ДИНАСТІЯ? ДИНАСТІЯ!

Таке поняття, як “творча династія”, відоме здавна – згадаймо хоча б славетну сім’ю Бахів. Нині такі прецеденти трапляються не так часто – тож поява на мистецьких обріях родин, у яких усі присвятили себе творчості в обраній царині, викликає інтерес і вселяє надії на відродження давніх традицій.
Одним із явищ останнього часу можна вважати фантастично талановиту музичну родину Шутків – персонально лауреата міжнародних конкурсів, скрипаля Остапа Шутка, якого називають “українським Паганіні”, його дружину Ольгу (теж лауреатку і пречудову віолончелістку) та їхніх синів Романа (фортепіано), Назара (скрипка) і Андрія (віолончель). А якщо врахувати, що пан Остап – син відомої скрипальки, народної артистки України Лідії Шутко, то вести мову треба не просто про сім’ю, а про династію.
13 жовтня ці феноменальні люди завітали до Ковеля. Концерт “Неперевершені, або Як виховувати “Моцартів у ХХІ столітті” відбувся у Ковельському народному домі “Просвіта” в рамках ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна”. Уже на самому його початку Остап Іванович, котрий так само віртуозно, по-європейському невимушено вів програму, як і грав, зізнався, що у Ковелі – вперше, тож виступ їхньої родини можна вважати своєрідним дебютом перед новою аудиторією.
Надзвичайно цінним є те, що музиканти не просто грають. Кожен твір супроводжується детальною розповіддю пана Остапа про авторів, історію написання й цілою низкою цікавих подробиць – тож концерти родини Шутків мають ознаки своєрідних музичних лекторіїв, просвітницька їх роль вельми велика, а отже місія, яку здійснюють музиканти – висока і шляхетна.
Скажімо, оголошуючи скрипкову сонату “Folia”, звично приписувану видатному композитору епохи Бароко Арканджело Кореллі (у цьому був упевнений навіть Сергій Рахманінов, котрий на основі “Folia” створив фортепіанні “Варіації на тему Кореллі”), Остап Іванович наголосив насправді славетний італієць лиш уперше використав мелодію іспансько-португальського танцю, який сягає часів Ренесансу, а всього до теми “Folia” зверталося 160 композиторів, ні, 161 – оскільки Остап Шутко запропонував власну версію для скрипки і фортепіано й виконав її у супроводі старшого сина Романа, котрий уже зажив слави як піаніст-віртуоз і навіть концертує самостійно, виступаючи в Україні, Італії, Молдові, Литві, більше того, сам пише музику і вже має в доробку альбом “Piano Explosion” (зразки його музики – справді чудової, – також були запропоновані ковельським слухачам).
Що ж до середульшого – Назара, – пан Остап зізнався, що йому іноді страшно виходити з сином на сцену – так майстерно він грає (і тут же приклад – “Варіації на теми Кореллі” Джузеппе Тартіні – Фріца Крейслера).
Андрій Шутко – наймолодший у родині, йому лише 8 років, одначе він почувається в сімейному ансамблі “людиною на своєму місці”, досить упевнено володіючи непростим для дитини інструментом – віолончеллю (в цьому можна було пересвідчитися, слухаючи як “Менует” Йогана Себастьяна Баха, так і “Танець” Мирослава Скорика, і інші твори).
Дружину Ольгу Остап Шутко представив, як найкращу віолончелістку України та людину, без якої не було б Шутків-молодших. Ковельчани мали нагоду чути того дня віртуозну гру пані Ольги і дивуватися “медовому” звучанню її інструмента.
Ясна річ, не можна було обійти увагою виховного моменту – адже багатьох цікавило, як зростають таланти. Найважливішим чинником родина Шутків вважає приклад батьків, а отже батьки повинні приділяти дітям максимальну увагу – тільки так можна помітити й розкрити їхні здібності, а у перспективі – таланти. І тут варто згадати Григорія Сковороду з його концепцією “сродної праці”. Саме вміння Остапа та Ольги побачити в дітях оту “сродність” до музики і безнастанно її плекати та й розвивати, й має своїм результатом постання такого неординарного мистецького явища, як музична родина – ні, таки династія, – Шутків.

Ігор БЕРЕСТЮК

 

 

 

 

ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ МІСТА ЛУЦЬКА: МІСЦЕ ФЕСТИВАЛЬНИХ ЗУСТРІЧЕЙ ЗМІНИТИ НЕ МОЖНА!

1. АДРЕСА – КИЇВ. ПЕРІОД – 1960-ТІ.
МІСЦЕ Й ЧАС ПРЕЗЕНТАЦІЇ – ЛУЦЬК, ХХІ СТОЛІТТЯ

Автор цих рядків ще застав час, коли слово “авангард” (точніще, “авангардизм”) вважалося, по суті, лайливим (поряд з терміном “формалізм”). Не в середовищі митців, а в середовищі вершителів їхніх доль. Відомо, яку “секс-орієнтацію” приписував художникам-нонконформістам одіозний Микита Хрущов, відомо й те, як перекривав тодішній очільник Спілки композиторів СРСР Тихон Хрєнников кисень Олені Фірсовій, Дмитрові Смирнову, Олександрові Кнайфелю, Вікторові Сусліну, В’ячеславові Артемову, Софії Губайдуліній та Едісону Денисову (т. зв. “хрєнниковській сімці”). Вимушений був еміґрувати Андрій Волконський, чимало нападок зазнав Альфред Шнітке. Ще складніше було митцям з України, адже була така примовка: “Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві обрубують пальці”…
Нині – ХХІ століття. Чимало що переосмислюється, змінюється ставлення до опальних колись авторів. Свідченням цього став концерт-презентація музичної антології “Київський авангард 1960-х. Школа Бориса Лятошинського”, яка відбулася 10 жовтня у стінах Художнього музею м. Луцька.
Взагалі цей день був насичений фестивальними подіями. Тема авангарду 60-х років (причому не лише в українському масштабі) була наскрізною під час спілкування молодих музикантів, культурологів, журналістів у Музеї- садибі Ігоря Стравінського в Устилузі (участь у розмові взяли також митці з Києва – композитор Віталій Годзяцький і піаніст Євген Громов, – та британський режисер-документаліст Тоні Палмер).
На початку презентації антології “Київський авангард 1960-х. Школа Бориса Лятошинського” в Луцьку художній керівник фестивалю “Стравінський та Україна”, лауреат премії імені Ігоря Стравінського Василь Ворон відзначив ту колосальну роботу, яку провів автор-упорядник видання – відомий український піаніст, лауреат премій імені Левка Ревуцького та “СтАРТ” Євген Громов, після чого надав слово “винуватцеві торжества”. Євген Володимирович детально розповів про те, як створювалася згадана антологія, торкнувся постатей композиторів, – учнів школи Бориса Лятошинського, – представлених у ній (а це Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Євген Станкович, Петро Соловкін, Святослав Крутиков, Володимир Загорцев), після чого перейшов до концертної програми, яку відкрив твором Ігоря Стравінського “П’ять пальців” (1921), що має піднаголовок “Вісім дуже легких п’єс на п’яти нотах для фортепіано”, і продовжив його ж створеним на хвилі захоплення реґтаймом і присвяченим славетному польському та американському піаністу Артурові Рубінштейну “Piano-Rag-Music” (1919).
З авторів, представлених у антології, пан Євген виконав “Елегію” Валентина Сильвестрова, три “Грації” з циклу “Сім характерних сцен” (1962/1985) Віталія Годзяцького (до речі, він був спеціальним гостем згаданого концерту презентації, а згадані три п’єси присвячені жінкам, які відіграли доленосну роль у житті композитора: одна з них – Ольга Борисівна Бєлостоцька, – дружина Віталія Олексійовича), двочастинну Сонату №2 Володимира Загорцева “Гра рефренів”, де простежуються впливи пізнього Олександра Скрябіна і раннього Бориса Лятошинського.
А після Сонати для фортепіано ВВ 88, Sz. 80 (1926) видатного угорського композитора Бели Бартока, яка була заявлена останньою в програмі, Євген Громов – на “біс”, – дав слухачам нагоду отримати насолоду від музичного імпресіонізму Клода Дебюссі.
Почесні дипломи ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” Євгенові Громову та Віталію Годзяцькому вручив його художній керівник Василь Ворон.
Антологію “Київський авангард 1960-х. Школа Бориса Лятошинського” (з 4-х компакт-дисків”) охочі мали змогу придбати після завершення презентації.

2. І ЗНОВУ – “МУЗИЧНІ ДІАЛОГИ”

Провадити у дні фестивалю “Стравінський та Україна” в Художньому музеї міста Луцька “Музичні діалоги” пам’яті батька композитора – відомого свого часу оперного співака Федора Стравінського, – стало вже доброю традицією. Цьогоріч (11 жовтня) вони були приурочені до 145-річчя дебюту Федора Гнатовича у Київській опері, й розпочалися з того, що художній керівник фестивалю Василь Ворон представив присутнім двох молодих, але надзвичайно талановитих співаків, лауреатів міжнародних конкурсів – солістку Рівненської обласної філармонії Анастасію Янцур (сопрано) та соліста Львівської національної опери Романа Коренцвіта (тенор).
Поза всяким сумнівом, це було справжнє свято класичного вокалу. Анастасія Янцур представила слухачам арію Мюзетти з опери Джакомо Пуччіні “Богема”, куплети Аделі з оперети Йогана Штрауса “Летюча миша”, арію Люсі з одноактної комічної опери Джанкарло Менотті “Телефон, або Кохання утрьох” (прикмета часу – мобільник у руках героїні), “Il bacio” (“Поцілунок”) Луїджі Ардіті, романси “Пленившись розой, соловей” Миколи Римського-Корсакова на вірші Олексія Кольцова, “Я – хочеш? – зачарую ліс” Лесі Дичко на вірші Миколи Руденка, “Коснулась я цветка” Цезаря Кюї на вірші Василя Немировича-Данченка, “Незабудочка-цветочек” Ігоря Стравінського на вірші Костянтина Бальмонта, українську народну пісню “Ой, я знаю, що гріх маю”. Акомпанувала Ірина Козачук.
Роман Коренцвіт теж приготував для волинських слухачів чудові подарунки – баладу Герцога з опери Джузеппе Верді “Ріголетто”, романс Неморіно з опери Гаетано Доніцетті “Любовний напій”, арію Феррандо з опери-буффа Вольфґанґа Амадея Моцарта “Così fan tutte” (“Так чинять усі жінки, або Школа закоханих”, арію Чаттертона з однойменної опери Руджеро Леонкавалло (свого часу партію Чаттертона виконував Федір Стравінський, у якого, як ми знаємо, був бас-баритон – у концерті твір прозвучав у перекладенні для тенора; власне цей, – теноровий, – варіант відомий також у виконанні Марко Берті та Геннадія Піщаєва – натомість Михайло Гришко послуговувався в цій ролі саме бас-баритоном), сициліану Турріду з опери П’єтро Масканьї “Сільська честь”, “Серенаду Дон-Жуана” Петра Чайковського на вірші Олексія Костянтиновича Толстого, “Гранаду” Агустина Лари та славнозвісний романс Анатолія Кос-Анатольського на вірші Івана Франка “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, що давно стала, по суті, народною піснею. Партію рояля виконувала Юлія Коваленко.
Ясна річ, пропоновані слухачам твори звучали не в описаній вище послідовності, а почергово – кілька творів співала пані Антастасія, кілька – пан Роман, далі знову черга Анастасії, потім – знов Романа. Таким чином справді створювався ефект своєрідного діалогу двох співаків. Контакт із залою був, без перебільшення, гідний подиву, позаяк це було не дешеве естрадне загравання з аудиторією, а повноцінна синергія (співтворчість) артиста й слухача. Тож цілком зрозумілою була овація, влаштована Анастасії Янцур та Романові Коренцвіту.
Член дирекції фестивалю “Стравінський та Україна”, лауреат премії імені Ігоря Стравінського, заслужений працівник культури України, художній керівник Волинської обласної філармонії Юрій Максименко вручив артистам почесні фестивальні дипломи, а ведучий дійства Василь Ворон запросив на приурочений до 100-річчя Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України концерт цього колективу, який має відбутися 14 жовтня на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка і стане гідною кодою ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна”.

Ігор БЕРЕСТЮК

“КИЇВСЬКІ СОЛІСТИ” І ТОНІ ПАЛМЕР - У РЕЖИМІ КІНОКОНЦЕРТУ

Кажуть, що коли людина відходить у засвіти, вона стає ніби янголом-охоронцем, духовним покровителем для тих, хто близько її знав і любив за життя. Схоже, таке духовне зверхництво й заступництво Національний камерний ансамбль “Київські солісти” має в особі засновника і першого керівника колективу – народного артиста України, лауреата Шевченківської премії, кавалера ордена “За заслуги” ІІІ ступеня, незабутнього Богодара Которовича. Ансамбль, очолюваний нині Анатолієм Васильківським, зберігає ту неповторну ауру, яка найперше асоціюється з іменем і творчістю Богодара Антоновича. 9 жовтня – в рамках ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна”, – цей славнозвісний колектив дав концерт у Палаці культури міста Луцька.
Ведуча Оксана Єфіменко – у вступному слові нагадала, що саме Б. Которович був одним із перших видатних музичних діячів, які підтримали ідею журналіста Василя Ворона щодо проведення в Україні фестивалю музики Ігоря Стравінського, а у 2005 році “Київські солісти” під орудою пана Богодара стали першими учасниками відродженого ІІ музичного фестивалю “Стравінський та Україна”. Окрім того, пані Оксана ознайомила присутніх і з географією виступів ансамблю, яка є доволі широкою – за 23 роки існування й активної творчої діяльності “Київські солісти” здобули визнання не лише в нашій країні – їм аплодували численні любителі класичної музики у Німеччині, Польщі, Японії, Бельгії, Південній Кореї, Франції, Австрії, Сингапурі.
Ансамбль є запрошеним учасником міжнародних фестивалів імені Давида Ойстраха (Пярну, Естонія), сучасної музики «Варшавська осінь» та сучасної музики у Кракові (Польща), класичної музики в Рурі (Німеччина), симфонічної музики в Алжирі та «Музичні прем’'єри сезону», «Київ Музик Фест», «Нова музика», «ГогольФест», «Chamber Art Music» в Україні.
Славетні музиканти-віртуози розпочали свій виступ виконанням Концерту для двох скрипок з оркестром ре мінор Йогана Себастьяна Баха (у трьох частинах – Vivace, Largo ma non troppo та Allegro). Це один із найвідоміших скрипкових концертів великого німецького композитора, написаний у проміжку між 1717 і 1723 роками (час служби капельмейстером при дворі князя Ангальт-Кетенського Леопольда), і один з улюблених творів Ігоря Федоровича Стравінського. Ясна річ, ансамбль був на висоті, особливо ж солісти – лауреати міжнародних конкурсів Юрій Стьопін та Юлія Чемерис.
Якщо ім’я Йогана Себастьяна Баха звично пов’язується з бароко, то при слові “романтизм” на пам’ять приходить Фелікс Мендельсон–Бартольді – один із найяскравіших представників цього напряму в західноєвропейській музиці ХІХ ст. У концерті прозвучала Симфонія для струнного оркестру №10 сі мінор із числа т. зв. “юнацьких симфоній” композитора (1821–1823). Її Мендельсон написав ще підлітком, але коли слухаєш цей твір, не перестаєш дивуватися зрілості мистецького почерку композитора.
Зрозуміло, що у фестивальному концерті не могли не виконуватися твори Ігоря Стравінського, тож увазі слухачів було запропоновано Концерт in D (ре мажор) для скрипки і оркестру в чотирьох частинах (Токата, Арія 1, Арія 2 і Каприччіо). Вперше твір був виконаний 1931 року блискучим американським скрипалем російсько-єврейського походження ( і не менш талановитим містифікатором) Самуїлом Душкіним під керівництвом автора. Щодо дати прем’єри існують розбіжності – Інтернетом “гуляє” дата “23 жовтня”, хоча Ігор Федорович у своїх “Діалогах” називає 26-те. Напевно ж, авторові видніше?
Другий відділ дійства проходив у режимі кіноконцерту й був присвячений постаті та творчості видатного британського композитора, дириґента й піаніста  Едварда Бенджаміна Бріттена (1913–1976). Після короткої передмови художнього керівника фестивалю “Стравінський та Україна”, автора ідеї його проведення, лауреата премії імені Ігоря Стравінського Василя Ворона на сцену був запрошений почесний гість ХV фестивалю, почесний професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, визначний британський режисер-документаліст Тоні Палмер. Привітавшись із залою українською мовою, він презентував цілу збірку фільмів про Бенджаміна Бріттена, щедро ілюструючи свою розповідь слайдами та відеороликами. Присутні мали нагоду переглянути фрагмент спільної гри (в чотири руки) двох музичних велетнів – Бенджаміна Бріттена та Святослава Ріхтера, а також подивитися документальний фільм Джейса М’юїра Метісона “Інструменти оркестру” (1945), в якому звучить бріттенівський “Путівник по оркестру для юних слухачів”. А допомагав Тоні Палмеру чудовим перекладом доцент кафедри англійської філології факультету іноземної філології СНУ імені Лесі Українки Олександр Бєляков. Національний камерний ансамбль “Київські солісти” (художній керівник-директор Анталоій Васильківський) виконав два твори Бенджаміна Бріттена – “Просту симфонію” у чотирьох частинах (Шалене бурре, Грайливе піццикато, Сентиментальна сарабанда і Веселий фінал), написану 11-річним хлопчаком, себто, по суті, дитиною, та “Варіації на тему Френка Бріджа”, які композитор присвятив своєму вчителеві.
Містер Палмер був дуже зворушений і грою музикантів, яких назвав “фантастично талановитими”, і увагою слухачів. “Я на Волині почуваюся як удома”, – сказав він.
Василь Ворон висловив вдячність Олександрові Бєлякову за переклад, а доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри прикладної лінгвістики Лесиного вишу Ірина Біскуб вручила Тоні Палмеру почесний диплом ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна”, подякувавши йому від імені ректора Ігоря Коцана за співпрацю. Фестивальний диплом “Київським солістам” вручив голова Волинського осередку Національної спілки композиторів України, заслужений діяч мистецтв України Віктор Тиможинський.
По завершенні концерту ведуча Оксана Єфіменко запросила присутніх відвідати наступні фестивальні дійства і, зокрема, закриття музичного форуму 14 жовтня, яке відбудеться у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка.

Ігор БЕРЕСТЮК

СПІВАКИ З ЛЮБЛІНА ПРЕДСТАВИЛИ АКАПЕЛЬНУ ПРОГРАМУ

ХV музичний фестиваль “Стравінський та Україна” впевнено крокує Волинським краєм. Настав час і для “Польського дня”. Традиція цих концертів за участі митців сусідньої держави сягає 2003 року, коли перед організаторами фестивалю Сергієм Єфіменком та Василем Вороном постало питання – продовжувати польський проект “Пограниччя” імені Ігоря Стравінського чи відроджувати фестиваль “Стравінський та Україна”. Ідея відродження щойно названого мистецького форуму припала до душі тодішньому Ґенеральному консулові Республіки Польща в Луцьку панові Войцеху Ґалонзці – він гаряче її підтримав. У рамках фестивалю вирішено було проводити згаданий уже “Польський день”.
7 жовтня у Кафедральному костелі Святих Апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії Римсько-католицької церкви за сприяння Ґенерального консула Республіки Польща в Луцьку пана Вєслава Мазура відбувся концерт надзвичайно цікавого вокального ансамблю з Любліна “Selencja” (“Селенція”) у складі Агнєшки Тиравської-Копець, Дарії Лагоцької, Люцини Бєльської та Міхала Вайди-Хлопіцького. Особливість цього колективу в тому, що зазвичай він виконує музичні твори без супроводу – a capella, – що вважається чи не найскладнішою манерою співу.
Перед концертом ведуча Оксана Єфіменко привітала присутніх у храмі освітян із професійним святом, а власне саме дійство розпочалося з виконання твору Юліуша Луцюка (нар. 1927) “Afferte Domino” (Біблія в перекладі Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) 1-й рядок 28-го псалма подає як “Дайте Господу, Божі сини, дайте Господу славу та силу!”). Ледь не з перших нот відчуваєш розмаїття творчих можливостей співаків із Любліна. Акапельний спів дає їм змогу надати творам особливої чистоти – не маючи, здавалось би, опори у вигляді інструментального супроводу, “Селенція” знаходить її у власних голосах, і в цьому є глибока символіка: йти життєвою стежкою треба, покладаючись лише на Бога, дослухаючись Його порад, закодованих у знаках і знаменнях, звіоряючи з Ним свої дії та помисли, а в жодному разі не на земні ненадійні підпори. Про це ж, по суті, й твір Юзефа Свідера (нар. 1930) “Пан Бог – моя сила”, що прозвучав наступним.
Природним є звертання музикантів-католиків до образу Богородиці. Якщо набрати в Google слова “Аве Марія” можна побачити більш як півтора десятки прізвищ композиторів, котрі в різний час написали твори, навіяні однією з чільних молитов у католицизмі (у православ’ї їй відповідає “Піснь Пресвятій Богородиці” – “Богородице Діво, радуйся…”) – Жоскен Депре, Джуліо Каччіні, Крістобаль де Моралес, Шарль Гуно (славетний французький композитор створив цей шедевр на основі прелюдії Йогана Себастьяна Баха – до речі, не католика, а лютеранина), Джузеппе Верді, Ференц Ліст, Антонін Дворжак, П’єтро Масканьї, ясна річ, Франц Шуберт та ін. Не лишився осторонь святої теми й згаданий уже Юзеф Свідер – його “Аве Марія” прозвучала і як продовження давньої традиції, і як твір, позначений значною новизною підходу.
Програма концерту у Кафедральному костелі Святих Апостолів Петра і Павла охоплювала великий часовий період – від епохи Відродження до сучасності. Музика Ренесансу була представлена двома творами Міколая Ґомулки (1535–1591, за іншими даними – 1609) з його збірки “Мелодії польського Псалтиря” – “Плескаймо руками” (“Kleszczmy rękoma”) та Псалом 64-й (“Боже милостивий”) на вірші великого польського поета Яна Кохановського (1530–1584).
 Сучасний же струмінь у польській релігійній музиці явив слухачам духовний піснеспів “О Мати Милосердна” композитора і дириґента з Познані, засновника й керівника вокального ансамблю “Artis Sonus” Яцека Сикульського. Із хорових творів Анджея Кошевський (1922–2015) аудиторії було запропоновано “Вітай, Королево Вибрана”, а з доробку його тезкá – уродженця Львова, визначного люблінського композитора Анджея Нікодемовича (1925–2017), – “Вітай, Маріє”.
Укладаючи концертну програму, учасники “Селенції” прагнули, щоб слухач мав змогу порівняти й оцінити два різнопланових твори одного композитора, або ж твори під однією назвою, але написані різними авторами. Так скажімо, Пьотр Янчак представлений славнозвісною літанією “Kyrie eleison” (“Господи, помилуй”) і “Іubilate Deo” (в основу цього піснеспіву покладено 80-й – Асафів – псалом; найпоширенішими українськими аналогами “Іubilate Deo Iacob” є “покликуйте Богові Якова” /переклад І. Огієнка/ та “Здійміть веселі оклики Богові Якова” /переклад І. Хоменка/). Ансамбль виконав також “Іubilate Deo” авторства Юзефа Свідера.
Почесний диплом ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” співакам вручила віце-консул Ґенерального консульства Республіки Польща в Луцьку пані Анна Баб’як-Овад, після чого ансамбль виконав на “біс” польську народну пісню “Z lisci chałupkę miała” (“З листя хатинку мала”), явивши неабияке почуття гумору і ще один приклад різноплановості – люблінські артисти, отже, однаково майстерно виконують як релігійні, так і світські пісні.
Ведуча концерту Оксана Єфіменко запросила на наступні фестивальні імпрези – так, 9 жовтня у Палаці культури міста Луцька о 18.00 відбудеться концерт Національного камерного ансамблю “Київські солісти” та творча зустріч зі знаним британським режисером Тоні Палмером.


Ігор БЕРЕСТЮК


МОВОЮ ФОРТЕПІАНО – ПРО ВІЧНЕ

Життя часто вносить у звичний плин подій несподівані зміни. Не є винятком і фестивальні дні. Ось і 2 жовтня, через хворобу народної артистки України Лідії Шутко, замість концерту інструментальної музики “Українська скрипкова соната” відбувся інший – “Українська фортепіанна мініатюра”. Відомий піаніст, композитор, музикознавець, заслужений діяч мистецтв України Олександр Козаренко виступав того дня сам, а гідом по жанру, назву якого винесено в назву концерту, була кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри історії, теорії мистецтв та виконавства Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, членкиня Національної спілки композиторів України, лауреат обласної мистецької премії імені Ігоря Стравінського Ольга Коменда (творчість пана Олександра, до речі, була темою її дисертаційного дослідження).

Ольга Іванівна розповіла про особливості жанру фортепіанної мініатюри, торкнулась історії його розвитку, згадавши, зокрема імена, таких знакових митців, як Микола Лисенко, Яків Степовий, Борис Лятошинський, Віктор Косенко (з сучасних було названо Валентина Сильвестрова, Віталія Годзяцького і, зрозуміло, Олександра Козаренка). Водночас пані Ольга застерегла, що, попри превалювання у творах такого типу одного художнього образу і розвиток однієї музичної теми, їх не можна вважати легкими і розважальними – кожна мініатюра несе в собі глибокий і серйозний зміст.

Спочатку Олександр Козаренко представив слухачам композицію з творів Бориса Лятошинського (1895–1968) – одного з основоположників модернізму в українській класичній музиці. Три цикли прелюдій для фортепіано (три прелюдії ор. 38, дві – ор. 38 bis і п’ять – ор. 44) були написані Борисом Миколайовичем у 1942–1943 роках, себто під час Другої світової війни, в Саратові, де він перебував у евакуації. Зрозуміло, що трагічні для України і світу події не могли не вплинути на композитора – тож згадані прелюдії несуть на собі печать тривоги, болю, трагізму, але водночас і віри у перемогу над Гітлером. Ведуча у вступному слові відзначала ключову роль речитативно-декламаційної інтонації для значної частини фортепіанних мініатюр, пов’язуючи її з традицією народних замовлянь, плачів, дум, псалмів та поширених свого часу мелодекламацій. Тут, гадаю, не буде великою помилкою, якщо провести аналогію між згаданою інтонацією і верлібром та акцентником у поезії, які на українських теренах мають свою особливість, не запозичену в Заходу, а, так би мовити, зрослу на згаданих уже правитоках, які сягають незапам’ятної, можливо, навіть допотопної давнини (ті ж замовляння тощо). До речі, Олександр Володимирович – лауреат Премії імені Бориса Лятошинського.

Наступний блок творів – “Вальс”, “Прелюдія ля мінор” та “Гуцульська токата” Анатолія Кос-Анатольського (1909–1983). Олександр Козаренко – земляк композитора (теж родом із Коломиї), й величезною його заслугою є започаткування щорічних фестивалів імені А. Кос-Анатольського у його рідному місті і – як наслідок – нове зростання інтересу до творчості славнозвісного митця. Олександр Володимирович продемонстрував того дня віртуозне володіння інструментом і воістину філософське осмислення музичних тем. Це ж стосується й “Інтермеццо” та “Вальсу” Нестора Нижанківського (1893–1940), які теж прозвучали того дня.

І, звичайно, не могло обійтися без авторських творів. З усього розмаїття написаного ним, композитор вибрав п’ять “Писанок”. Ці фортепіанні мініатюри вражають лаконічністю і водночас глибиною роздумів про Вічне, будячи асоціації то з близько- і середньосхідними рубайятами, то з японськими танка і хоку, а то з афоризмами тамільського “Тірукуралу”. Це якраз той випадок, коли чеховське визначення стислості як сестри таланту є доречним, як ніколи.

По закінченні концерту голова предметно-циклової комісії оркестрових духових та ударних інструментів Волинського коледжу культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського, художній керівник і диригент духового оркестру “Любарт”, заслужений діяч мистецтв України Микола Чорний вручив Олександрові Козаренку почесний диплом ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна”.

Ігор БЕРЕСТЮК