“БЕЗ ЕДІЛА НЕМА ДІЛА…”

Дорогому татусеві на 90-річчя

На одній із моїх улюблених світлин, яку я зазвичай називаю нашим першим сімейним знімком, пильне око і об’єктив фотоапарата когось із колег батька й матері зафіксували момент, коли вони сидять удвох (ні, перепрошую, все-таки утрьох, бо в маминому лоні – Ольшевський-молодший) на якомусь лузі. Певно, виникли неполадки з театральним автобусом, і обоє вирішили перепочити. Молоді, замріяні, сповнені яскравих планів і надій на майбутнє, попри всі тогочасні проблеми... Поруч біля мами – тато. Ледь примружившись від сонця, роздумує про життя-буття. В погляді – й прихована тривога (матуся розповідала, що поїздка та була майже детективною – один із працівників виявився нечистим на руку та ще й нібито не зовсім тим, за кого себе видавав, і батько, як директор Нововолинського театру, їхав із ним розбиратися, а мама, – хоч сама була при надії, – турбуючись про татове здоров’я й безпеку, склала йому “компанію”), і сподівання, що все зміниться на краще, й доброта, доброта, доброта…
На жаль, татові не вдалося забрати нас із мамою із пологового будинку: загострення туберкульозного процесу надовго вклало його на лікарняне ліжко, і про народження моє він довідався вже в диспансері. Тато розповідав, що тієї ж ночі йому наснився кумедний сон: ніби повернувся додому, а я (вже величенький) питаю: “Ну що, татусю, підемо на пиво?”. Казав, що сон цей ще більше впевнив його у власному одужанні. І справді, хвороба невдовзі відступила…
Інша, потемніла від часу світлина – мабуть, теж Нововолинськ. Тепер ми справді утрьох: тато, мама, я… На жаль, пам’ять людська влаштована так, що немовлячий період для дорослих і навіть дітей старшого віку закритий (не кожному вдається, як Михайлові Зощенку, проникнути у цей “спецфонд”). Тому не знаю, що мені говорили в цей час батьки. Можливо, наспівували пісень? Принаймні музику вони дуже любили – і мама, і тато, – й передали цю любов мені…
Перший же яскравий, осмислений епізод за участі батька зафіксувався вже в Берестечку. Повертаємося з мамою із прогулянки, а татусь сидить на подвір’ї й прилаштовує до нещодавно придбаного дитячого ліжка мотузяні “грати” – щоб я під час сну не злетів додолу (це був період “прощання з колискою”).  Напевно, батьки були у відпустці, хоча, щоб частіше бачити мене (з семи місяців до тринадцяти років я через часті гастролі жив і виховувався у бабусі), вони працювали навіть у вихідні й відгули теж проводили в Берестечку. Десь із тих часів пригадую і збирання грибів у лісі (тато в цей час розказував, які з них їстівні, а які отруйні, хоч фанатиком “третього полювання” не був – віддавав перевагу риболовлі).
Потім – Новий рік… В руках у тата – бенгальські вогні… Запалює їх, жартома цитуючи персонажа якоїсь із вистав: “Салют із трьох берданок!” Іскри…  Відчуття свята… Власне, цей святковий стан відвідував мене щоразу – щойно відчинялися двері й до хати заходили батьки, або ж, коли прийшовши після ігор з ровесниками, заставав їх у причілку (основні кімнати бабуся здавала квартирантам). І річ була не в іграшках чи ласощах, які завжди привозили мама й тато – в ці миті я особливо гостро відчував, що у мене є батьки, і вони – саме тут, а не десь на гастролях, звідки завжди озивались листами… А щодо іграшок – тато, який мав золоті руки, нерідко сам робив їх для мене: пригадую пропелер, який розкручувався за допомогою котушки з-під ниток і рибальської жилки й, хоч не високо, але злітав, обертаючись, угору, моделі планера, вертольота (я ж мріяв бути льотчиком). А коли підріс, майстрували вже удвох (флюгер, телескоп і т. д).
Але найчастіше батько дарував мені книги, оскільки сам був неабияким бібліофілом (читав навіть у передостанній день свого життя). Значну частину свого заробітку витрачав на книжки, причому різноманітні, які стосувалися не лише театру – до нашої бібліотеки потрапляло багато як художньої, так і довідкової літератури, Власне, інтерес до видань енциклопедичного характеру теж прищепив мені тато ще в ті ранні літа – либонь, під час місячного “берестечківського сидіння”, коли Нововолинський театр розформували (наслідок злочинних хрущовських експериментів), а нову роботу батьки ще не знайшли (Ніжин, знову Нововолинськ, Біла Церква й нарешті Луцьк були попереду). До Берестечка ми тоді перевезли всю нашу домашню книгозбірню.
Дитячі ж книги тато спочатку читав мені уголос, потім, коли я вже вивчив абетку (завдяки газетам і кубикам із літерами це сталося доволі рано – якщо не у три, то принаймні в чотири роки) й почав читати сам, завжди розпитував про зміст, який я мав не просто переповідати, а й (нехай навіть по-дитячому) аналізувати, являючи власне ставлення до героїв та їхніх учинків. Коли я бував до сліз засмучений або розчарований трагічним – чи навіть просто сумним, – фіналом (особливо це стосувалося деяких казок Андерсена, які були радше притчами, аніж казками у звичному розумінні), тато не іронізував, не зводив усе до “письменницької вигадки” (мовляв, “чого ти, то ж неправда, папір усе витримає”), а навпаки, розповідав, як у дитинстві сам плакав, читаючи “Каштанку” Чехова чи дивлячись виставу за “Знедоленими” Віктора Гюго. Пояснював, що так у людині прокидається власне людина, здатна співпереживати й ставитися до життя як найвищої цінності. Йшлося, по суті, про відоме ще з античних часів поняття катарсису – очищення через душевне потрясіння, – яке й відрізняє справжнє мистецтво від псевдомистецтва. Як творчий працівник театру, – актор і режисер, – тато це розумів, як ніхто інший, і намагався мені це пояснити, добираючи слова, доступні для дитини.
Не буде перебільшенням сказати, що й один із перших потужних імпульсів до майбутньої літературної творчості теж надійшов від батька (я про це вже писав колись). На моє 15-річчя тато подарував “Поэтический словарь” Олександра Квятковського. Того ж 1973 року придбанo “Словник літературознавчих термінів” Василя Лесина й Олександра Пулинця. Простудіювавши “від палітурки до палітурки” обидва видання, спробував творити щось своє – і “пішло”, і “поїхало”… До моїх літературних спроб тато ставився серйозно, був (поряд із мамою) першим слухачем, читачем і критиком, либонь, кожного з віршів, перекладів, есеїв, пісенних текстів, які виходили з-під мого пера, і це не  була думка дилетанта – як професійний режисер, він намагався вловити внутрішню “драматургію” твору, вчасно даючи слушні поради. Зрештою, тато був і обдарованим літератором – замолоду писав цікаві вірші, уже в дев’яності створив дві п’єси про життя і трагічну долю двох знакових митців Розстріляного Відродження – Євгена Плужника (“Голос пам’яті”; ця вистава з успіхом ішла свого часу на сцені Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги) та Михайла Драй-Хмари (“І  оживаю, і люблю…”), інсценував повість Бориса Васильєва “А світанки тут тихі”, сторінки документально-нарисової книги Світлани Алексієвич (нині Нобелівської лауреатки) “У війни не жіноче обличчя”. Писав і прозу (автобіографічна повість про дитинство, юність, становлення митця, на жаль, лишилася незавершеною).
Та основним смислом життя батька була Її Величність Режисура. Цій справі тато лишався вірним усюди – і в театрах Володимира-Волинського, Нововолинська, Ніжина, Білої Церкви, і у Волинському обмуздрамдеатрі імені Т. Г. Шевченка (нині академічному), де тривалий час був головним режисером, і у Волинському училищі (тепер коледжі) культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського, де навчав юнаків і дівчат режисерській та акторській майстерності, і у Луцькій СЗОШ №1, і, звичайно, у Волинській обласній філармонії, де працював аж до виходу на заслужений відпочинок, і де його згадують особливо зворушливо і вдячно… Являючи приклад безнастанної натхненної роботи (зокрема і над собою), він умів заряджати творчою енергією й інших – приказка “Без Еділа нема діла”, яка супроводжувала тата, по суті, скрізь – де б він не працював, – промовляє сама за себе (до речі, “Еділ Михайлович” тато – за паспортом, хресне ім’я його – Кирило).
З 13 років я уже жив з батьками і влітку, коли наставали канікули, вони брали мене на гастролі. Перебуваючи разом із ними в поїздках по Україні та за її межами (Росія, Білорусь), я по суті, був свідком народження багатьох вистав (від першої читки п’єси – через численні репетиції, – до прем’єри). Саме тоді я збагнув, якою нелегкою, часто виснажливою, стресовою і навіть хвороботворною (тато у 48 років пережив інфаркт) буває праця тих, хто присвятив себе сцені. І зрозумів, чому батьки, які зазвичай бачать у нащадках спадкоємців своєї справи, продовжувачів творчої династії, у моєму випадку були незворушні: “Ким завгодно – тільки не артистом”. Та усвідомив і інше – справжні служителі Талії та Мельпомени, попри всі труднощі, попри тяжкий, тернистий шлях до визнання, ніколи не зрадять своїй справі. Враження від спостережень за роботою батьків та їхніх колег по мистецькому служінню вилилися згодом у “Молитву актора”, що увійшла до мого ліричного трикнижжя “Зодіакальне світло” (2008), а роком пізніше була прочитана на 80-річному ювілеї тата зі сцени Волинського академічного обласного театру ляльок:

Судилось іншому у казці
Героя-принца грати...
Моє ж лице в черговій масці:
Акторам – не звикати.

Виставу змінює вистава,
Але у Деміурга1
Щодня вимолюю: “Дай право
Побути драматургом.

Хай буду автором не п’єси –
Лишень своєї ролі.
Прости, якщо в мольбах словесних
Ти вчуєш гріх сваволі.

Прости, мій Боже, за гординю,
Прости за мрій химери –
На рік дозволь хоча б годину
Побути й режисером,

Щоб до щасливого фіналу
Довести роль і долю,
Почути схвальний гомін зали
І оплески некволі.

Якщо ж довіку моя справа –
Актором буть на сцені –
На „відсебеньки”2 хоч би права
Не забирай од мене...

Коли тато вперше почув цей вірш із моїх вуст, то мовив схвильовано: “Так, це про мене… Про нас…”.
Під час гастролей, бувало, випадали вільні години. Батько намагався проводити їх на природі (це ж стосувалося й відпусток). Пригадую, як у Кобеляках (Полтавська область) ми знайшли брід і доволі часто переходили з одного берега Ворскли на інший просто “пішки”, без човнів чи будь-яких “плавзасобів”. А у Генічеську на Херсонщині ловили бичків теж у цікавий спосіб – на креветку, з баржі, що відслужила свій термін, без вудок і поплавків, прив’язавши жилку до пальця і слідкуючи, коли сіпне, щоб вчасно підсікти. Рибалити тато любив надзвичайно. Коли приїздили до Берестечка, де мешкала бабуся – мамина мама, – щойно розпакувавши валізи, брався за копання черв’яків чи приготування іншої наживки, і вже ввечері ми з татом стояли на березі Стиру й слідкували за поплавками, а коли приходили додому, то вечерю мали не лише ми – вистачало й сусідським котам…
Родом батько був із Північного Кавказу, зі Ставрополя, одначе вважав себе людиною української культури – любив ставити вистави на історичну тематику, п’єси корифеїв національного театру, причому нерідко здійснював вельми сміливі кроки – так, наприклад, “Невольник” Марка Кропивницького (за однойменною поемою Тараса Шевченка) в оригіналі завершується “Молитвою за Україну” Миколи Лисенка на вірші Олександра Кониського. В радянський час у переважній більшості постановок згаданої п’єси ця кода була відсутня. Тато на свій страх і ризик наважився її відновити, і кілька вечорів 1981 (!) року вистава йшла з цим безсмертним твором, який по праву визнається як духовний гімн України. Ясна річ, ідеологічні проробки не забарилися, й фінал тато змушений був переробити, однак замінив його… поетичними рядками Василя Симоненка – теж на той час невгодного владі поета. До речі, це було не перше звертання до творчості відомого бунтаря-шістдесятника: пісенним варіантом “Лебедів материнства” (на музику Анатолія Пашкевича) закінчувалася свого часу лірична драма “Не бійся, мамо!” за Нодаром Думбадзе, поставлена на сцені Київського обласного музично-драматичного театру імені П. К. Саксаганського (нині академічного) – а це взагалі був пік маланчуківщини (1973 рік!), коли ім’я та прізвище В. Симоненка було, м’яко кажучи, “не рекомендованим для оприлюднення”. На жаль, багатьох задумів, – навіть у статусі заслуженого артиста України, – батько не зміг здійснити саме через “абичогонестальщиків” від ідеології – “За дев’ятим порогом” Олекси Коломійця, “Облога Буші” Михайла Старицького, “Баня” Володимира Маяковського,  “Вестсайдська історія” Леонарда Бернстайна та Артура Лорентса так і залишилися у мріях та проектах (чи, згідно з новим правописом – “проєктах”)…
Безмежно відданий творчості, тато, проте, ніколи не забував про сім’ю – завжди був добрим, турботливим сином, чоловіком, батьком, зятем… 6 червня 2016 року ще встиг відсвяткувати свою 87-му річницю. З того часу його здоров’я почало стрімко підупадати, ліки вже не давали сподіваного ефекту, і 30 вересня того ж року – в день пам’яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, – життєвий шлях тата обірвався (містична деталь: пішов у тому ж віці, що і його мама). День похорону видався на диво сонячним і теплим, навіть спекотним, а барви осені були просто левітанівськими. На це одразу звернула увагу моя кузина Тетяна і, прагнучи заспокоїти мене, мовила: “Бачиш, Ігорчику, який ясний день? Отже, не з журбою душа дядечка Еділа відходить – відмучився…”
Мине не так багато часу (півтора року й дев’ятнадцять днів), і “день ікс” настане для мами, котра так до кінця й не змогла отямитися від утрати коханого чоловіка. Під час прощання здалося, що матуся лежить у труні з ледь помітною усмішкою на назавжди безмовних вустах. Може, душа її в той час уже зустрілась із татовою?
Нині на календарі – 6 червня 2019 року. Тобі дев’яносто, тату. З днем народження!

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ (БЕРЕСТЮК),
керівник літературно-драматургічної частини
Волинської обласної філармонії,
член Національної спілки письменників України

Фото з родинного архіву;
автор кольорової світлини – Володимир ЛУК’ЯНЧУК





 

БОГ ЄДИНИЙ І ЛЮБИТЬ УСІХ

Концерти духовної музики, які відбуваються в Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла у місті Луцьку, завжди є чудовою нагодою зустрітися зі справжнім мистецтвом, відсторонитися від суєтних чвар і спокус, у моменти єднання з високою музикою віддатись роздумам про Вічне, Нетлінне, Божественне.
Не став винятком і концерт відомих виконавців із Києва – органістки і композиторки Світлани Острової, співачки Тетяни Мержанової та віолончелістки Тетяни Павчинської.
На початку дійства ведуча – артистка Волинської обласної філармонії Оксана Єфіменко докладно спинилася на персоналіях мисткинь, які приїхали до Луцька з надзвичайно цікавою програмою сакральної музики. Найперше це стосувалося авторки пропонованого меломанам міста над Стиром творчого проекту – Світлани Острової. Адже сказати, що ім’я цієї майстрині відоме в Україні та за її межами – означає сказати надзвичайно мало. Знана виконавиця на органі, композиторка, хормейстерка, педагогиня, авторка нотних видань та науково-методичних праць, членкиня Національної спілки композиторів України, лауреатка Всеукраїнських конкурсів композиторів та вокально-педагогічних конкурсів імені Кирила Стеценка та Івана Козловського, учасниця міжнародних музичних фестивалів – усе це про пані Світлану. Отримавши професійну музичну освіту в Київському державному вищому музичному училищі (нині це Київський інститут музики) імені Р. М. Глієра та Київській державній консерваторії (нині Національна музична академія України) імені П. І. Чайковського, Світлана Острова активно концертує і як солістка-органістка, і як учасниця ансамблів, а також як артистка Народної академічної хорової капели імені П. Чубинського. Як композиторка, віддає перевагу духовній музиці – органній та вокально-хоровій. Представлена у ІV томі “Української музичної енциклопедії”.
Співачка Тетяна Мержанова родом із Вінниці. Вищу мистецьку освіту здобула в Національній музичній академії України імені П. І Чайковського, де навчалася на двох факультетах – фортепіанному (клас доцентки Єлизавети Вознесенської) та вокальному (клас професорки Євгенії Мірошниченко), а також в асистентурі-стажуванні при аспірантурі НМАУ імені П. І. Чайковського (клас професора Валерія Буймістера). Ще студенткою стала двічі дипломанткою і двічі лауреаткою міжнародних конкурсів, брала участь в оперній студії при Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського, у багатьох режисерських роботах та оперних виставах. Нині активно співпрацює з численними музикантами в багатьох творчих проектах, популяризує академічне вокальне мистецтво (зокрема твори українських та зарубіжних композиторів від Бароко до сьогодення) у форматі власних сольних концертів. У репертуарі пані Тетяни – окрім світових перлин оперного та камерного жанру, – чимало забутих, маловідомих широкому загалу зразків вокального мистецтва.
Ще одна Тетяна – Павчинська, – народилася в Києві. Закінчила музичне училище в Білорусі (клас віолончелі) та Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Працювала в Мозирському музичному училищі, у філармонії, грала у струнному квартеті старовинної музики. Лауреатка міжнародних конкурсів віолончелістів (м. Мінськ). Нині викладає у школі мистецтв і ремесел та є артисткою Народної академічної хорової капели імені Павла Чубинського.
Луцький концерт гості з Києва розпочали зі зразка української сакральної музики ХVІІІ ст. – духовним концертом Артемія Веделя “Душе моя, встань, чого ти спиш”. Цей кондак, складений преподобним Романом Солодкоспівцем, є одним із найвідоміших співів Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського. Аранжування для голосу (сопрано), віолончелі та органа здійснила Світлана Острова, сопранове соло – Тетяни Мержанової, органний асистент – Тетяна Янюк.
Доробок Алессандро Скарлатті (Італія, 1660– 1725) був представлений арією Ізмаїла з ораторії “Седекія – цар Єрусалимський”, де голос пані Тетяни за потужної органної підтримки пані Світлани повідав присутнім драматичну історію останнього царя Юдеї, описану в Старому Заповіті Біблії. Тетяна Мержанова сповна показала свої вокальні можливості й у таких композиціях, як “Аve Maria” Йозефа Венцля (Польща, ХІХ ст., нотна реставрація Світлани Острової; до речі, того вечора прозвучало чимало творів /як вокальних, так і інструментальних/ на мотив однієї з головних християнських молитов – це, зокрема, “Аve Maria” Дмитра Бортнянського, Астора П’яццоли, сучасного українського композитора Михайла Шуха), арія сопрано №6 з кантати Джованні Батісти Перголезі (Італія, 1710–1736) “Stabat Mater”, грузинський наспів ХІІ ст. “Богородице, Ти єси Лоза Істинна”, візантійський наспів ХV ст. “Достойно є”, грецький середньовічний наспів “Христос воскрес” (в останніх трьох композиціях яскраво виділялася й партія віолончелі у виконанні Тетяни Павчинської), арія з Magnificat “Quia respexit” Йоганна Себастьяна Баха, “Я чую в музиці органній любов Христа” (музика Світлани Острової, слова Стефанії Слижук), згадана вже “Аve Maria” Дмитра Бортнянського.
Звучали того дня й суто органні твори, як, наприклад, “Милосердя Його” (ІІ частина “Magnificat у першому тоні” невідомого польського автора), “Стражденна” Жана Франсуа Дандріє, “У Господа Євангеліє” Йоганна Міхаеля Баха, “Перед розп’яттям стою” Світлани Острової.
Слухачі теплими, щирими оплесками зустрічали кожну із композицій і щиро дякували митцям за зустріч із Прекрасним і Вічним. Самі ж гості з Києва були приємно подивовані і вражені таким зворушливим прийомом. Після концерту охочі мали змогу придбати відеодиски з органною музикою Світлани Острової та нотні збірники.
Мені ж особисто факт виконання християнської музики різних епох, народів і конфесій у католицькому храмі видається мені добрим екуменічним знаком-нагадуванням напередодні Вознесіння Господнього, а також у передчутті Святої Трійці, що Бог – Єдиний і любить усіх, а конфесії створив не Він: їх існування – плід людської діяльності, а спроба вивищити якусь одну з них над іншими є знову ж таки гріховним виявом людської гордині.

Ігор БЕРЕСТЮК

“УКРАЇНА СПІВАЄ ПОЕЗІЮ” – НА ТУРІЙЩИНІ

24 травня у школах сіл Маковичі та Новий Двір Турійського району відбулися мистецько-патріотичні зустрічі в рамках програми “Україна співає поезію” (автор і оповідач ‒ Василь Ворон, солістка ‒ Соломія Денисюк. Дуже зворушливою була реакція слухачів в обох школах, а особливо ‒ тепле, вдячне слово педагогині з 40-річним стажем Валентини Дем'янівни Сьомак (свого часу вона очолювала школу в Маковичах).

Волинська обласна філармонія зі свого боку щиро дякує керівництву шкіл сіл Маковичі та Новий Двір за за співпрацю у вихованні молодого покоління громадян України.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

 

 

ПАМ’ЯТЬ І ШАНА УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ ПРОРОКОВІ

22 травня – одна із знакових і, не побоюся сказати, сакральних дат у житті свідомих українців. Це день, коли великого національного Поета-Пророка Тараса Григоровича Шевченка було перепоховано на Чернечій горі у Каневі. З нагоди 158-ї річниці від дня цієї вікопомної події в Луцьку, біля пам’ятника Кобзареві відбулися урочистості, організаторами яких виступили Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської обласної державної адміністрації і Волинська обласна філармонія.
На початку дійства ведуча – артистка розмовного жанру Волинської обласної філармонії Оксана Єфіменко звернулася до присутніх зі словами традиційного християнського привітання в період між Великоднем і Вознесенням Господнім: “Христос Воскрес!”. Пані Оксана наголосила на пророчому дарі Великого Кобзаря, який у поемі “Тризна” (в українському варіанті – “Безталанний”), по суті, передбачив власний похорон і хто його проводжатиме в останню путь. Військовий священник-капелан Національної Гвардії України в м. Луцьку (частина №1141), протоієрей Сергій Лівончук відслужив панахиду за упокій душі славного сина українського народу. Представники обласної та міської влади, творчої та наукової інтелігенції (зокрема Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки) під “Заповіт” у виконанні Волинського державного академічного українського народного хору під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Олександра Стадника, поклали квіти до підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченку.
Ведуча докладно зупинилася на основних моментах зворушливого чину перепоховання Поета, зримо передаючи атмосферу тих років. Торкаючись уже сучасних драматичних реалій, Оксана Анатоліївна нагадала також, що 22 травня цього року виповнюється п’ять років із часу трагедії під Волновахою. Присутні вшанували пам’ять вояків, загиблих під час війни на Сході України хвилиною мовчання.
І, зрозуміло, того дня не могли не звучати пісні на вірші Великого Кобзаря. Їх виконали заслужена артистка України Галина Овсійчук, чоловічий вокальний квартет “Акорд” у складі заслужених артистів України Андрія Зарицького, Віктора Мрочка, Миколи Палія і Олега Гонтара та Волинський державний академічний український народний хор. Могутньою кодою дійства стало спільне виконання Державного Гімну України.

Ігор БЕРЕСТЮК

ВАСИЛЬ ЧЕПЕЛЮК: “Я – НАЙЩАСЛИВІША ЛЮДИНА НА СВІТІ”

Василя Адамовича Чепелюка годі представляти волинським шанувальникам музичного й зокрема вокального мистецтва – ім’я цього надзвичайно талановитого й плідного співака та композитора, народного артиста України, професора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (як і твори, які він написав або виконує) завжди на слуху. Цього року артистові виповнилося 65 літ, і 40 із них присвячено роботі у Волинській обласній філармонії. З нагоди цих двох ювілеїв 13 травня у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка відбувся концерт-бенефіс Василя Чепелюка “Моя мистецька сповідь”.

Дійство розпочалося позивними, в основу яких покладено “Пісню про Волинь” Анатолія Пашкевича та Дмитра Луценка, й демонстрацією відеоролика (а по суті – документального міні-фільму про етапи творчого шляху В. Чепелюка), після чого Василь Адамович вийшов на сцену із зали, співаючи своєрідну пісню-кредо – “Мій шлях” Клода Франсуа та Пола Анки з репертуару славетного Френка Сінатри. Український текст до цього твору написав сам Василь Чепелюк, що свідчить про неабияке поетичне обдарування митця.

Священики Луцького Свято-Троїцького кафедрального собору Православної Церкви України на чолі з Митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом благословили концерт і, зрозуміло, бенефіціанта на подальше служіння високому мистецтву. Архієрейський хор “Оранта” акапельно виконав “Отче наш” Миколи Леонтовича і пісню Василя Чепелюка на слова Миколи Гнатюка “Княгиня Ольга” (солісти – заслужений артист України Олег Гонтар та учень Луцької музичної школи №1 імені Фридерика Шопена Дмитро Ромасєв). Диригував виконанням свого твору Василь Адамович, а акомпанував Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії під керівництвом народного артиста України, лауреата Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха” Товія Рівця, якого пан Василь вважає одним зі своїх наставників і якого мав за честь запросити на сцену. Лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Ірина Котлицька в супроводі “Кантабіле” представила слухачам пісню Василя Чепелюка на вірші Людмили Лежанської “Як повірити в щастя мені” (диригував уже Товій Михайлович).

Ведуча – артистка розмовного жанру Волинської обласної філармонії Оксана Єфіменко, – підкреслила, що своєю мистецькою сповіддю Василь Адамович “дякує Господу за щедрий дарунок – талант, за те, що живе і творить у такому благодатному краї, що має стільки творчих друзів та шанувальників”, докладно розповідала про заслуги ювіляра (народний артист України, кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня, трьох високих нагород Української Православної Церкви Київського Патріархату (йдеться про назву до отримання Томоса), володар багатьох відзнак Міністерства культури України, владних структур та громадських організацій Волині). Зворушливо прозвучали твори, присвячені рідним співака – “Мої сини” (музика Василя Донця, вірщі Любові Мілевич), “Літа мої” (музика Василя Чепелюка, вірші так само Любові Мілевич), “Мамина яблунька” (музика Миколи Янченка слова Івана Ганзери).

Було сказано чимало теплих слів про батьків Василя Адамовича – в родині дуже любили пісню. Тож зрозуміло, що Василь Чепелюк як композитор велику увагу приділяє обробкам українських народних пісень. І, природно, не могли не прозвучати того вечора старовинна волинська народна пісня “Ой давно, давно” у виконанні заслуженої артистки України Галини Овсійчук та інші дві фольклорні перлини – “Ось бач, яка я” та “А я молодичка” (їх Галина Леонідівна виконала разом із гуртом “Берегиня”). Чоловічий вокальний квартет “Акорд” (персонально – заслужені артисти України Олег Гонтар, Віктор Мрочко, Андрій Зарицький, Микола Палій) разом із ювіляром виконали повстанську пісню “Ой зацвіла біла черемшина”, яку Василь Адамович свого часу записав від своєї матері Анастасії Чепелюк. Як присвята рідній матусі і всім матерям прозвучала пісня Василя Чепелюка на вірші Миколи Луківа “Матері”, яку теж виконав квартет “Акорд”.

Того вечора слухачі зустрілися й з іншим чоловічим вокальним квартетом – “Luciano”, які (за прямої участі пана Василя) представили дві пісні ювіляра – “День народження” (вірші Віталія Іваницького) та танго “Жінки, жінки” (вірші Степана Галябарди).

Тема війни, яка точиться нині на східних кресах України, озвалася у творі Василя Чепелюка на слова Миколи Гнатюка “Я прилечу з небесних гір”, який виконав заслужений артист естрадного мистецтва України Олександр Голощук.

Узяв у концерті участь і вокальний дует “Душа Волині” у складі заслуженої артистки України Алли Опейди й заслуженого працівника культури України В’ячеслава Судими. Першу з пісень – “Зоре світанкова” Анатолія Марценюка на вірші \Йосипа Струцюка вони виконали не вдвох, а разом із ювіляром (плюс дует у складі Ольги і Наталії Давиленко), а суто дуетно прозвучала пісня Івана та Людмили Приймачеків на вірші Святослава Матвійчука “Два береги”.

На початку моєї розповіді вже мовилося про юного співака Дмитра Ромасєва. Це не єдиний епізод концерту, коли участь, і то дуже вдало, брали діти. Так, твір “Дивний світ” Василя Чепелюка на вірші Галини Даниленко представили учасники зразкової студії “Зернятко” (керівник – заслужена артистка України Алла Опейда), а інша пісня бенефіціанта – “Шкільний вальс” на вірші Миколи Гнатюка (цей твір уже багато років лунає у школах Волині на випускних вечорах) прозвучала у виконанні лауреата І премії міжнародного конкурсу “Перлини світових талантів-2019”, учениці Луцької музичної школи №1 імені Фридерика Шопена Анни Маковецької та народного ансамблю спортивного танцю “Троянда” Палацу учнівської молоді (керівники – Наталія Гончарук, Ольга Кравчук та відмінник освіти України Сергій Кравчук).

Апофеозом концерту-бенефісу став виступ Волинського державного академічного українського народного хору (художній керівник – заслужений діяч мистецтв України Олександр Стадник, хормейстер – Володимир Єфіменко). Коли хор очолював Анатолій Пашкевич, Василь Чепелюк певний час був його солістом. На час концерту-бенефісу співак ніби знову “повернувся” в рідний колектив, виконавши з ним власні пісні “Ода Лучеську” (вірш Івана Чернецького та Василя Чепелюка) і “Щедрість” (вірш Василя Гея).

Окремо варто відзначити роботу режисера концерту-бенефісу - заслуженого працівника культури України, головного режисера Волинської обласної філармонії Валентини Москалюк. Завдяки їй все відбулося злагоджено і без помітних накладок.

Концертні номери упродовж усього дійства поєднувалися з численними вітальними виступами і врученнями почесних грамот та інших відзнак. Для зручності автор цих рядків вирішив виділити їх окремо. Тож того вечора ювіляра вітали перший заступник голови Волинської обласної ради Олександр Пирожик (нагадав присутнім про тезка і родича співака – одного з командирів УПА Василя Чепелюка, на честь якого й назвали майбутнього артиста, а також вручив почесну грамоту, підписану головою Волинської обласної ради Ігорем Палицею), заступник начальника управління культури, з питань релігій та національностей Волинської обласної державної адміністрації Валерій Дмитрук (передав вітання від голови облдержадміністрації Олександра Савченка та начальника управління культури, з питань релігій та національностей Ольги Чубари), секретар Луцької міської ради, в. о. Луцького міського голови Григорій Пустовіт, народний депутат України Ірина Констанкевич, ректор Східноєвропейського національного університету Ігор Коцан з проректорами Наталією Павліхою та Анатолієм Цьосем (ювілярові був вручений атестат професора), громада Соловичівської сільської ради (Турійський район). Директор Волинької обласної філармонії Сергій Єфіменко висловив глибоку вдячність Василеві Чепелюку за 40 років сумлінної, невтомної праці у філармонії та тисячі гастролей і побажав ювілярові подальшої творчої наснаги. Теплі й щирі слова лунали того вечора також на адресу вірної супутниці життя Василя Адамовича – його дружини Тетяни Миколаївни.

На завершення дійства Волинський народний хор, а разом із ним уся зала, заспівали ювілярові “Многая літа”. Дякуючи присутнім, народний артист України Василь Чепелюк зізнався: “Я – найщасливіша людина на світі”. Пообіцяв не зупинятися на досягнутому і висловив сподівання на наступну ювілейну зустріч із шанувальниками свого таланту через п’ять років. Після цього численні шанувальники й колеги пана Василя, представники волинської еліти продовжили його вітати й дарувати квіти (зокрема серед вітальників бачив голову Національної ліги композиторів Волині, заслуженого діяча мистецтв України Мирослава Стефанишина, очільницю Волинського відділу Союзу українок Любов Ганейчук, багатьох інших). Словом – тріумф, із чим зі свого боку вітаю нашого Маестро.

Ігор БЕРЕСТЮК