ЗАГУБЛЕНЕ ТАНГО “ЗНАЙШЛОСЯ” В ЛУЦЬКУ

Визначного українського скрипаля, лауреата міжнародних конкурсів, заслуженого артиста України, кандидата мистецтвознавства Назарія Пилатюка, як-то кажуть, годі представляти волинським шанувальникам класичної і власне скрипкової музики. Перед меломанами Лесиного краю митець виступав неодноразово. 4 листопада пан Назарій прибув до Луцька в компанії таких же по-доброму одержимих музикою колег-львів’ян – кандидата мистецтвознавства, доцента Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, лауреата міжнародних конкурсів імені Миколи Лисенка та Ігнація Яна Падеревського, піаніста Петра Довганя та відомого гітариста, композитора, лауреата міжнародних та всеукраїнських конкурсів Антона Сопіги. Митці зі Львова привезли надзвичайно цікаву програму з дещо загадковою назвою – “Прогулянка і загублене танго”. Концерт відбувся в Палаці культури міста Луцька.
Ведуча дійства Оксана Єфіменко докладно розповіла присутнім про кожного з музикантів. Слухачі змогли довідатися про концерт “Йоган Себастьян Бах у день народження зі скрипкою”, який відбувся минулоріч у Львові за участі Назарія Пилатюка та Академічного камерного оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (керівник – народний артист України Товій Рівець), про те, які ще колективи запрошували пана Назарія до виступів (а це Національний Шведський симфонічний оркестр радіо і телебачення, Національний симфонічний оркестр України, Національний камерний ансамбль “Київські солісти”, Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії, Львівський камерний оркестр “Академія” тощо), про гастролі в Україні, Польщі, Австрії, Німеччині, Угорщині, Швеції, Фінляндії, Сполучених Штатах Америки, про Велику золоту медаль Національної академії мистецтв України, якою нагороджено музиканта, зрештою, про скрипку роботи видатного французького майстра Алана Карбонара, яку Н. Пилатюк одержав як Спеціальний приз на одному з престиижних міжнародних конкурсів скрипалів.
Цікаво було почути й про не менш широку географію виступів Петра Довганя та Антона Сопіги, їхню плідну співпрацю з багатьма знаковими митцями й колективами (до речі, Антон Сопіга – першовиконавець творів Мирослава Скорика та Михайла Вербицького для гітари).
Спершу на сцену вийшов дует у складі Назарія Пилатюка (скрипка) і Петра Довганя (фортепіано). У їх виконанні прозвучав твір славетного естонського композитора Арво Пярта “Фратрес” (“Братія”). До речі, любителі кіно можуть пам’ятати Арво Августовича (православне ім’я композитора – Арефа) за музикою до кінофільму “Діаманти для диктатури пролетаріату”, де він навіть грав епізодичну роль тапера у ресторані. Арво Пярт нині належить до числа найбільш виконкуваних композиторів. Що ж до “Братії” (“Фратрес”), ця композиція, написана 1977 року, зазнала 20 (!) редагувань та аранжувань і є рекордсменом за числом авторських редакцій. Цього разу, ясна річ, прозвучала версія для скрипки й фортепіано. Вражала віртуозність гри обох музикантів, поєднана з особливо уважним ставленням до задуму композитора і вмінням синтезувати сучасне мистецьке мислення з багатовіковими традиціями релігійної музики.
Порадували Назарій Пилатюк та Петро Довгань і виконанням “Пантоміми” з “Сюїти в старовинному стилі” Альфреда Шнітке. Твір настільки просякнутий духом Бароко, що моментами не віриться, що написано його у ХХ столітті.
Щодо “Чакони”, яку музиканти зіграли наступною, існує певна дискусія щодо її авторства – чи справді твір написав італійський композитор епохи Бароко Томазо Антоніо Віталі (1663–1745), а чи це містифікація німецького скрипаля і композитора Фердинанда Давида (1810–1873), якому власне й належить назва “Чакона” ? Вікіпедія стверджує, що оригінал ХVІІІ ст. таки існує, хоч немає ясності щодо його приналежності. Хай там як, але ніхто не сумнівається, що створено шедевр, який залюбки виконували такі знакові постаті у світовій музиці, як Яша Хейфец, Натан Мільштейн, Зіно Франческатті, Едуард Мелькус, Жак Тібо, Давид Ойстрах. У виконанні львівських музикантів “Чакона” прозвучала пристрасно і яскраво.
І ось на сцені – вже тріо: до Назарія Пилатюка та Петра Довганя долучається гітарист Антон Сопіга, й звучить “Аве Марія” видатного арґентинського композитора Астора П’яццоли (дискографія Великого Астора просто гідна подиву – Маестро вдалося записати майже все створене ним). А оскільки ім’я композитора міцно пов’язане у свідомості меломанів із танго, слухачам було запропоновано цілий блок творів у цьому стилі й ритмі – “Прощавай, Ноніно!” (вкрай рідкісний різновид жанру – танго-реквієм, присвячений пам’яті Асторового батька /Ноніно – його родинне прізвисько/), “Каштанове й блакитне”, “Медітанго”. Кілька ледь вловимих мелодійних штрихів з останнього твору мені видалися дещо спорідненими з аналогічними у пісні Станіслава Пожлакова “Пора кохання”, хоч це, – підкреслюю, – твори зовсім різні, самостійні, й ні про плагіат, ні навіть про епігонство з боку Пожлакова жодною мірою не йдеться. Альбом Астора П’яццоли “Libertango”, куди увійшло й “Meditango” побачив світ у 1974 році, “Пора кохання” – роком пізніше. Тож цілком могло бути, що музика з альбому великого арґентинця могла бути на слуху у Станіслава Івановича, і згадані вище нюанси могли проникнути в мелодію пісні суто на підсвідомому рівні. Зрештою, нот усього сім (ну, з півтонами – дванадцять)…
Знайшлося місце й для композиторського самовиразу Антона Сопіги (“Сон і променад”). А “Загублене танго” Володимира Винницького, винесене (як і “Променад”) у назву програми, таки “знайшлося”, сиріч пролунало на концерті в Луцьку, давши змогу знову і знову милуватися надзвичайною гармонією тріо, не жоден не “забиває” звучання іншого, а кожен веде належну йому партію інструмента. Подумалося: “Отак би й узагалі серед людей!..”
Ведуча нагадала присутнім, що Герой України, Шевченківський лауреат, народний артист України, композитор Мирослав Скорик присвятив Назарію Пилатюку Концерт №7 для скрипки та симфонічного оркестру, який у 2014 р. був записаний студією NAXOS у супроводі Національного Одеського симфонічного оркестру під батутою всесвітньовідомого диригента Ерла Хобарта. Тож стало зрозуміло, що наступними номерами будуть твори Мирослава Михайловича. Першим із них був “Танок”. Потім, перебравши на себе роль ведучого, Назарій Пилатюк оголосив три джазові композиції славетного Маестро – “Нав’язливий мотив” (обр. Ярослава Олексіва), “Приємну прогулянку” та “В народному стилі”. Виконання їх ще раз засвідчило, що справжнім майстрам-віртуозам до снаги й академічна музика, і фольк, і джаз…
На “біс” – під оплески слухачів тріо виконало ще два твори – “Мазурку” Генрика Венявського та знамените арґентинське танго авторства Анхеля Грегоріо Вільольдо “Поцілунок вогню”.
Назар Пилатюк, Петро Довгань та Антон Сопіга долучилися до акції “Подаруємо Луцьку рояль”, офірувавши частину свого гонорару.

Ігор БЕРЕСТЮК

ЗАЛЮБЛЕНІ В ЖИТТЯ Й МИСТЕЦТВО

Автор цих рядків уже писав про постійну увагу митців із Республіки Польща до музичного життя Лесиного краю, їх доволі часті виступи перед волинською публікою. Не можу похвалитися, що був на всіх їхніх концертах, але те, що вдалося побачити й почути за час моєї роботи у Волинській обласній філармонії, не тільки жодного разу не розчарувало, а навпаки, завжди викликало захоплення й, даруйте, якусь “білу заздрість” щодо польського глядача, який має змогу бачити й чути цих артистів набагато частіше.
Сказане повністю стосується, без перебільшення, фантастично талановитих музикантів, які завітали до Луцька 25 жовтня. Це не просто митці, а водночас і досвідчені педагоги – професори музичних вишів у Любліні та Лодзі. Поіменно – блискуча піаністка, габілітований доктор мистецтва, заслужений діяч культури Польщі Агнєшка Шульц-Бжиска з Любліна та співаки з Лодзі – габілітований доктор мистецтва Александра Бубіч-Мойса і доктор музичного мистецтва Роберт Мойса. Концерт камерної музики за їхньої участі відбувся того вечора у Палаці культури міста Луцька.
Представила гостей із Польщі присутнім ведуча дійства – викладач Луцької дитячої музичної школи №2 по класу фортепіано Віолетта Семчук. Вона докладно розповіла про кожного з митців, оприлюднила широку географію їхніх виступів у країнах Європи, Азії та Латинської Америки, подала доволі цікаві факти – зокрема, пан Роберт Мойса є не лише доктором музичного мистецтва, а й доктором (за нашими мірками це кандидат) хімічних наук. Схоже, маємо ще один (а можливо, й не один) прецедент після Олександра Бородіна, коли у житті людини знаходилось місце і для точної науки, і для музики (причому музика у випадку з Р. Мойсою, здається, переважила).
Розпочався концерт, хоч як дивно, з легкого жанру – танго Генрика Варса “Як було колись” (“Jak za dawnych lat”) на вірші Єжи Юрандота з кінофільму “Любовні маневри”, яке виконав дует у складі Александри Бубіч-Мойси та Роберта Мойси. Варто згадати, що Генрик Варс був одним із фундаторів польського джазу і певний час (1939–1941) навіть мешкав у Львові, де заснував оркестр “Теа-джаз”, із яким гастролював по містах тодішнього СРСР, аж поки хвиля війни не занесла його до лав армії генерала Андерса і згодом – на еміграцію в США. Танго звучало дуже органічно і не сприймалося як щось випадкове у концерті класичної музики – бо ж спадщина Г. Варса теж уже стала класикою.
Пан Роберт представив волинському слухачеві пісню “Я збудую дім посеред моря” або ж “Пісню бідного моряка” Гаетано Доніцетті (до речі, повної певності щодо приналежності твору саме цьому композитору немає), славнозвісну “Гранаду” Агустина Лари. Цей твір, написаний  1932 року й виконаний уперше мексиканським співаком Педро Варґасом, був згодом записаний багатьма співаками – від Маріо Ланца до популярного в минулому іспанського поп-дуету “Баккара”. Ясна річ, це вимагає від нових виконавців неабиякої відповідальності – адже внести якусь нову родзинку у стократ співаний твір, далебі, непросто. Роберт Мойса – саме такий співак: вокальні твори у його інтерпретації завжди сповнені новизни і водночас вірності традиціям академічного співу. Серед інших композицій, які запропонував слухачам того вечора пан Роберт, привертають увагу романс Леандро з сарсуели Пабло Соросабаля “Трактирниця з порту”, “Тарантела” Джоакіно Россіні (особисто у мене італійський народний танець завжди асоціюється саме з цим твором Россіні – його співак виконав на “біс”), пісня Ернесто де Куртіса “Не забувай мене”. Не обійшов співак і такого жанру як оперета (“Країна усмішок” Ференца Легара), і тут явивши воістину невичерпні можливості голосу (рідкісний тенор) і акторського перевтілення.
Вокал Александри Бубіч-Мойси заікрився яскравими барвами у арії Елізи Дулітл із м’юзиклу Фредеріка Лоу “Моя чарівна леді” (“Я танцювати хочу”), в “Пісні” Станіслава Монюшка, “Бажанні” Фридерика Шопена. Колоратурне сопрано пані Александри вражало й діапазоном, і чистотою, і здатністю малювати засобами співу неповторні й навдивовижу зримі образи.
Що ж до Агнєшки Шульц-Бжискої, то навіть акомпануючи співакам, вона не зводила свою сценічну місію лише до ролі концертмейстера (хоч і ця роль була виконана блискуче, віртуозно – іноді забувалося, що на сцені не оркестр). Пані Агнєшка дотепно підігравала виконавцям, виявляючи талант не лише музикантський, а й акторський, що з усією повнотою виявилося у сольних номерах мисткині. І, мабуть, недарма, для представлення свого доробку як піаністки-солістки Агнєшка Шульц-Бжиска вибрала саме музику Фридерика Шопена (Етюд мі мажор, оп. 10 та Вальс ля бемоль мінор, оп. 34), і не лише тому, що це ніби сама Польща промовляє нотами великого композитора. Тони музики Шопена надзвичайно теплі (тому, очевидно, багато хто асоціює їх із образом домашнього вогнища), вони навіть смуток роблять легким і світлим (правильно одна людина сказала: “лікують”). Вплив славетного поляка на творчість наступників (і не лише співвітчизників) важко переоцінити. Без нього за великим рахунком не було б ні Франсіса Ле, ні Мікаела Таривердієва (згадаймо вступ до “Сімнадцяти миттєвостей весни”), ні Андрія Петрова. До речі, пісня Веніаміна Баснера з кінофільму “Щит і меч” (“С чего начинается Родина?”) містить ледь не точну цитату зі згаданого Вальсу ля бемоль мінор.
Ще одна риса, яку хотілося б підкреслити у польських артистів – це їхнє почуття гумору, не нав’язливого, не “задля приколу”, більш вираженого в жестах, аніж у словах, але такого, який вносить у перебіг концерту атмоферу невимушеності, якоїсь “домашності”, і на який здатні лише люди, по-справжньому залюблені в життя й мистецтво. Тож годі дивуватися, що ні Агнєшку Шульц-Бжиску, ні Александру Бубіч-Мойсу, ні Роберта Мойсу зала довго не хотіла відпускати зі сцени, й вони, так би мовити, в порядку “бонусу” подарували слухачам ще два твори – вальс із оперети Ференца Легара “Весела вдова” та славнозвісну “O sole mio” (“О, моє сонце”) Едуардо ді Капуа.
Але й це не стало прощанням із Луцьком. 26 жовтня – день майстер-класів польських митців у Луцькій дитячій музичній школі №2 та на факультеті культури і мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.

Ігор БЕРЕСТЮК

                 

ФЕСТИВАЛЬ “СТРАВІНСЬКИЙ ТА УКРАЇНА”: ДО ЗУСТРІЧІ ЧЕРЕЗ РІК!

На жаль, усе добре рано чи пізно закінчується. Ось і ХV музичний фестиваль “Стравінський та Україна” добіг свого завершення. Упродовж 14-ти днів любителі музики у Луцьку, Устилузі, Ковелі мали нагоду насолоджуватися справжньою музикою. А слухати, далебі, було кого: Національний академічний духовий оркестр України, заслужений діяч мистецтв України Олександр Козаренко, Національний камерний ансамбль “Київські солісти”, відомий піаніст Євген Громов, лауреати міжнародних конкурсів Анастасія Янцур, Роман Коренцвіт, Остап і Ольга Шутки з дітьми, вокальний ансамбль “Selencja” з Любліна. Незабутніми були зустрічі з видатним британським кінорежисером Тоні Палмером. В останній день фестивалю (ні, все таки скажу “у крайній” –хоч це й не зовсім грамотно) на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка з чудовою концертною програмою виступили цьогорічні ювіляри – Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України (художній керівник і головний дириґент – народний артист України, лауреат Національної премії імені Тарас Шевченка Володимир Сіренко). Власне, ця програма й була приурочена до мабутнього ювілею – адже 25 листопада виповниться 100 років відтоді як рішенням Ради Народних Міністрів УНР було засновано згаданий колектив.
День закриття фестивалю припав на 14 жовтня, коли Україна відзначає аж чотири свята – Свято Покрови Пресвятої Богородиці, День українського козацтва, День створення Української повстанської армії та День захисника України. Тож ведуча – Оксана Єфіменко, – розпочала концерт із привітань, побажавши усім благодаті, віри, добра і світла, після чого окреслила кількома штрихами історію заходів фестивалю, проведення якого Волинська обласна філармонія здійснює за підтримки Волинської обласної державної адміністрації, Волинської обласної ради, Луцької міської ради, Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку та Благодійного фонду Ігоря Палиці “Тільки разом”. Представляючи ж слухачам Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, пані Оксана не могла не згадати цілу низку знакових імен митців, які в різний час очолювали колектив (Олександр Горілий, Натан Рахлін, Стефан Турчак, Володимир Кожухар, Федір Глущенко, Ігор Блажков, Теодор Кучар) або ж працювали з ним (дириґенти Євген Мравінський, Євген Свєтланов, Кирило Кондрашин, Геннадій Рождественський, солісти Артур Рубінштейн, Ієгуді Менухін, Монсеррат Кабальє, Хосе Каррерас, Святослав Ріхтер, Давид Ойстрах, Еміль Гілельс, Мстислав Ростропович, Ґідон Кремер Олег Криса та ін.) сказала й про прем’єри творів Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького, Євгена Станковича, Мирослава Скорика та багатьох інших вітчизняних та зарубіжних композиторів, і про широку географію виступів артистів (28 країн світу).
Першим твором, що прозвучав того вечора у виконанні оркестру була симфонічна поема славетного чеського композитора Бедржіха Сметани “Влтава” (з циклу “Моя країна”). Як слухаючи “Дев’яту симфонію” Людвіга ван Бетховена, важко повірити в те, що її створено митцем, котрий на той час повністю втратив слух (а це так), так і вникаючи у мелодійний розмай твору Сметани, дивуєшся, що “Влтаву” (як і весь цикл “Моя країна”) композитор написав у такій же (або майже такій же) ситуації. Це ж який досконалий внутрішній слух треба мати, щоб створити настільки зримі образи рідного краю, що мелодія цієї поеми стала своєрідним неофіційним національним гімном чехів!
Наступною була сюїта з одноактного балету Ігоря Стравінського “Жар-Птиця”, створеного за мотивами російських народних казок про чарівного птаха, який є для того, хто заволодів ним, водночас і благословенням, і прокляттям. Ігор Федорович до цієї сюїти звертався тричі – у 1910-му, 1919-му та 1945-му роках. Увазі слухачів було запропоновано варіант 1919 року (Інтродукція, Танець і варіації Жар-Птиці, Хоровод царівен, Поганий танець Кощійового царства, Колискова та Фінал) – до речі, найчастіше виконуваний у симфонічних концертах.
Другий відділ розпочався “Трьома українськими весільними піснями” Мирослава Скорика для голосу та симфонічного оркестру (в основу триптиху, написаного 1974 року, взято зразки українського обрядового фольклору). Мелодія першої з пісень – “Ой летять галочки”, – авторська, другу ж і третю (“Шуміла ліщина” і “Хиляються ворота”) пан Мирослав почув на платівці Соломії Крушельницької (як відомо, композитор – внучатий небіж великої співачки) і використав ці мелодії для створення власних обробок. У концерті триптих прозвучав у виконанні заслуженої артистки України, солістки Національної опери України Наталі Ніколаїшин.
Історію української симфонічної музики важко уявити без такої яскравої постаті, як Борис Лятошинський (1895–1968). Власне на ХV фестивалі прізвище Лятошинського зринало раз у раз (особливо коли йшлося про учнів школи Бориса Миколайовича, представників музичного авангарду 60-х років ХХ століття). Про те, яку роль відіграє творча спадщина композитора в репертуарі оркестру, можна судити вже з альбому “Симфонії Бориса Лятошинського”, виданого до 120-річчя Бориса Миколайовича (на перших трьох компакт-дисках альбому звучать симфонії Б. Лятошинського у виконанні саме Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України). Того вечора прозвучала Симфонія №2, тв. 50 у трьох частинах (Lento tenebroso e con maesta, Lento e tranquillo та Andante stringendo).
На “біс” оркестр під орудою народного артиста України Володимира Сіренка виконав два слов’янські танці Антоніна Дворжака (№2 і №8). Слухачі влаштували овацію.
Дипломи ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” колективу вручила заступник голови Волинської обласної державної адміністрації Світлана Мишковець. Вона ж оголосила музичний форум закритим. Тож до зустрічі через рік – на ХVІ фестивалі!


Ігор БЕРЕСТЮК

 

ДИНАСТІЯ? ДИНАСТІЯ!

Таке поняття, як “творча династія”, відоме здавна – згадаймо хоча б славетну сім’ю Бахів. Нині такі прецеденти трапляються не так часто – тож поява на мистецьких обріях родин, у яких усі присвятили себе творчості в обраній царині, викликає інтерес і вселяє надії на відродження давніх традицій.
Одним із явищ останнього часу можна вважати фантастично талановиту музичну родину Шутків – персонально лауреата міжнародних конкурсів, скрипаля Остапа Шутка, якого називають “українським Паганіні”, його дружину Ольгу (теж лауреатку і пречудову віолончелістку) та їхніх синів Романа (фортепіано), Назара (скрипка) і Андрія (віолончель). А якщо врахувати, що пан Остап – син відомої скрипальки, народної артистки України Лідії Шутко, то вести мову треба не просто про сім’ю, а про династію.
13 жовтня ці феноменальні люди завітали до Ковеля. Концерт “Неперевершені, або Як виховувати “Моцартів у ХХІ столітті” відбувся у Ковельському народному домі “Просвіта” в рамках ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна”. Уже на самому його початку Остап Іванович, котрий так само віртуозно, по-європейському невимушено вів програму, як і грав, зізнався, що у Ковелі – вперше, тож виступ їхньої родини можна вважати своєрідним дебютом перед новою аудиторією.
Надзвичайно цінним є те, що музиканти не просто грають. Кожен твір супроводжується детальною розповіддю пана Остапа про авторів, історію написання й цілою низкою цікавих подробиць – тож концерти родини Шутків мають ознаки своєрідних музичних лекторіїв, просвітницька їх роль вельми велика, а отже місія, яку здійснюють музиканти – висока і шляхетна.
Скажімо, оголошуючи скрипкову сонату “Folia”, звично приписувану видатному композитору епохи Бароко Арканджело Кореллі (у цьому був упевнений навіть Сергій Рахманінов, котрий на основі “Folia” створив фортепіанні “Варіації на тему Кореллі”), Остап Іванович наголосив насправді славетний італієць лиш уперше використав мелодію іспансько-португальського танцю, який сягає часів Ренесансу, а всього до теми “Folia” зверталося 160 композиторів, ні, 161 – оскільки Остап Шутко запропонував власну версію для скрипки і фортепіано й виконав її у супроводі старшого сина Романа, котрий уже зажив слави як піаніст-віртуоз і навіть концертує самостійно, виступаючи в Україні, Італії, Молдові, Литві, більше того, сам пише музику і вже має в доробку альбом “Piano Explosion” (зразки його музики – справді чудової, – також були запропоновані ковельським слухачам).
Що ж до середульшого – Назара, – пан Остап зізнався, що йому іноді страшно виходити з сином на сцену – так майстерно він грає (і тут же приклад – “Варіації на теми Кореллі” Джузеппе Тартіні – Фріца Крейслера).
Андрій Шутко – наймолодший у родині, йому лише 8 років, одначе він почувається в сімейному ансамблі “людиною на своєму місці”, досить упевнено володіючи непростим для дитини інструментом – віолончеллю (в цьому можна було пересвідчитися, слухаючи як “Менует” Йогана Себастьяна Баха, так і “Танець” Мирослава Скорика, і інші твори).
Дружину Ольгу Остап Шутко представив, як найкращу віолончелістку України та людину, без якої не було б Шутків-молодших. Ковельчани мали нагоду чути того дня віртуозну гру пані Ольги і дивуватися “медовому” звучанню її інструмента.
Ясна річ, не можна було обійти увагою виховного моменту – адже багатьох цікавило, як зростають таланти. Найважливішим чинником родина Шутків вважає приклад батьків, а отже батьки повинні приділяти дітям максимальну увагу – тільки так можна помітити й розкрити їхні здібності, а у перспективі – таланти. І тут варто згадати Григорія Сковороду з його концепцією “сродної праці”. Саме вміння Остапа та Ольги побачити в дітях оту “сродність” до музики і безнастанно її плекати та й розвивати, й має своїм результатом постання такого неординарного мистецького явища, як музична родина – ні, таки династія, – Шутків.

Ігор БЕРЕСТЮК

 

 

 

 

ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ МІСТА ЛУЦЬКА: МІСЦЕ ФЕСТИВАЛЬНИХ ЗУСТРІЧЕЙ ЗМІНИТИ НЕ МОЖНА!

1. АДРЕСА – КИЇВ. ПЕРІОД – 1960-ТІ.
МІСЦЕ Й ЧАС ПРЕЗЕНТАЦІЇ – ЛУЦЬК, ХХІ СТОЛІТТЯ

Автор цих рядків ще застав час, коли слово “авангард” (точніще, “авангардизм”) вважалося, по суті, лайливим (поряд з терміном “формалізм”). Не в середовищі митців, а в середовищі вершителів їхніх доль. Відомо, яку “секс-орієнтацію” приписував художникам-нонконформістам одіозний Микита Хрущов, відомо й те, як перекривав тодішній очільник Спілки композиторів СРСР Тихон Хрєнников кисень Олені Фірсовій, Дмитрові Смирнову, Олександрові Кнайфелю, Вікторові Сусліну, В’ячеславові Артемову, Софії Губайдуліній та Едісону Денисову (т. зв. “хрєнниковській сімці”). Вимушений був еміґрувати Андрій Волконський, чимало нападок зазнав Альфред Шнітке. Ще складніше було митцям з України, адже була така примовка: “Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві обрубують пальці”…
Нині – ХХІ століття. Чимало що переосмислюється, змінюється ставлення до опальних колись авторів. Свідченням цього став концерт-презентація музичної антології “Київський авангард 1960-х. Школа Бориса Лятошинського”, яка відбулася 10 жовтня у стінах Художнього музею м. Луцька.
Взагалі цей день був насичений фестивальними подіями. Тема авангарду 60-х років (причому не лише в українському масштабі) була наскрізною під час спілкування молодих музикантів, культурологів, журналістів у Музеї- садибі Ігоря Стравінського в Устилузі (участь у розмові взяли також митці з Києва – композитор Віталій Годзяцький і піаніст Євген Громов, – та британський режисер-документаліст Тоні Палмер).
На початку презентації антології “Київський авангард 1960-х. Школа Бориса Лятошинського” в Луцьку художній керівник фестивалю “Стравінський та Україна”, лауреат премії імені Ігоря Стравінського Василь Ворон відзначив ту колосальну роботу, яку провів автор-упорядник видання – відомий український піаніст, лауреат премій імені Левка Ревуцького та “СтАРТ” Євген Громов, після чого надав слово “винуватцеві торжества”. Євген Володимирович детально розповів про те, як створювалася згадана антологія, торкнувся постатей композиторів, – учнів школи Бориса Лятошинського, – представлених у ній (а це Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Євген Станкович, Петро Соловкін, Святослав Крутиков, Володимир Загорцев), після чого перейшов до концертної програми, яку відкрив твором Ігоря Стравінського “П’ять пальців” (1921), що має піднаголовок “Вісім дуже легких п’єс на п’яти нотах для фортепіано”, і продовжив його ж створеним на хвилі захоплення реґтаймом і присвяченим славетному польському та американському піаністу Артурові Рубінштейну “Piano-Rag-Music” (1919).
З авторів, представлених у антології, пан Євген виконав “Елегію” Валентина Сильвестрова, три “Грації” з циклу “Сім характерних сцен” (1962/1985) Віталія Годзяцького (до речі, він був спеціальним гостем згаданого концерту презентації, а згадані три п’єси присвячені жінкам, які відіграли доленосну роль у житті композитора: одна з них – Ольга Борисівна Бєлостоцька, – дружина Віталія Олексійовича), двочастинну Сонату №2 Володимира Загорцева “Гра рефренів”, де простежуються впливи пізнього Олександра Скрябіна і раннього Бориса Лятошинського.
А після Сонати для фортепіано ВВ 88, Sz. 80 (1926) видатного угорського композитора Бели Бартока, яка була заявлена останньою в програмі, Євген Громов – на “біс”, – дав слухачам нагоду отримати насолоду від музичного імпресіонізму Клода Дебюссі.
Почесні дипломи ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” Євгенові Громову та Віталію Годзяцькому вручив його художній керівник Василь Ворон.
Антологію “Київський авангард 1960-х. Школа Бориса Лятошинського” (з 4-х компакт-дисків”) охочі мали змогу придбати після завершення презентації.

2. І ЗНОВУ – “МУЗИЧНІ ДІАЛОГИ”

Провадити у дні фестивалю “Стравінський та Україна” в Художньому музеї міста Луцька “Музичні діалоги” пам’яті батька композитора – відомого свого часу оперного співака Федора Стравінського, – стало вже доброю традицією. Цьогоріч (11 жовтня) вони були приурочені до 145-річчя дебюту Федора Гнатовича у Київській опері, й розпочалися з того, що художній керівник фестивалю Василь Ворон представив присутнім двох молодих, але надзвичайно талановитих співаків, лауреатів міжнародних конкурсів – солістку Рівненської обласної філармонії Анастасію Янцур (сопрано) та соліста Львівської національної опери Романа Коренцвіта (тенор).
Поза всяким сумнівом, це було справжнє свято класичного вокалу. Анастасія Янцур представила слухачам арію Мюзетти з опери Джакомо Пуччіні “Богема”, куплети Аделі з оперети Йогана Штрауса “Летюча миша”, арію Люсі з одноактної комічної опери Джанкарло Менотті “Телефон, або Кохання утрьох” (прикмета часу – мобільник у руках героїні), “Il bacio” (“Поцілунок”) Луїджі Ардіті, романси “Пленившись розой, соловей” Миколи Римського-Корсакова на вірші Олексія Кольцова, “Я – хочеш? – зачарую ліс” Лесі Дичко на вірші Миколи Руденка, “Коснулась я цветка” Цезаря Кюї на вірші Василя Немировича-Данченка, “Незабудочка-цветочек” Ігоря Стравінського на вірші Костянтина Бальмонта, українську народну пісню “Ой, я знаю, що гріх маю”. Акомпанувала Ірина Козачук.
Роман Коренцвіт теж приготував для волинських слухачів чудові подарунки – баладу Герцога з опери Джузеппе Верді “Ріголетто”, романс Неморіно з опери Гаетано Доніцетті “Любовний напій”, арію Феррандо з опери-буффа Вольфґанґа Амадея Моцарта “Così fan tutte” (“Так чинять усі жінки, або Школа закоханих”, арію Чаттертона з однойменної опери Руджеро Леонкавалло (свого часу партію Чаттертона виконував Федір Стравінський, у якого, як ми знаємо, був бас-баритон – у концерті твір прозвучав у перекладенні для тенора; власне цей, – теноровий, – варіант відомий також у виконанні Марко Берті та Геннадія Піщаєва – натомість Михайло Гришко послуговувався в цій ролі саме бас-баритоном), сициліану Турріду з опери П’єтро Масканьї “Сільська честь”, “Серенаду Дон-Жуана” Петра Чайковського на вірші Олексія Костянтиновича Толстого, “Гранаду” Агустина Лари та славнозвісний романс Анатолія Кос-Анатольського на вірші Івана Франка “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, що давно стала, по суті, народною піснею. Партію рояля виконувала Юлія Коваленко.
Ясна річ, пропоновані слухачам твори звучали не в описаній вище послідовності, а почергово – кілька творів співала пані Антастасія, кілька – пан Роман, далі знову черга Анастасії, потім – знов Романа. Таким чином справді створювався ефект своєрідного діалогу двох співаків. Контакт із залою був, без перебільшення, гідний подиву, позаяк це було не дешеве естрадне загравання з аудиторією, а повноцінна синергія (співтворчість) артиста й слухача. Тож цілком зрозумілою була овація, влаштована Анастасії Янцур та Романові Коренцвіту.
Член дирекції фестивалю “Стравінський та Україна”, лауреат премії імені Ігоря Стравінського, заслужений працівник культури України, художній керівник Волинської обласної філармонії Юрій Максименко вручив артистам почесні фестивальні дипломи, а ведучий дійства Василь Ворон запросив на приурочений до 100-річчя Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України концерт цього колективу, який має відбутися 14 жовтня на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка і стане гідною кодою ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна”.

Ігор БЕРЕСТЮК