Стравінський слухає лірника

Лірник серед селян на картині 1907 року волинського художника Андроника Лазарчука в художньому відділі краєзнавчого музею. Лірник на ганкові будинку Ігоря Стравінського в Устилузі незадовго до початку Першої світової війни. І  на довоєнному  фото з історичного музею літописного Володимира - лірник… Донедавна на Волині і Поліссі існувала потужна лірницька традиція, яку ми не могли обійти увагою у рамках лекторію «Україна співає поезію», слухачами якого  цими днями були учні у Тростянці, Ківерцях, Горохові, Бранах, Мар’янівці.

На час спорудження будинку Ігоря Стравінського в Устилузі (1907) вийшли друком праці Василя Горбенка «Кобзарі і лірники» (1884),  Валеріана Боржковського «Лірники» (1889), Порфирія Демуцького «Ліра та її мотиви» (1903). Щось же могло потрапити до української бібліотеки батька Ігоря Стравінського, найбільшої у Петербурзі. Чимось таки зацікавив Стравінського цей інструмент, який зневажали кобзарі, а сучасників Ігоря Стравінського  Миколу Лисенка, Лесю Українку, Філарета Колессу, Гната Хоткевича більше цікавило кобзарство…

Поза увагою Стравінського не міг лишитися виступ кобзарів, лірників і троїстої музики, який організував Гнат Хоткевич під час Х11 археологічного з’їзду у Харкові 1902 року. Остап Вересай зовсім не був «последним бандуристом», як зазначав журнал «НИВА», адже на з’їзді зібрали  народних співців Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини. «І жоден з них не був «останнім», бо залишив удома ще десятки своїх товаришів».

Климентій Квітка 1912 року зазначив: « «Ліра ще дожидає того дослідника, що врятує її голос від одвічного забуття...».

 І врешті-решт це сталося.  Стараннями  Олекси Ошуркевича, який записав понад 6 тисяч українських народних пісень, близько 900 легенд та переказів, 250 казок у різних місцевостях Волині і Полісся,  майже півтори тисячі прислів’ їв та приказок…

Наш видатний фольклорист досліджує прадавню європейську традицію у книзі «Лірницькі пісні з Полісся». У ній  глибокі за змістом тексти пісень, репертуар лірників Івана Власюка, Степана Рибачука, Адама Шковороди.. Повернуто з небуття іменна  Хоми Турковця з Грудок,Пилипа Демарчука з Глух, Дем’яна Банька з Воєгощі, Каленика Деркача з Краснилівки.

Олекса Ошуркевич  записав спогади Григорія Рибачука 1907 р.н. про школу лірника Каленика Деркача, що знаходилася у його хаті і в якій навчалося до 20 сліпців-лірників з усієї Волині. Учитель сам виготовляв інструменти, передавав їх своїм вихованцям, але після 17 вересня 1939 року родину лірника репресували.

На думу дослідниці фольклору Волині та Полісся Олександри Кондратович, «праця Ошуркевича є безцінним джерелом для фольклористів у дослідженні постових пісень, поширених на  Західному Поліссі, чимало з яких є варіантами  лірницьких». У Воєгощі, звідки родом лірник Дем’ян Банько, пані Олександра записала численні його тексти, зокрема пісню «Ой зойшла зора  вечоровая» ( про напад турків на Почаєвську лавру)…

Повоєнний період  став,  на думку Олекси Ошуркевича,  «останньою фазою існування лірницької традиції», але мав рацію Микола Лисенко:

«Лірник – тип живучий… Його сила й живучість у тому глибокому ліризмі, котрий так відповідає думному духові українця».

Під час урочистого відкриття музею-садиби Ігоря Стравінського після реставрації восени 2013 року ми знову слухали волинського лірника Андрія Ляшука, вже згадуваний знаменитий твір із духовних пісень почаєвського циклу «Ой зійшла зоря вечоровая».

                                                                        

Василь Ворон,

автор і ведучий лекторію

 

На світлинах Валерія Шевчука: зустріч у Горохівському коледжі Львівського національного аграрного університету.

“СМИЧКОМ ПО КЛАВІШАХ”, або ХАЙ ЖИВЕ НЕФОРМАТ!

Існує доволі живучий міф про те, що з розпадом СРСР зникли всі цензурні рогатки, і митцеві можна творити вільно, й писати, що заманеться (принаймні “не посадять”). Але міф на те й міф, щоб являти лише одну грань, приховуючи від людського ока всі інші. Цензура, на жаль, нікуди не зникла – просто зазнала мутації. І йдеться зовсім не про цілком зрозумілі у воєнний час обмеження щодо певної інформації (дані, які можуть становити державну чи військову таємницю тощо). Мова – про трансформацію ідеологічної цензури радянського штибу в… економічну. Так, наличками на кшталт “формалізм”, “модернізм“, “антирадянщина”, “літературщина” та іншими подібними “-ізмами” та “-щинами” вже давно не послуговуються – вони перестали нести негативне смислове навантаження. Бульдозерами картини теж начебто не чавлять. Однак натомість з’явилася інше, по суті, універсальне визначення – “неформат” (або “не наш формат”). Хто читає, нехай розуміє: це означає, що проект не вписується у бачення грошовитого і впливового “дядька” (або ж “тітки”), словом – тих, від кого залежить публікація, виставка чи вихід музичного альбому або інший спосіб оприлюднення мистецького твору. Адже стати меценатом потенційно збиткової справи наважиться далеко не кожен …
Та попри це “неформатні” митці й далі працюють у своїх напрямах, змушуючи небайдужих дивуватися їхній стійкості та якості творів.
Одним із таких людей є відомий український композитор і піаніст, лауреат міжнародних джазових фестивалів Олександр Саратський. Нестандартність творчого мислення він підтверджує сам, являючи цілий синтез “форматів” (академічна музика, фольклор, джаз), ба навіть створивши власний “Саратський-формат” – виступи з оркестрами, де партія фортепіано є суцільною імпровізацією.
Що це означає, луцькі любителі музики змогли пересвідчитися, відвідавши 5 квітня концерт “Смичком по клавішах”, який відбувся в міському Палаці культури. Програму (маршрут “Рівне – Луцьк – Львів” упродовж 4–6 квітня), Олександр Наумович підготував спільно з іншим “неформатним” митцем – заслуженим артистом України, скрипалем-віртуозом Кирилом Стеценком (онуком великого українського композитора).
Ведуча дійства Оксана Єфіменко (до речі, того дня у Оксани Анатоліївни був день народження), оголошуючи перший із творів Олександра Саратського – Концерт для фортепіано з оркестром №4 ре мінор (а написаного його було у дуже драматичному для українського народу 2014 році), підкреслила якраз імпровізаційний характер партії фортепіано). Те, що випала нагода почути після цього, перевершило всі сподівання. Таку взаємопроникність напрямів і стилів – отих “форматів”, які (як парадокс) роблять постать і творчість музиканта “неформатною” – далебі, не часто вдається зустріти, а тим паче в такій віртуозній інтерпретації. Академічний стиль гри проростав джазовою імпровізацією, яка неодноразово будила асоціації з такими знаковими іменами, як Дюк Еллінгтон, Оскар Пітерсон, Каунд Бейсі, Арт Тейтум, Леонід Чижик та ін., потім змінювався ритмами, характерними для сучасної музики, і нарешті вибухав яскравим рок-н-рольним сплеском. Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (художній керівник – народний артист України Товій Рівець) не просто підтримував піаніста – він грав власну яскраву роль у цій своєрідній музичній виставі, ще і ще демонструючи таку ж різноплановість і взаємопроникність стилів (у тому, що колективу джаз аж ніяк не чужий, а є для нього такою ж “рідною стихією”, як і академічна музика, авторові цих рядків доводилося переконуватися неодноразово), і роль ця не суперечила партії фортепіано, а навпаки, доповнювала загальну картину.
Того ж вечора відбулася світова прем’єра нового твору Олександра Саратського – Концерту для скрипки з оркестром ре-мінор, де максимальні можливості для самовираження й імпровізації отримав лауреат багатьох престижних конкурсів, заслужений артист України Кирило Стеценко.(автор цих рядків пам’ятає – з пересилань радіостанції “Зміна”, – виступи гурту “Еней”, де пан Кирило був у першому складі разом із Тарасом Петриненком).
Те, що творив Маестро зі скрипкою, було справді гідне подиву – присутні могли почути його інструмент і як суто соло без супроводу (був такий момент), в синтезі з оркестром. Варто було бачити й відчувати той неповторний контакт “скрипаль – оркестр – дириґент – слухач”, який панував на сцені і в залі. Якщо прийняти думку про те, що свінґ – не лише конкретний ритмічний малюнок у джазі (коли в парі з двох нот тривалість першої подовжується, а другої скорочується), не лише побудований на цьому стиль джазової музики, а й особливий, “трансовий” стан душі виконавців і слухачів (коли кожен момент є поштовхом до нової імпровізації), то можна стверджувати, що саме цей стан був визначальним для згаданого концерту – і роль Олександра Наумовича, Кирила Вадимовича й Товія Михайловича тут важко переоцінити.
Звичайно, на концерті за участі Кирила Стеценка-онука не могла не прозвучати музика його славетного діда – Кирила Григоровича Стеценка (1882–1922). “Пісню без слів” для скрипки і фортепіано слухали, затамувавши подих.
Звучали того вечора й “Шалені коломийки” Кирила Вадимовича (він тимчасово перебрав роль ведучого). В цьому творі (а також у “Джазі в Карпатах” Олександра Саратського) музикант сповна показав, по суті, невичерпні можливості і скрипки, і власного таланту. Воістину, “для Прекрасного меж немає”.
Кодою програми стала славнозвісна “Вечірня пісня” Кирила Григоровича Стеценка на вірші Володимира Івановича Самійленка (1864–1925), яку виконали всі учасники концерту. Аранжування для скрипки, фортепіано та струнного оркестру здійснив Олександр Саратський.
Ведуча дійства Оксана Єфіменко назвала згаданий концерт вечором музичних відкриттів. І це справді так, хоча участь у ньому брали не дебютанти, а прославлені Маестро – Олександр Саратський, Кирило Стеценко і Товій Рівець зі своїм дітищем – “Кантабіле”. Бо справжніх митців завжди відкриваєш щоразу по-новому.
І ще подумалося: чи не надто ми зашкарубли у витворених нами ж рамках, за які боїмося ступити? Чи не бракує нам у житті такої ж імпровізації, такого ж “свінгу” – щоб смичком та по клавішах? Отже, хай живе “неформат”!

Ігор БЕРЕСТЮК

 

ТВОРИ КОМПОЗИТОРІВ-РОМАНТИКІВ ЗВУЧАЛИ В ЛУЦЬКУ

За віковими мірками Денис Яворський – людина молода: йому тридцять один рік. А проте його стрімкому творчому злету можуть позаздрити митці зрілого віку. Ще студентом Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (класи професорів Бориса Архимовича та Наталії Толпиго), Денис брав участь (і перемагав) у багатьох фестивалях та конкурсах в Україні та за кордоном. Брав Д. Яворський участь і у майстер-класах таких знавців своєї справи, як Вадим Руденко (Росія), Ельжбета Стефанська (Польща) та Борис Блох (Німеччина). Свою тріумфальну ходу стезею фортепіанного мистецтва музикант продовжує і нині – його таланту віддають належне любителі музики як у нашій державі, та і в країнах Європи (Польща, Чехія, Німеччина, Франція) та Азії (Китай). Як концертмейстер (а цю роботу Денис Юрійович виконує і в стінах своєї альма-матер) неодноразово був запрошений на численні скрипкові та вокальні фестивалі й конкурси – такі, як міжнародний конкурс імені Баліса Дваріонаса (м. Вільнюс), міжнародний конкурс імені Миколи Лисенка (м.Київ, штатний концертмейстер), міжнародний конкурс вокалістів пам’яті Бориса Гмирі (м. Київ, приз кращого концертмейстера), міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси (м.Львів, приз кращого концертмейстера). У 2016 році Денис Яворський захистив дисертацію “Етюд у жанровій системі романтичної фортепіанної мініатюри (на прикладі опусів Ф. Шопена, Р. Шумана, Ф. Ліста)” на здобуття вченого ступеня кандидата мистецтвознавства.
У репертуарі відомого піаніста – твори Йоганна Себастьяна Баха, Вольфґанґа Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Франца Шуберта, Роберта Шумана, Йоганнеса Брамса, Ференца Ліста, Фридерика Шопена, Сергія Прокоф’єва та інших композиторів-класиків.
У програмі, яка була представлена лучанам 25 березня в Палаці культури міста Луцька (вела концерт артистка Волинської обласної філармонії Оксана Єфіменко), Денис Юрійович зосередився головним чином на музиці німецького романтизму – зокрема на таких знакових постатях, як Йоганнес Брамс та Роберт Шуман. З усього розмаїття доробку цих великих Майстрів було обрано 8 п’єс ор. 76 Й. Брамса (4 каприччіо – фа-дієз мінор, сі мінор, до-дієз мінор і до мажор та 4 інтермеццо – ля-бемоль мажор, сі-бемоль мажор, ля мажор і ля мінор), а також Симфонічні етюди ор. 13 Роберта Шумана. Характерне для романтизму поєднання драматизму й піднесеності, стихії пристрастей і глибокого погляду у власну душу оживало в кожній із композицій, малюючи яскраві образи тієї далекої епохи. Іноді за навалою емоцій здавалося, що музика лине не з-під пальців музиканта-віртуоза, а десь із якогось незбагненного виміру, в якому, можливо, й досі живуть душі Йоганнеса Брамса та Роберта Шумана, бентежачи людські серця своїми безсмертними творами.
На завершення, продовжуючи тему музичного романтизму, Денис Яворський, котрий, до речі, дуже любить творчість Ференца Ліста і є членом та активним музичним діячем Подільського Лістівського товариства  виконав іще й  Етюд №9 зі славнозвісного циклу “Трансцендентних етюдів” великого угорця.
Долучився маестро й до акції “Подаруємо Луцьку рояль”, офірувавши у її фонд частину свого гонорару.

Ігор БЕРЕСТЮК

 

“ЗІГРАЙ МЕНІ МЕЛОДІЮ ДОЩУ”: СПЕРШУ БУВ НОВОВОЛИНСЬК

Ізнову повертаємося до концертів київського дуету “Простір музики” і Академічного камерного оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії. 20 березня, за день до вже описаного виступу в Луцьку, концерт “Зіграй мені мелодію дощу” відбувся у Палаці учнівської творчості міста Нововолинська. Щиро дякуємо за сприяння міському голові Віктору Сапожнікову, начальникові управління освіти Нововолинська Ользі Лакиш, директору Палацу учнівської творчості Любові Кравцовій, та відомому меценату Ігореві Новосаду (до речі, пан Ігор був нагороджений від імені Волинської обласної філармонії за благодійність). Це люди, які живуть творчістю і повсякчас піклуються про те, щоб діти і молодь сповідували справжні мистецькі цінності й були вірними громадянами своєї держави.
Концерт пройшов у теплій, дружній, майже домашній атмосфері.

Світлини Валерія ШЕВЧУКА

СВЯТО СПІВАНОЇ ПОЕЗІЇ З ВАСИЛЕМ ВОРОНОМ, “ПРОСТОРОМ МУЗИКИ” І “КАНТАБІЛЕ”

21 березня – Всесвітній день поезії. Згадане свято було встановлене 20 років тому ухвалою 30-ї сесії ЮНЕСКО. Зазвичай цього дня проходять літературні читання, організовуються зустрічі з поетами, концерти. Не став винятком цьогорічний День поезії і в Луцьку, зокрема в Центрі культури і дозвілля Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, де впід егідою Волинської обласної філармонії відбувся концерт української співаної поезії “Зіграй мені мелодію дощу” за участі відомого дуету з Києва “Простір музики” у складі Сергія Мороза та Ігоря Якубовського й Академічного камерного оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (художній керівник – народний артист України Товій Рівець).
Дійство мало доволі широку й змістовну преамбулу, в ході якої ведучий і автор ідеї проекту, лауреат премії імені Ігоря Стравінського Василь Ворон розповів історію запровадження Всесвітнього дня поезії, перегорнув декілька сторінок історії фестивалю “Оберіг” (Луцьк, 1989–1991, відновлений у 2017-му) і запропонував слухачам своєрідну міні-відео-антологію української авторської пісні та співаної поезії – прозвучали сатирична “Причепивсь ведмідь до зайця” народного артиста України Валерія Маренича (вірші Тараса Музичука), сповнена болю, але й надії “Молитва на Різдво” Зиновія Медюха, про Майдан і події Революції Гідності нагадав твір Віктора Морозова та незабутнього Андрія Панчишина “Молитва” (“Майдан молився…”). Перед тим же, як запросити на сцену дует “Простір музики”, Василь Олександрович запропонував подивитися відео-виступ дуету “АС” у складі Сергія Мороза та Андрія Твердака.
І от на сцені – Сергій Мороз та Ігор Якубовський, Спершу співці представили присутнім пісню “Глобус України” з доробку, якщо так можна висловитися, класика української авторської пісні (на жаль, уже покійного) Тризубого Стаса (в концерті звучала також інша пісня відомого барда – “Верблюди”). Власна ж – інструментальна! – композиція “Подорож до Аргентини” принесла у глядацьку залу жагучі латиноамериканські ритми, змусивши ще раз подивуватися віртуозній грі обох музикантів, їхньому професіоналізму й композиторській майстерності.
Ще яскравішими барвами програма розцвіла, коли на сцену вийшов Академічний камерний оркестр “Кантабіле” зі своїм незмінним керівником – народним артистом України Товієм Рівцем. Скоряючись потужній диригентській харизмі Товія Михайловича (до речі, цього року Маестро відзначає 55-ту річницю праці у Волинській обласній філармонії), оркестр чудово вписався у манеру “Простору музики”, явивши зі злагодженими голосами та професійним гітарним супроводом С. Мороза та І. Якубовського єдине нерозривне ціле. Сплески смичкових ніби додавали нових кольорів і відтінків у акомпанемент. Саме в цьому блискучому тандемі прозвучали того вечора пісні “Вечорова паризька зоря” Ігоря Якубовського на вірші Анатолія Тарана, його ж “О жовтий квіт мелодії…” на вірші Бориса Олійника, “Русалка” Сергія Мороза та Андрія Твердака на вірші Олександра Олеся, дві пісні на вірші Тетяни Яков’юк – “Зіграй мені мелодію дощу” Ігоря Якубовського (пісня ця стала назвою всієї концертної програми) та “Завтра випаде сніг” Сергія Мороза. В усій красі постав і власне Академічний камерний оркестр “Кантабіле”, порадувавши шанувальників улюбленими “Регтаймом” Валерія Сапарова, “Безперервним рухом” Карла Бома та “Угорським танцем №5” Йоганнеса Брамса, причому Товій Михайлович диригував одночасно і оркестром, і залою, де виконувалася відома вже “партія долонь” у такт музиці. Контакт і ”Простору музики”, й “Кантабіле” зі слухачами був цілковитий, сповнений доброти й легкого гумору. А аранжування Сергія Калініченка! Що й казати – ті, хто завітав того вечора до Центру культури і дозвілля СНУ імені Лесі Українки, побували на справжньому святі Поезії та живої, не зафонограмованої Музики.
Єдине, що трохи засмучувало – це зовсім невелика кількість людей у залі (й це при тому, що вхід на концерт був вільним, а реклама була заздалегідь розміщена й на сайті університету, і в соцмережі “Facebook”). Є, звичайно, надія, що ті, хто відвідав це дійство, розкажуть про нього тим, хто не прийшов, і вони зрозуміють, як багато втратили… На мій погляд, було б дуже доречним, щоб такі “вечори філармонії в університеті” відбувалися частіше (і не обов’язково з “прив’язкою” до якоїсь конкретної дати), тоді, мабуть, і резонанс був би ширшим, і більше було б охочих відвідати чудові концерти. Принаймні, заключними словами до глядачів і з боку київського дуету, і з боку керівника Академічного камерного оркестру “Кантабіле”, народного артиста України Товія Рівця були: “До нових зустрічей”. Віриться, отже, що ці “нові зустрічі” в Лесиному виші обов’язково відбудуться, і при повній залі.

Ігор БЕРЕСТЮК