БЛАГОСЛОВЕННА ЩЕДРІСТЬ!

Душі українського шістдесятництва, – поету Василеві Симоненку, – належать рядки:
Благословенна щедрість! Все від неї,
Від щедрості думок, сердець і рук.
У правоті цих крилатих слів могли, мабуть, пересвідчитися всі, хто увечері 18 листопада прийшов на концерт “Мелодії і ритми світової музики”. Справжніх митців пізнають не за освітою, не за регаліями, і навіть не так за талантом, як за тією мірою душевної щедрості, яка дає їм змогу дарувати здобуте силою цього таланту людям. Саме таким є Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії, очолюваний Маестро з великої літери – лауреатом Міжнародної премії Фонду Міхаеля Стріхаржа “Жезл Йогана Себастьяна Баха”, народним артистом України Товієм Рівцем, і мабуть, кожен солідаризувався б зі словами ведучої концерту Оксани Єфіменко, яка назвала оркестр одним із кращих камерних колективів України.
Того незабутнього вечора “Кантабіле” подарував слухачам нову концертну програму, де в єдиній гармонії сплелися минуле й сучасне світової музичної культури. Розпочалося дійство з виконання Токати і фуги ре-мінор Йогана Себюастьяна Баха – твору, за яким найчастіше і впізнають почерк великого німецького композитора. Авторові цих рядків неодноразово доводилося слухати згадану Токату і фугу в органній інтерпретації, але у струнному варіанті (особливо, якщо йдеться про аранжування Якуба Ковалевського) не лише нічого не втрачається, а навпаки мелодія набуває нових барв і так само є неповторною у своєму космізмі. І справді віриш Феліксу Мендельсону-Бартольді, котрий якось мовив: “Навіть, якщо життя забрало в людини віру, надію й любов, єдиний твір Баха здатен усе повернути”.
Наступний твір ніби повернув нас у зовсім недавні часи ХV фестивалю “Стравінський та Україна” – зокрема це стосується презентації фільмів визначного режисера-документаліста з Великої Британії Тоні Палмера про класика британської та світової музики ХХ століття Бенджаміна Бріттена. Твори цього дивовижного композитора (ті, хто називає його “британським Чайковським”, смію думати, не надто грішать проти істини, якщо взяти до уваги той величезний вплив, який справила творчість Бріттена на розвиток світового музичного мистецтва) тоді прозвучали у виконанні Національного камерного ансамблю “Київські солісти” п/к Анатолія Васильківського. На концерті ж 18 листопада чотиричастинну “Просту симфонію” Бенджаміна Бріттена представив Академічний камерний оркестр “Кантабіле”, і слухачі могли ще раз подивуватися як майстерній грі музикантів, так і таланту, ба навіть геніальності композитора, котрий написав цей твір у дитячому, по суті, віці – в 11 років. До речі, цікаве спостереження – музика Бріттена (й саме “Проста симфонія”) могла справити вплив на двох таких аж ніяк не “прозахідних” композиторів, як Олександра Пахмутова та Євген Птичкін. Річ у тім, що вступ до передостанньої частини твору – “Сентиментальної сарабанди”, – чимось перегукується з початком пахмутовської “Ніжності” (“Опустела без тебя Земля…”), а на третій, а потім на шостій хвилині маємо дуже короткий мелодійний момент, співзвучний із аналогічним у “Відлунні кохання” з кінофільму “Доля” (“Мы  эхо…”). Отже, хоч як це не парадоксально, не варто виключати творчого навчання й Олександри Миколаївни, і Євгена Миколайовича у славетного британця, хоч, можливо, прорадянськи налаштованій Пахмутовій і глибоко російському Птичкіну й незручно було в цьому зізнаватися. Або ж знову маємо справу з “феноменом семи нот”…
Україна в “Мелодіях і ритмах світової музики” була представлена тричастинною сюїтою “В горах” видатного композитора Миколи Колесси (цьогоріч у грудні виповнюється 115 років від дня його народження). На цьому творі особливо помітно, які чудові плоди дала європейська школа музики, через яку Микола Філаретович пройшов, навчаючись у Празі, вкупі з трепетною любов’ю до рідного західноукраїнського, зокрема карпатського, фольклору.
Чотири танці бельгійського композитора Яна ван дер Руста, об’єднані під назвою “Рікудім” (у перекладі з івриту “рікудім” і означає танці) привнесли в загальне звучання концерту близькосхідні (зокрема єврейські) інтонації, що будили асоціації з біблійною давниною, створюючи атмосферу, на тлі якої колись розгорталася старозаповітна історія.
Сеанс музикотерапії від “Кантабіле” продовжив Слов’янський танець №2 мі-мінор Антоніна Дворжака. Згадка про музикотерапію тут не випадкова, оскільки є спостереження про благодатний вплив цього твору (як, зрештою, і класичної музики в цілому) на самопочуття людини (у т. ч. і фізичне). Не знаю, що “закодовував” у ньому славетний чеський Маестро, але Слов’янський танець №2 мі-мінор, окрім величезної естетичної насолоди має ще й гіпотензивну дію, себто прослуховування його сприяє нормалізації кров’яного тиску (ясна річ, якщо він підвищений не до верхніх меж).
Угорський танець №5 Йоганнеса Брамса переніс слухачів у стихію мадярського весілля, іскрометних жартів, тостів і водночас легкого смутку за безтурботним парубкуванням і дівуванням, з яким комусь доведеться розпрощатися.
Музикантам “Кантабіле” і їхньому лідеру Товію Рівцю абсолютно чужий снобізм на кшталт “ми граємо тільки класику”. Репертуар їхній завжди різноплановий, і це сповна доводить, що класикою може бути і джаз. Так, блюз “Вечірня мелодія” і реґтайм “Старе кіно” туркменського композитора Валерія Сапарова прозвучали у виконанні “Кантабіле” на диво орґанічно (а реґтайм створив ілюзію перегляду чорно-білих фільмів періоду “Великого німого”: так і поставали в уяві Чарлі Чаплін, Макс Ліндер, Мері Пікфорд, Ігор Ільїнський та ін). А відомий своїми музичними “приколами” Лерой Андерсон був представлений твором-ювіляром – славнозвісному “Джаз-піццикато” цього року виповнюється 80 літ. І, зрозуміло, ніяк не можна було обійти увагою творість Астора П’яццоли або Великого Астора, як його звуть на батьківщині, тож оркестр виконав його танґо “Прощавай, Париж”.
А тим часом настала черга оперети. Солістка оркестру Ірина Малашевська своїм чарівним сопрано заспівала пісню з “Балу в Савойї” угорського композитора Пала (Пауля) Абрахама. Написана 1932 року, згадана оперета вважається найбільш танцювальною з усіх творів цього жанру і становить ніби межу між класичною оперетою ХІХ століття і мюзиклом. Пані Ірина не тільки подивувала присутніх своїм голосом, а й вдало увійшла в контакт із залою.
Дві польки славнозвісного Йогана Штрауса, які прозвучали наостанок, теж були не без “приколів”, позаяк першою була виконана “Швидка полька з трьома пострілами” (альтист Юрій Ковальчук успішно справився і з роллю стрільця), а в наступному творі Товій Михайлович дириґував одночасно і оркестром і залою, яка виконувала партію… долонь, чи, простіше кажучи, плескала в такт музиці на прохання Маестро.
Завершенням концерту став виголошений ведучою Оксаною Єфіменко “віват” Академічному камерному оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії і його художньому керівникові та головному дириґентові, лауреатові Міжнародної премії Фонду Міхаеля Стріхаржа “Жезл Йогана Себастьяна Баха”, народному артистові України Товію Михайловичу Рівцю. У відповідь Маестро відзначив майстерне ведення концерту пані Оксаною.
Що й казати – слухачі того вечора отримали справжній подарунок. Благословенна щедрість!

Ігор БЕРЕСТЮК



Від Стрия і до Слов’янська…

Василь Ворон член журі фестивалю «Оберіг 2018» про «нову хвилю» української співаної поезії і  духовну естафету поколінь.
  «Ось над чим ми працювали протягом року», -  модерний «козак Мамай», автор і виконавець із СтрияЗіновій Медюхпідписує «батькові «Оберегу» компакт диск гурту «Кулі», який вони з побратимом власним коштом і «невеликою допомогою друзів» (Олега  МихайловичаСенютка, родини Масних,  Куціїв, Цеслівих, Головкевичів, Кобільників, Воліків, ЮріяФедечка, МирославаГая, Галини Дідач, ГалиниГузьо), а також стараннями «гуру» українського року аранжувальника Віталія Гудзія  завершили до початку фестивалю. 12 творів, два бонус-треки, 44 хвилини музики, за якими постава воїна, що не соромиться виявляти  почуття. Тут його пречудова «Молитва на Різдво», яка принесла Зіновію визнання і головний приз «Оберегу 2017» -  у новому аранжуванні Володимира Якимця, за участі Оксани Мухи і «Пікардійської терції»!
  Під час цьогорічного«Оберегу» естафету  «сильних духом з абсолютним слухом» перебрав квартет із Слов’янська Донецької області: Головний приз фестивалю члени журі одноголосно віддали  гурту Олександра Скотнія «Міміка» у складі В’ячеславаТоршина,  Богдана Ковальчука, Іллі Білоножка.
 Торік педагог ізСлов’янська  на фестивалі «Оберіг» виборов друге місце. Цього року авторські пісні Олександра « Ти не вертай мене», «Ми – дві сторони» викликали захоплення  членів нашогожурі (Р.Коляда, В. Смотритель, В.Ворон, І.Баранюк, В.Клімчук) і ейфорію під час гала-концерту. Від дебюту гурту «Чорні черешні» на початку дев’яностих ми не мали у цьому проекті такого стильного і досконалого з точки зору звуку, стилю і репертуару ансамблю.
Пліч-о-пліч з лідером «Міміки» курсант Олександр Тищенко з м. Кам’янки Черкаської області  з авторським твором  «Подорож казкою» та Богдан Кийко (Богдан Дощ) з авторською піснею «Вітряк».  Олександру тільки вісімнадцять, а Михайло Равіч із Запоріжжя ще молодший: його твір на  вірш Лесі Українки  відзначили за кращий дебют, а  полтавчанку Юлію Хохідру за романтичний образ,  магію, що спроможна перетворити почуття в… «атмосферне явище»!
Інтимна лірика з елементам шансону і блюзу, гедонізму чуттєвого і духовного домінувала у творах  авторів і виконавців лучанина Миколи Більшевича, львів’янки Дарини Бурнос тернополянина Ігоря Жураковського. І голоси, і клавіші, і струни володарів другого місця  не викликали серйозних застережень. Нова зустріч зі «старими знайомими»   студентами  Волинського коледжу культури і мистецтв імені Стравінського (гурт«Pro-rock»: Наталія Лосєва, Арсен Горбач, Юрій Заверуха, Олександра Король), заохочувала культивувати у рамках проекту акустичну музику і… слухати бандуру поза межами традиційної монолітної капели…
  Поки оберегівці Володимир Смотритель, Роман Коляда, сестри Тельнюк,Тарас Силенко, Микола Більшевич концертували у Ковелі  (напередодні побували з концертом на  батьківщині Сергія Шишкіна і зустрілися з маестро), у готелі «Світязь» ми з допомогою обласної філармонії організували «діалог поколінь». Зірки минулих «Оберегів»Валерій Маренич, Марічка Бурмака, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Тарас Чубай, Сергій Мороз і Андрій Твердак (дует «АС»)  співали з екрану, а «молода генерація» - Михайло Равіч, Юлія Хохідра, Олександр Тищенко,  Дарина Бурнос, Богдан Кийкота інші співали «на живо»..
«Довільна програма», неформальна суто « оберегівська» атмосфера спілкування не обмежує у виборі, можна почути силу-силенну цікавинок, як, наприклад,  пречудові колискові у доповнення до аналогічних перлинок від Едуарда Драча та Олеся Дяка. До того ж якісні відеозаписи волинських тележурналістів  з «Оберегів» 1992, 2000,  2001, а також 2017 та 2018 років дають чудову поживу для серця і розуму: чудові уроки  для початківців і  майже готова «Антологія української  співаної поезії», яка чекає свого видавця і мецената.
  Принагідно  гості запізналися з лірницькою традицією на Волині.  Від початків нашого проекту наші думи, канти, романси, псалми була його органічною частиною. Особливими стали «Обереги 2001», коли Едуард Драч презентував співців «Кобзарської громади» і минулорічний фестиваль за участі Василя Жданкіна і гурту «Хорея козацька». Цього разу оваціями супроводжували твори Тараса Силенка. Із давньої української музики міг би постати проект  на відзначення річниці з’їзду монархів європейських країн 1429 року у Луцькому замку. І, гадаю, оргкомітет і дирекція фестивалю спроможна сформувати таке замовлення нашим співцям на перспективу.
  Особливий тренд фестивалю – автори і виконавці, що дружать з роялем: львівянка Дарина Бурнос і подолянин Ігор Жураковський, волинянка Ірина Мокрушенко. Сподіваюся побачити  усіх піаністів-вокалістів разом з Романом Колядою, Сергієм Шишкіним, Ларисою Бережан  під час  відзначення Всесвітнього дня поезії 21 березня або ж серед  учасників міжнародного проекту культурно-професійних обмінів Володимира Павліка 20 січня.
Але за межами проекту все ще лишається унікальне явище  сучасної співаної поезії – спектаклі монотеатру «Кут» Володимира Смотрителя, керівника і актора, народного артиста України. У листопаді (26-й театральний сезон!) У Володимира пять постановок («Не промовчи Шевченка у собі…», «Магія душі», «Кутівські історії», «Сало в шоколаді»), він девять разів виходить на публіку у Хмельницькому у рамках своїх мистецьких проектів «Молода еліта міста» і «Ветеран»…
  Українська авторська пісня, співана поезія, акустична музика настільки багатогранні, що все це багатство важко умістити у три фестивальні дні, але з численними супутніми заходами необхідно йти до молодіжної аудиторії, заохочувати молодіжні культурологічні товариства, фонди робити «добровільні внески» у вигляді супутніх заходів. Борони Боже монополізувати чи приватизувати це явище, що стало національним надбанням від моменту появи на авансцені нашого громадсько-політичного життя.
  Стараннями Зіновія Медюха фестиваль все ще не втрачає свого «войовничого» характеру, але політичної сатири легендарних співців  Андрія Панчишина і Станіслава Щербатих йому бракує. Особливо, «музичного екзорциму», вигнання бісів з одержимих ідеєю «русскаво міра» за допомогою  текстів Тараса Шевченка і не тільки. Наразі окрушини політичної сатири  не справляють враження на фоні традиційної пісенної ліричності, яка на думку українського філософа Миколи Шлемкевича, становить суть української душі. Значна частина  спадку Андрія Панчишина і Тризубого Стаса не втрачає своєї актуальності, оскільки  марно сподіватися на «революцію у свідомості»«теперішніх колишніх».
  На мою думку, яку можна коригувати із допомогою «круглих столів» у рамках проекту, організаторам варто подбати про постійне звернення до цієї спадщини співців нового покоління: виокремити, як того вимагає положення, турніри співців за номінаціями. Авторська пісня залишається вотчиною поетів, що співають, «акустична музика»  - парафією авторів і виконавців, що мислять «ансамблево» ( акустичні дуети, тріо, квартети, квінтети) .  Для виконавців  у номінації «співана поезія» окрім народної пісні, творів на вірші українських поетів, пропонувати для нового прочитання щось із спадщини Андрія Панчишина, Тризубого Стаса, Івана Козаченка, Володимира Шинкарука…
  Наймолодший учасник цьогорічного «Оберегу» М.Равіч показав приклад, коли під час традиційної вечірки співців у готелі «Світязь» запропонував нову версію твору «Переведіть  мене через майдан» на вірш Віталія Коротича 1971 року: йому не до снаги була російськомовна версія Нікітіних…

НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ДУХОВИЙ ОРКЕСТР УКРАЇНИ: НОВА ЗУСТРІЧ

Мабуть, багато хто з меломанів Лесиного краю запам’ятав відкриття ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” 1 жовтня у замку Любарта.
Саме того дня перед лучанами та гостями фестивалю виступив Національний академічний духовий оркестр України (художній керівник та дириґент – Михайло Мороз). Враження від того незабутнього концерту було дуже сильним (автор цих рядків уже писав про це в одній із публікацій). Уже тоді стало відомо, що колектив знову збирається найближчим часом відвідати Волинь. І справді, минуло трохи більше місяця, а оркестр розпочав свій короткий гастрольний тур за маршрутом “Луцьк (9 листопада) – Ковель (10 листопада) – Нововолинськ (11 листопада)”. Концерт у Луцьку, який відбувся, як і було заплановано, 9 листопада на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, був приурочений до Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, тож мав розлогу врочисту преамбулу – з вітальними словами до “винуватців торжества” звернулися голова Волинської обласної державної адміністрації Олександр Савченко, заступник голови Волинської обласної ради Роман Карпюк, начальник Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської облдержадміністрації Ольга Чубара, голова Волинського обласного комітету профспілок працівників культури, заслужений працівник культури Ярослав Корнелюк. Кращим представникам справи було вручено нагороди (величезна кількість імен достойників, мабуть, потребувала б окремої брошури, тому скажу лишень, що звання заслуженого діяча мистецтв України надано волинському композиторові й музиканту Сергію Шишкіну, а щодо Волинської обласної філармонії – Почесну грамоту Кабінету міністрів України отримав її директор Сергій Єфіменко, а Почесну грамоту Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської облдержадміністрації – заступник директора Андрій Тітяєв). Церемонія нагородження супроводжувалася концертними номерами у виконанні вокальної групи естрадно-симфонічного оркестру Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка (дириґент оркестру – заслужений артист України Микола Гнатюк, солісти – Тетяна Ярошик та Ірина Ілляшенко). Позвучали пісні Степана Кривенького, Миколи Мозгового, Світлани Весни, Геннадія Татарченка.
Друге відділення було цілковито присвячене Національному академічному духовому оркестру України. Ведуча Оксана Єфіменко розпочала свою розповідь про колектив крилатими рядками визначного українського поета-шістдесятника Івана Світличного: “Життя коротке, а мистецтво вічне”, нагадала й слова Генерального директора оркестру Олександра Піроженка “Духова музика – від слова «дух»”, підкреслила безнастанну присутність духу творчості в діяльності музикантів. Першим твором, який прозвучав у виконанні оркестру, був славнозвісний “Старовинний запорізький марш” в обробці Віктора Гуцала (його ще звуть “Запорозьким маршем”). Автором цієї неповторної мелодії, яку Іван Федорович Драч назвав “музичним вогнем України”, зазвичай вважають Євгена Адамцевича, та це не зовсім так. Насправді вона (принаймні перша її частина) сягає ще, либонь, ХVІІ ст. Письменник Данило Кулиняк, котрий добре знав Євгена Олександровича, згадує, що той завжди сердився, коли його однозначно називали батьком “Запорізького маршу”. Славнозвісний незрячий бандурист навчився її у своїх наставників, а ті – у своїх (другу частину, за словами Є. Адамцевича, він усе таки склав сам).
 До цього знакового твору інколи додають текст. Найбільш відомі тексти Олекси Ющенка, Ігоря Жука. В отроцтві я бачив виставу базованого в Білій Церкві Київського музично-драматичного театру імені П. К. Саксаганського “Операція «Ц»” (за п’єсою Павла Автомонова; постановником був мій батько), там “Запорізький марш” звучав із текстом, здається, авторства тодішнього директора театру Валентина Ілліча Петька. Хоч, на мій погляд, слова там зайві – бойовий козацький дух музика передає куди яскравіше. Це й довели музиканти Національного академічного духового оркестру України на чолі зі своїм диригентом Михайлом Морозом. Невдовзі маршова мелодія змінилася грайливими інтонаціями – це вже звучали “Троїсті музики” Левка Колодуба, композитора, в чиєму доробку чимало творів, написаних саме для духових інструментів (до речі, Левко Миколайович очолює Асоціацію діячів духової музики України).
Прозвучала того дня й прем’єра – твір голови Волинського осередку Національної спілки композиторів України, заслуженого діяча мистецтв України Віктора Тиможинського “Лабіринт”. Сам Віктор Анатолійович теж був присутній у залі. Попри певну складність твору (особисто у мене асоціація –найперше з міфом про Тезея, Аріадну та Мінотавра, хоч у когось можуть бути й інші), слухати його надзвичайно цікаво, слідкуючи за партіями інструментів – який із них стане тією “ниткою Аріадни”, яка виведе ліричного героя з Лабіринту.
Перший оркестровий блок зіграно, й на сцену виходить заслужена артистка України Єлизавета Ліпітюк. Звучить “Дніпровський вальс” Ігоря Шамо на вірші Валерія Курінського. Свого часу цей твір зажив неабиякої популярності у виконанні незабутньої Євгенії Мірошниченко, тому зрозумілим є той рівень відповідальності, з якою артистка бере на себе сміливість виступати після славетної співачки. Проте про жодне запозичення манери не йдеться і йтися не може. Пані Єлизавета йде власним шляхом, про що свідчить її виконання українських народних пісень (у концерті прозвучали такі шедеври національного пісенного фольклору, як “Ой, я знаю, що гріх маю”, “На вулиці скрипка грає”, “Ти до мене не ходи”, “Ой, не світи, місяченьку”). Якщо й виникають у процесі слухання якісь асоціації (скажімо, з Оксаною Петрусенко, котра теж виконувала деякі свої пісні – як-от “Ґандзю”, – в супроводі лише мідної групи симфонічного оркестру, себто, по суті, з духовим оркестром), все ж вони – ілюзорні. Єлизавета Ліпітюк – артистка самобутня. Звернув увагу на виняткову гармонію голосу й акомпанементу – звучання інструментів анітрохи не заглушує вокалу (хоча із винятково сильним сопрано Єлизавети В’ячеславівни це й так було б вельми проблематично).
Ізнову настає черга оркестрових композицій. Це “Гопак” Арама Хачатуряна з балету “Гаяне” (ім’я славетного вірменського композитора і назва згаданого балету у багатьох, на жаль, асоціюється лише з відомим “Танцем зі шаблями” – без сумніву, теж шедевром), “Сільська“ полька Йогана Штрауса (де музиканти вдало заявили про себе ще й як вокалісти, і неабиякі), а далі розпочалася музична мандрівка до Франції (“Париж. Монмартр” в аранжуванні Тошіо Машіми, зі щемливою “ів-монтанівською” темою “опалого листя”), Швеції (“На концерті АББА”, аранжування Хейнца Брейгеля), Великої Британії (“Deep Purple Medley”, аранжування Тошіхіко Сахаші). Слухачі, як-то кажуть, на власні вуха могли пересвідчитися, що для музикантів Національного академічного духового оркестру України не є перепоною ні французький шансон, ні джаз, ні характерний для ранніх “АВВА” євро-біт, ні хард-рок “Deep Purple”, ані, напевно, будь-що.
Але в гостях добре, а вдома все-таки краще (як сказав Михайло Мороз, існує чимало зарубіжних хітів, але в нас є свої), й на завершення – як повернення з мандрівки, – оркестр виконав дві композиції на українські теми – “Водограй” (автор А. Заубер; упізнавши улюблені пісні, дехто з присутніх у залі навіть підспівував) і “Ватру” Володимира Матвійчука.
Сказати, що ті, хто прийшов 9 листопада на концерт Національного академічного духового оркестру України, отримали потрясіння, означає майже нічого не сказати. Треба було бути свідком, як слухачі, аплодуючи, скандували: “Мо-лод-ці!”. Таке не забувається…

Ігор БЕРЕСТЮК

 

ВОЛИНСЬКОМУ НАРОДНОМУ ХОРУ – СОРОК!

 Ювілеї завжди супроводжуються трьома емоціями – радістю, що дожив до повного етапу в своєму житті, легким смутком за літами, що минули й надією прожити ще довго і плідно, щоб принести людям ще більше користі, щоб їм було добре від спілкування з ювіляром. Це стосується, либонь, кожної конкретної людини, це стосується і колективу.
8 листопада численні шанувальники Волинського державного академічного українського народного хору прибули до Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка на великий святковий концерт, присвячений 40-річчю з часу створення цього колективу, вельми знакового для нашого краю й для України загалом. Власне, перший концерт відбувся ще 7-го, але саме на 8-ме припали характерні для ювілеїв урочистості, зокрема, презентація 2-го тому збірника “Співає Волинський народний хор” – його представив присутнім художній керівник і головний дириґент хору, заслужений діяч мистецтв України. Олександр Стадник, висловивши глибоку подяку директору Волинської обласної філармонії Сергієві Єфіменку за підтримку цього видання. Олександр Олександрович також зі словами вдячності за плідну співпрацю звернувся до колег – головного балетмейстера колективу, заслуженого артиста України Валерія Смирнова, головного хормейстера Володимира Єфіменка, керівника оркестру, заслуженого артиста України Ростислава П’ятачука, згадав і присутніх у залі учасників хору різних років. Хвилиною мовчання артисти і слухачі вшанували пам’ять тих, хто уже відійшов за межу земного буття. В їх числі – й перший керівник Волинського народного хору, народний артист України Анатолій Пашкевич.
Виступ свій хор розпочав вокально-хореографічною композицією “Волинь моя” обрамленою двома пісенними перлинами – славнозвісною “Піснею про Волинь” Анатолія Пашкевича на вірші Дмитра Луценка (своєрідною візитівкою хору) та не менш знаною “Волинь моя” Степана Кривенького.
Як справжній гімн незнищенності українського духу прозвучала пісня незабутніх Петра Свіста і Олеся Жолдака “Гарний козак, гарний” (солісти – заслужені артисти України Петро Хемій та Ярослав Дричик, після чого музичну естафету перейняли Тетяна Клекочко та Іван Місанчук, заспівавши з хором українську народну пісню в обробці О. Стадника “Ой у лузі, при дорозі”. Мабуть, кожного до сліз зворушили “Мамина молитва” Олександра Стадника-старшого на слова Володимира Гапоненка (солісти – заслужені артисти Василь Марчук та Олександра Грицак) та українська народна пісня “Ой, вийшов місяць із-за хмари”, що прозвучала у виконанні хору (соліст Петро Хемій) без музичного супроводу – a capella (таким же акапельним було і виконання у другому відділі концерту української народної пісні в обробці О. Стадника “Ой, там, за лісочком”; соліст – Іван Місанчук). Марія Табачук та Юрій Литвинюк представили українські народні пісні “Коли калина розцвіла” та (у другому відділі) “Біля річки, біля броду” (обробка відповідно батька і сина Стадників), а Ірина Субота та Дмитро Савчук – українські народні пісні в обробці Олександра Стадника-молодшого) “Коло млина, коло броду”  і (теж у другому відділі) – “Качур молодий”.
Варто сказати, що хор уникає шаблонності у своєму репертуарі й навіть уже відомі пісні (наприклад, “Як служив я в пана”; соліст – Ярослав Дричик) чи хореографічні картинки – такі, як “Три діди”, “Зачарований капелюх” тощо, – на кожному новому концерті звучать ніби по-різному – завжди знаходиться якась нова “родзинка”. тож не дивно, що чимало творів того вечора виконувалися на “біс” (“Козачок” у постановці В. Смирнова, “Ой, устану я в понеділок” в обробці О. Стадника /солісти Ірина Субота й Алла Блащук/), “Була колись дівчина” Левка Лепкого /солісти Дмитро Савчук та Артем Мартинович/ тощо).
Серед особливостей ювілейного концерту треба відзначити й певну “козакоцентричність” програми – образ козака ледь чи не лейтмотивний (“Поїхав козак у далеку дорогу” /слова О. Стадника, музика народна; солісти Ірина Субота й Іван Місанчук/, адаптована Олександром Олександровичем для хору пісня Ігоря Семендяєва “Отаман” з репертуару заслуженої артистки України Людмили Артеменко та гурту “Водограй”, “Копав, копав криниченьку” /солісти – заслужені артисти України Петро Хемій та Василь Марчук/ вокально-хореографічна композиція “Козаки йдуть” тощо), і це цілком зрозуміло: про невмирущі традиції козацтва треба нагадувати повсякчас, особливо нині, коли проблема захисту рідного краю стала як ніколи актуальною. Тож годі дивуватися тому болю й скорботі за всіма, хто поліг у боротьбі за Україну – і  в минулому, й нині, на фронтах АТО, – які озвалися у серцях слухачів під час виконання пісні Олександра Стадника (він же й дириґував) “Ой, Морозе, Морозенку” (слова народні; солісти – заслужені артистки України  Валентина Дорощук та Олександра Грицак). Це був, до речі  єдиний момент, що звичний нон-стоповий плин концерту був порушений оголошенням номера. Але при цьому не забуваймо й іншої характерної риси нашого народу – оптимізму, вміння жартувати й плекати надію на краще навіть у тяжких життєвих обставинах. Як ілюстрація до цього – жартівлива “Стукалка-грюкалка” (обробка Олександра Стадника; солістка – Олена Шульгач), згадані вже “Зачарований капелюх” і “Три діди”.
Зрештою, хто б не задавав тон концерту – вокалісти, танцюристи, чи оркестранти, – впадає у вічі артистизм кожного з них: вони не просто грають ноти, співають слова, чи роблять танцювальні рухи, а переживають кожен сюжет, доносячи його до слухача й заряджаючи його позитивною енергією. За прикладами далеко ходити не треба. Це й вокально-хореографічна композиція “Ой, весна, весна” (кажуть, кожен українець в душі бодай трохи язичник), “Поліська кадриль”, “Поліська полька” (оркестровий номер), “Полька- свербилівка” і, звичайно ж, іскрометний гопак, що став апофеозом концерту.
Хоча ні – після закінчення програми якраз і настав час для урочистих вітань, віншувань і нагород. Голова Волинської обласної державної адміністрації Олександр Савченко назвав творчість Волинського державного академічного українського народного хору найвищим виявом культури (особливо в контексті Дня працівника культури, що відзначається 9 листопада), окрім того, наголосив, що народ, який має у своєму духовному надбанні такі скарби – непереможний, і вручив Почесну грамоту Волинської облдержадміністрації заслуженим артистам України – головному балетмейстеру Валерію Смирнову та керівникові оркестру Ростиславу П’ятачуку, подяки трудовому колективу Волинського народного хору, його керівникові, заслуженому діячеві мистецтв України Олександрові Стаднику та головному хормейстеру Володимирові Єфіменку, а також величезний букет квітів.
Колектив хору удостоєний також Почесної грамоти Волинської обласної ради (вручив заступник голови Роман Карпюк, передавши вітання від очільника Волинської обласної ради Ігоря Палиці) та подяки Луцького міського голови (вручив виконувач повноважень Луцького міського голови Григорій Пустовіт). Був і солодкий подарунок із Херсонщини – від хору “Азовські зорі” (Генічеськ). І, звичайно – квіти, квіти, море квітів…

Ігор БЕРЕСТЮК