є свій плюс – адже на такого роду дійства  люди приходять, щоб насамперед слухати, а отже, є можливість повніше зосередитися власне на музиці, її звучанні. Й те, що концерти відвідує не лише звичний континґент любителів музичної класики, а все нові й нові слухачі (що з приємністю констатувала наприкінці дійства ведуча Оксана Єфіменко) багато про що говорить. Звичайно, по закінченні концерту музиканти вийшли до присутніх, вклонилися й були зустрінуті схвальними оплесками.
 Коли виходив з костелу, на небі вже сяяли перші зірки. Одразу пригадав слова ведучої про малі планети, що носять ім’я композиторів, чиї твори звучали на концерті творчого подружжя Мацелюхів (Франка, Баха, щойно знайшов у списку й П’яццолу). Ясна річ, астероїдів із Землі не видно, але хтозна – може, й справді, йдуть від них якісь вібрації й розходяться музичними звуками по далеких світах (Музика Сфер, про яку вчив ще Піфаґор)? Або як у Павла Тичини: “Сонця стають у коло. А від них майви по всесвіту всьому”…

Ігор БЕРЕСТЮК

БЛАГОСЛОВЕННА ЩЕДРІСТЬ!

Душі українського шістдесятництва, – поету Василеві Симоненку, – належать рядки:
Благословенна щедрість! Все від неї,
Від щедрості думок, сердець і рук.
У правоті цих крилатих слів могли, мабуть, пересвідчитися всі, хто увечері 18 листопада прийшов на концерт “Мелодії і ритми світової музики”. Справжніх митців пізнають не за освітою, не за регаліями, і навіть не так за талантом, як за тією мірою душевної щедрості, яка дає їм змогу дарувати здобуте силою цього таланту людям. Саме таким є Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії, очолюваний Маестро з великої літери – лауреатом Міжнародної премії Фонду Міхаеля Стріхаржа “Жезл Йогана Себастьяна Баха”, народним артистом України Товієм Рівцем, і мабуть, кожен солідаризувався б зі словами ведучої концерту Оксани Єфіменко, яка назвала оркестр одним із кращих камерних колективів України.
Того незабутнього вечора “Кантабіле” подарував слухачам нову концертну програму, де в єдиній гармонії сплелися минуле й сучасне світової музичної культури. Розпочалося дійство з виконання Токати і фуги ре-мінор Йогана Себюастьяна Баха – твору, за яким найчастіше і впізнають почерк великого німецького композитора. Авторові цих рядків неодноразово доводилося слухати згадану Токату і фугу в органній інтерпретації, але у струнному варіанті (особливо, якщо йдеться про аранжування Якуба Ковалевського) не лише нічого не втрачається, а навпаки мелодія набуває нових барв і так само є неповторною у своєму космізмі. І справді віриш Феліксу Мендельсону-Бартольді, котрий якось мовив: “Навіть, якщо життя забрало в людини віру, надію й любов, єдиний твір Баха здатен усе повернути”.
Наступний твір ніби повернув нас у зовсім недавні часи ХV фестивалю “Стравінський та Україна” – зокрема це стосується презентації фільмів визначного режисера-документаліста з Великої Британії Тоні Палмера про класика британської та світової музики ХХ століття Бенджаміна Бріттена. Твори цього дивовижного композитора (ті, хто називає його “британським Чайковським”, смію думати, не надто грішать проти істини, якщо взяти до уваги той величезний вплив, який справила творчість Бріттена на розвиток світового музичного мистецтва) тоді прозвучали у виконанні Національного камерного ансамблю “Київські солісти” п/к Анатолія Васильківського. На концерті ж 18 листопада чотиричастинну “Просту симфонію” Бенджаміна Бріттена представив Академічний камерний оркестр “Кантабіле”, і слухачі могли ще раз подивуватися як майстерній грі музикантів, так і таланту, ба навіть геніальності композитора, котрий написав цей твір у дитячому, по суті, віці – в 11 років. До речі, цікаве спостереження – музика Бріттена (й саме “Проста симфонія”) могла справити вплив на двох таких аж ніяк не “прозахідних” композиторів, як Олександра Пахмутова та Євген Птичкін. Річ у тім, що вступ до передостанньої частини твору – “Сентиментальної сарабанди”, – чимось перегукується з початком пахмутовської “Ніжності” (“Опустела без тебя Земля…”), а на третій, а потім на шостій хвилині маємо дуже короткий мелодійний момент, співзвучний із аналогічним у “Відлунні кохання” з кінофільму “Доля” (“Мы  эхо…”). Отже, хоч як це не парадоксально, не варто виключати творчого навчання й Олександри Миколаївни, і Євгена Миколайовича у славетного британця, хоч, можливо, прорадянськи налаштованій Пахмутовій і глибоко російському Птичкіну й незручно було в цьому зізнаватися. Або ж знову маємо справу з “феноменом семи нот”…
Україна в “Мелодіях і ритмах світової музики” була представлена тричастинною сюїтою “В горах” видатного композитора Миколи Колесси (цьогоріч у грудні виповнюється 115 років від дня його народження). На цьому творі особливо помітно, які чудові плоди дала європейська школа музики, через яку Микола Філаретович пройшов, навчаючись у Празі, вкупі з трепетною любов’ю до рідного західноукраїнського, зокрема карпатського, фольклору.
Чотири танці бельгійського композитора Яна ван дер Руста, об’єднані під назвою “Рікудім” (у перекладі з івриту “рікудім” і означає танці) привнесли в загальне звучання концерту близькосхідні (зокрема єврейські) інтонації, що будили асоціації з біблійною давниною, створюючи атмосферу, на тлі якої колись розгорталася старозаповітна історія.
Сеанс музикотерапії від “Кантабіле” продовжив Слов’янський танець №2 мі-мінор Антоніна Дворжака. Згадка про музикотерапію тут не випадкова, оскільки є спостереження про благодатний вплив цього твору (як, зрештою, і класичної музики в цілому) на самопочуття людини (у т. ч. і фізичне). Не знаю, що “закодовував” у ньому славетний чеський Маестро, але Слов’янський танець №2 мі-мінор, окрім величезної естетичної насолоди має ще й гіпотензивну дію, себто прослуховування його сприяє нормалізації кров’яного тиску (ясна річ, якщо він підвищений не до верхніх меж).
Угорський танець №5 Йоганнеса Брамса переніс слухачів у стихію мадярського весілля, іскрометних жартів, тостів і водночас легкого смутку за безтурботним парубкуванням і дівуванням, з яким комусь доведеться розпрощатися.
Музикантам “Кантабіле” і їхньому лідеру Товію Рівцю абсолютно чужий снобізм на кшталт “ми граємо тільки класику”. Репертуар їхній завжди різноплановий, і це сповна доводить, що класикою може бути і джаз. Так, блюз “Вечірня мелодія” і реґтайм “Старе кіно” туркменського композитора Валерія Сапарова прозвучали у виконанні “Кантабіле” на диво орґанічно (а реґтайм створив ілюзію перегляду чорно-білих фільмів періоду “Великого німого”: так і поставали в уяві Чарлі Чаплін, Макс Ліндер, Мері Пікфорд, Ігор Ільїнський та ін). А відомий своїми музичними “приколами” Лерой Андерсон був представлений твором-ювіляром – славнозвісному “Джаз-піццикато” цього року виповнюється 80 літ. І, зрозуміло, ніяк не можна було обійти увагою творість Астора П’яццоли або Великого Астора, як його звуть на батьківщині, тож оркестр виконав його танґо “Прощавай, Париж”.
А тим часом настала черга оперети. Солістка оркестру Ірина Малашевська своїм чарівним сопрано заспівала пісню з “Балу в Савойї” угорського композитора Пала (Пауля) Абрахама. Написана 1932 року, згадана оперета вважається найбільш танцювальною з усіх творів цього жанру і становить ніби межу між класичною оперетою ХІХ століття і мюзиклом. Пані Ірина не тільки подивувала присутніх своїм голосом, а й вдало увійшла в контакт із залою.
Дві польки славнозвісного Йогана Штрауса, які прозвучали наостанок, теж були не без “приколів”, позаяк першою була виконана “Швидка полька з трьома пострілами” (альтист Юрій Ковальчук успішно справився і з роллю стрільця), а в наступному творі Товій Михайлович дириґував одночасно і оркестром і залою, яка виконувала партію… долонь, чи, простіше кажучи, плескала в такт музиці на прохання Маестро.
Завершенням концерту став виголошений ведучою Оксаною Єфіменко “віват” Академічному камерному оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії і його художньому керівникові та головному дириґентові, лауреатові Міжнародної премії Фонду Міхаеля Стріхаржа “Жезл Йогана Себастьяна Баха”, народному артистові України Товію Михайловичу Рівцю. У відповідь Маестро відзначив майстерне ведення концерту пані Оксаною.
Що й казати – слухачі того вечора отримали справжній подарунок. Благословенна щедрість!

Ігор БЕРЕСТЮК



Від Стрия і до Слов’янська…

Василь Ворон член журі фестивалю «Оберіг 2018» про «нову хвилю» української співаної поезії і  духовну естафету поколінь.
  «Ось над чим ми працювали протягом року», -  модерний «козак Мамай», автор і виконавець із СтрияЗіновій Медюхпідписує «батькові «Оберегу» компакт диск гурту «Кулі», який вони з побратимом власним коштом і «невеликою допомогою друзів» (Олега  МихайловичаСенютка, родини Масних,  Куціїв, Цеслівих, Головкевичів, Кобільників, Воліків, ЮріяФедечка, МирославаГая, Галини Дідач, ГалиниГузьо), а також стараннями «гуру» українського року аранжувальника Віталія Гудзія  завершили до початку фестивалю. 12 творів, два бонус-треки, 44 хвилини музики, за якими постава воїна, що не соромиться виявляти  почуття. Тут його пречудова «Молитва на Різдво», яка принесла Зіновію визнання і головний приз «Оберегу 2017» -  у новому аранжуванні Володимира Якимця, за участі Оксани Мухи і «Пікардійської терції»!
  Під час цьогорічного«Оберегу» естафету  «сильних духом з абсолютним слухом» перебрав квартет із Слов’янська Донецької області: Головний приз фестивалю члени журі одноголосно віддали  гурту Олександра Скотнія «Міміка» у складі В’ячеславаТоршина,  Богдана Ковальчука, Іллі Білоножка.
 Торік педагог ізСлов’янська  на фестивалі «Оберіг» виборов друге місце. Цього року авторські пісні Олександра « Ти не вертай мене», «Ми – дві сторони» викликали захоплення  членів нашогожурі (Р.Коляда, В. Смотритель, В.Ворон, І.Баранюк, В.Клімчук) і ейфорію під час гала-концерту. Від дебюту гурту «Чорні черешні» на початку дев’яностих ми не мали у цьому проекті такого стильного і досконалого з точки зору звуку, стилю і репертуару ансамблю.
Пліч-о-пліч з лідером «Міміки» курсант Олександр Тищенко з м. Кам’янки Черкаської області  з авторським твором  «Подорож казкою» та Богдан Кийко (Богдан Дощ) з авторською піснею «Вітряк».  Олександру тільки вісімнадцять, а Михайло Равіч із Запоріжжя ще молодший: його твір на  вірш Лесі Українки  відзначили за кращий дебют, а  полтавчанку Юлію Хохідру за романтичний образ,  магію, що спроможна перетворити почуття в… «атмосферне явище»!
Інтимна лірика з елементам шансону і блюзу, гедонізму чуттєвого і духовного домінувала у творах  авторів і виконавців лучанина Миколи Більшевича, львів’янки Дарини Бурнос тернополянина Ігоря Жураковського. І голоси, і клавіші, і струни володарів другого місця  не викликали серйозних застережень. Нова зустріч зі «старими знайомими»   студентами  Волинського коледжу культури і мистецтв імені Стравінського (гурт«Pro-rock»: Наталія Лосєва, Арсен Горбач, Юрій Заверуха, Олександра Король), заохочувала культивувати у рамках проекту акустичну музику і… слухати бандуру поза межами традиційної монолітної капели…
  Поки оберегівці Володимир Смотритель, Роман Коляда, сестри Тельнюк,Тарас Силенко, Микола Більшевич концертували у Ковелі  (напередодні побували з концертом на  батьківщині Сергія Шишкіна і зустрілися з маестро), у готелі «Світязь» ми з допомогою обласної філармонії організували «діалог поколінь». Зірки минулих «Оберегів»Валерій Маренич, Марічка Бурмака, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Тарас Чубай, Сергій Мороз і Андрій Твердак (дует «АС»)  співали з екрану, а «молода генерація» - Михайло Равіч, Юлія Хохідра, Олександр Тищенко,  Дарина Бурнос, Богдан Кийкота інші співали «на живо»..
«Довільна програма», неформальна суто « оберегівська» атмосфера спілкування не обмежує у виборі, можна почути силу-силенну цікавинок, як, наприклад,  пречудові колискові у доповнення до аналогічних перлинок від Едуарда Драча та Олеся Дяка. До того ж якісні відеозаписи волинських тележурналістів  з «Оберегів» 1992, 2000,  2001, а також 2017 та 2018 років дають чудову поживу для серця і розуму: чудові уроки  для початківців і  майже готова «Антологія української  співаної поезії», яка чекає свого видавця і мецената.
  Принагідно  гості запізналися з лірницькою традицією на Волині.  Від початків нашого проекту наші думи, канти, романси, псалми була його органічною частиною. Особливими стали «Обереги 2001», коли Едуард Драч презентував співців «Кобзарської громади» і минулорічний фестиваль за участі Василя Жданкіна і гурту «Хорея козацька». Цього разу оваціями супроводжували твори Тараса Силенка. Із давньої української музики міг би постати проект  на відзначення річниці з’їзду монархів європейських країн 1429 року у Луцькому замку. І, гадаю, оргкомітет і дирекція фестивалю спроможна сформувати таке замовлення нашим співцям на перспективу.
  Особливий тренд фестивалю – автори і виконавці, що дружать з роялем: львівянка Дарина Бурнос і подолянин Ігор Жураковський, волинянка Ірина Мокрушенко. Сподіваюся побачити  усіх піаністів-вокалістів разом з Романом Колядою, Сергієм Шишкіним, Ларисою Бережан  під час  відзначення Всесвітнього дня поезії 21 березня або ж серед  учасників міжнародного проекту культурно-професійних обмінів Володимира Павліка 20 січня.
Але за межами проекту все ще лишається унікальне явище  сучасної співаної поезії – спектаклі монотеатру «Кут» Володимира Смотрителя, керівника і актора, народного артиста України. У листопаді (26-й театральний сезон!) У Володимира пять постановок («Не промовчи Шевченка у собі…», «Магія душі», «Кутівські історії», «Сало в шоколаді»), він девять разів виходить на публіку у Хмельницькому у рамках своїх мистецьких проектів «Молода еліта міста» і «Ветеран»…
  Українська авторська пісня, співана поезія, акустична музика настільки багатогранні, що все це багатство важко умістити у три фестивальні дні, але з численними супутніми заходами необхідно йти до молодіжної аудиторії, заохочувати молодіжні культурологічні товариства, фонди робити «добровільні внески» у вигляді супутніх заходів. Борони Боже монополізувати чи приватизувати це явище, що стало національним надбанням від моменту появи на авансцені нашого громадсько-політичного життя.
  Стараннями Зіновія Медюха фестиваль все ще не втрачає свого «войовничого» характеру, але політичної сатири легендарних співців  Андрія Панчишина і Станіслава Щербатих йому бракує. Особливо, «музичного екзорциму», вигнання бісів з одержимих ідеєю «русскаво міра» за допомогою  текстів Тараса Шевченка і не тільки. Наразі окрушини політичної сатири  не справляють враження на фоні традиційної пісенної ліричності, яка на думку українського філософа Миколи Шлемкевича, становить суть української душі. Значна частина  спадку Андрія Панчишина і Тризубого Стаса не втрачає своєї актуальності, оскільки  марно сподіватися на «революцію у свідомості»«теперішніх колишніх».
  На мою думку, яку можна коригувати із допомогою «круглих столів» у рамках проекту, організаторам варто подбати про постійне звернення до цієї спадщини співців нового покоління: виокремити, як того вимагає положення, турніри співців за номінаціями. Авторська пісня залишається вотчиною поетів, що співають, «акустична музика»  - парафією авторів і виконавців, що мислять «ансамблево» ( акустичні дуети, тріо, квартети, квінтети) .  Для виконавців  у номінації «співана поезія» окрім народної пісні, творів на вірші українських поетів, пропонувати для нового прочитання щось із спадщини Андрія Панчишина, Тризубого Стаса, Івана Козаченка, Володимира Шинкарука…
  Наймолодший учасник цьогорічного «Оберегу» М.Равіч показав приклад, коли під час традиційної вечірки співців у готелі «Світязь» запропонував нову версію твору «Переведіть  мене через майдан» на вірш Віталія Коротича 1971 року: йому не до снаги була російськомовна версія Нікітіних…