ЛУЦЬК МУЗИЧНИЙ: ПОЧАТОК ЧЕРВНЯ – ФЕСТИВАЛЬНИЙ

   Налагодження зв’язків між філармоніями України та країн Європи, Азії, Америки, з яскравими виконавцями світового значення нині є надзвичайно актуальним питанням з огляду на те, що це, по суті, передумова успішної інтеграції України у європейський і світовий мистецький простір. Тож проекти, орієнтовані на цей вагомий результат, природно, викликають у шанувальників музики – і, ясна річ, у самих музикантів, – неабиякий інтерес. Саме до таких знакових проектів належить Фестиваль Фонду Міхаеля Стріхаржа “Даль Арко” в Україні, який цьогоріч – 5–7 червня, – проходив у Луцьку.

Перша концертна урочистість відбулася 5 червня у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла. На її початку ведуча Оксана Єфіменко докладно розповіла про постать та діяльність Міхаеля Стріхаржа – видатного європейського музиканта, й діяча культури, блискучого скрипаля, професора Академії музики в Гамбурзі, академіка Міжнародної академії наук і мистецтв ООН у Нью-Йорку, першого почесного професора Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, почесного професора й почесного доктора національних університетів і національних музичних академій Польщі, України, Росії та Казахстану, почесного члена найстаріших і найвизначніших музичних товариств (зокрема імені Генріка Венявського у Польщі й Ріхарда Вагнера в Німеччині), голову і члена журі багатьох вагомих музичних конкурсів у країнах Європи, Азії та Америки, удостоєного за видатні заслуги в розвитку європейського мистецтва та міжнародної культурної співпраці вищих державних орденів Німеччини, Франції, Англії, Росії, Туреччини й Казахстану, а також звання лауреата міжнародної премії в галузі мистецтва ”International Art Award – Olympus”. Будучи народженим 1946 року у Відні, вирісши у Львові, отримавши музичну освіту у Львові та Новосибірську і впродовж багатьох років мешкаючи в Німеччині, Міхаель Стріхарж завжди підкреслює, що він є українським музикантом.

Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (керівник – народний артист України Товій Рівець) розпочав свій виступ вступом до “Серенади” Петра Чайковського. Однак факт, що Маестро Міхаель Стріхарж з’явився на світ у будинку на площі Карлсплац, під яким знаходиться могила Антоніо Вівальді, по суті, зумовив акцент на творчості великого італійця у концерті, який звучав того вечора в стінах костелу. Зворушливі переливи флейти у “Largo” (Софія Свіст володіє інструментом просто блискуче – це ж можна і треба сказати про кожного з музикантів “Кантабіле”), cонячні сплески смичкових, м’який ритм клавесина (такі характерні для мистецького почерку А. Вівальді) у Концерті для струнних і чембало, мабуть, ще довго відлунюватимуть у серцях слухачів.

І, ясна річ, не могла не прозвучати музика славетного Йогана Себастьяна Баха. Керівник “Кантабіле” – народний артист України Товій Рівець, – перед виконанням токати і фуги ре-мінор навів крилатий вислів композитора Фелікса Мендельсона-Бартольді, суть якого полягає в тому, що навіть якщо життя забрало в людини віру, надію, любов, єдиний твір Баха здатен усе повернути.

Згадану вже Токату і фуґу ре-мінор (як і Арію з оркестрової сюїти №3) авторові цих рядків випадало слухати неодноразово. Але твори композиторів-класиків й різняться від ерзац-музики саме тим, що до них треба час від часу повертатися – тоді завжди відкриватиметься щось нове, чого не помічав раніше (це так, як до Старого й Нового Заповітів Біблії вірянину-християнину, до Корану – мусульманину, до Тори й Танаха – юдеєві, до Вед – індусові і т. д. потрібно звертатися постійно, і незбагненні раніше смислові пласти сакральних текстів поступово стануть зрозумілими). Так, наприклад, чимало хто з медиків дійшли висновку про психотерапевтичну дію класичної музики – досить подумки “сконцентрувати” мелодію там, де болить (особливо, якщо біль має нервовий характер), уявити, що музика саме  т а м звучить. Містика? Але на власному досвіді переконався – це  п р а ц ю є, і чудово знімає стреси, як у нашому житті аж ніби забагато…

Під час урочистої, церемоніальної частини дійства президент Фонду “Даль Арко” Міхаель Стріхарж оголосив про надання Міжнародної премії “International Art Award – Johann Sebastian Bach” (з врученням Жезла Йогана Себастьяна Баха) керівникові Академічного камерного оркестру Волинської обласної філармонії “Кантабіле”, народному артистові України Товію Рівцю, якого назвав найкращим скрипалем, найкращим диригентом, найкращим музикантом, найкращою людиною, й додав, що Луцьк і Україна щасливі мати в себе митця такого рівня, як Товій Рівець. Директор Волинської обласної філармонії Cергій Єфіменко вручив панові Міхаелю диплом Почесного президента Академічного камерного оркестру “Кантабіле”.

Знаменита “Глорія” Антоніо Вівальді у виконанні Академісного камерного оркестру “Кантабіле” (очолюваного тепер уже лауреатом Міжнародної премії імені Йогана Себастьяна Баха Товієм Рівцем) та Архієрейського хору “Оранта” Свято-Троїцького кафедрального собору УПЦ Київського патріархату (керівник – заслужений діяч мистецтв, професор Василь Мойсіюк) піднесла слухачів на неозорі висоти, де душа розмовляє з Богом та Ангелами, то каючись у гріхах, то просячи допомоги, то дякуючи за послані з Неба блага. Сопрано Ганни Зарицької, альт Вікторії Чайки, спів хору в цілому були ніби учасниками таїнства творення Космічної, Божественної Музики. Не знаю, як кому, а мені уявлялося зоряне небо, Чумацький Шлях, і здавалося, що музика лине саме звідти, а на думку прийшли слова героя роману Миколи Руденка “Сила Моносу” – філософа Мирона Гриви: “... в центрі нашої Га-
лактики живе не «чорна діра», як дех-
то гадає, – там живе Христос...”

Саме таким могутнім акордом завершився цей концерт, що відбувся за сприяння Волинської обласної філармонії, Управління культури Волинської обласної державної адміністрації та єпископату Луцької дієцезії Римо-католицької церкви, який надав для цього приміщення храму. І справді, як мовила наостанок ведуча Оксана Єфіменко, хочеться вірити, що збудеться закодоване у “Глорії”:“Слава Богу на висоті, на землі  мир і у людях добра воля”.

Наступний день розпочався майстер-класом, який Міхаель Стріхарж провів у Волинському коледжі культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського, а ввечері до Палацу культури міста Луцька завітали любителі фортепіанної музики й зокрема шанувальники дивовижного таланту народної артистки України Етелли Чуприк. Цю позначену особливою Божою іскрою жінку називали в дитинстві “вундеркіндом” (згодьмося, далеко не кожен у п’ятирічному віці міг мати перший сольний концерт), а нині величають “піаністкою-віртуозом” і навіть “богинею фортепіано”. Найпершим твором, виконаним у луцькому концерті була Соната №8 ля-мінор Вольфґанґа Амадея Моцарта. Це перша з двох сонат, написаних у мінорній тональності (друга – Соната для фортепіано №14). Створив її композитор у 1778 році в один із найважчих моментів свого життя – після смерті матері.

Після того як прозвучав згаданий вище твір, ведуча дійства Оксана Єфіменко запросила до слова Маестро Міхаеля Стріхаржа, котрий захоплено відгукнувся про талант і майстерність Етелли Чуприк, сказав, що пам’ятає її ще студенткою, Вагнерівською стипендіаткою на фестивалі музики Ріхарда Ваґнера в Байройті, після чого настала урочиста мить вручення Етеллі Олександрівні Міжнародної премії “International Art Award – Richard Wagner”. “Дуже зворушена, що маю честь отримати таку високу нагороду”, – мовила Етелла Чуприк одразу після церемонії. І, зрозуміло, питання про те, який твір грати наступним, уже не стояло – звичайно, що “Смерть Ізольди” з опери Ріхарда Ваґнера “Трістан та Ізольда”, точніше, фортепіанну транскрипцію цього епізоду, здійснену іншим геніальним сучасником композитора – Ференцом Лістом. Власне вручення Ваґнерівської премії з наступним виконанням позначеної іменами двох Геніїв “Смерті Ізольди” стало блискучим переходом від теми Ваґнера до теми Ліста. “Сонет Петрарки №104” Ференца Ліста дав змогу слухачам здійснити уявну мандрівку в часі – перенестися з середньовічних лицарських часів у Раннє Відродження, коли жив і творив славетний представник італійського Ренесансу Франческо Петрарка.

З великим пієтетом ставиться Етелла Олександрівна до спадщини Фридерика Шопена. “Душа Шопена, –  говорить піаністка, – це абсолютний ексклюзив у романтичній музиці. Великі знавці писали, що якби Моцарт жив далі, то писав би так, як Шопен. Переходити на «ти» з Шопеном не можна, його інтелігенція в тому, що кожна нота щось означає”. В цьому присутні мали нагоду пересвідчитися, слухаючи Баладу № 4, оп. 52.

Фінальним же акордом дійства став Концерт №1 для фортепіано/клавіру з оркестром Йогана Себастьяна Баха. Виконала його лауреат Міжнародної премії “International Art Award – Richard Wagner”, народна артистка України Етелла Чуприк у супроводі Академічного камерного оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (диригував керівник колективу – лауреат Міжнародної премії “International Art Award – Johann Sebastian Bach”, народний артист України Товій Рівець). І знову приємно дивувала злагодженість і гармонія, коли жоден із виконавців “не тягнув рядно на себе”, а всі являли єдиний творчий організм. Виступи Етели Чуприк та оркестру “Кантабіле” неодноразово супроводжувалися оваціями й вигуками з залу: “Браво!”, “Молодці!”, “Дякуємо!”

Завершився фестиваль 7 червня концертом-конкурсом молодих виконавців – учасників ХVII конкурсу Фундації Міхаеля Стріхаржа для молодих виконавців.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

МУЗИЧНА СПАДЩИНА ЄВРОПИ – ВІД ТАЛАНОВИТОЇ ЮНІ ЛЕСИНОГО КРАЮ

МУЗИЧНА СПАДЩИНА ЄВРОПИМУЗИЧНА СПАДЩИНА ЄВРОПИМУЗИЧНА СПАДЩИНА ЄВРОПИМУЗИЧНА СПАДЩИНА ЄВРОПИ

У сучасних засобах масової інформації, зокрема в Інтернеті, можна знайти чимало повідомлень про дітей із надзвичайними здібностями. Колись їх звали “вундеркіндами” (“диво-дітьми”), нині, не без участі езотериків, набув популярності термін “діти індиго” (за твердженнями ясновидців, саме такий колір має аура цих феноменів). Хтось із таким визначенням погоджується, хтось – заперечує, але проіґнорувати факти існування 12-річних студентів вишів, 10-річних чемпіонів, 8-річних музикантів-віртуозів і т. д., далебі, важко. Вони є – більше того, були споконвіку. Хрестоматійною на сьогодні стала історія про юного Вольфґанґа Амадея Моцарта, котрий у 6 років грав на клавесині, скрипці і вже пробував сили у творчості. Про неабиякі музичні  здібності багатьох сучасних дітей можна чимало прочитати в Мережі й поза нею. Та, перефразовуючи відому примовку, скажу: краще один раз побачити і почути, аніж сто разів прочитати…

Така нагода трапилася  авторові цих рядків 23 травня. Саме тоді в Художньому музеї міста Луцька відбувся концерт “Музична спадщина Європи”, приурочений до Дня Європи, що цьогоріч відзначався в нашій країні 19 травня. Учасницями-солістками стали двоє піаністок – учениць Луцької музичної школи №1 імені Фридерика Шопена, – юних, але вже визнаних не лише на Волині й в Україні, а й за кордоном. Це лауреати міжнародних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів Тереза Верзун-Ролінгер і Анна Єфіменко.

Ведучою дійства того дня була наставниця обох музиканток – талановитий педагог, заслужений працівник культури України, викладач згаданої вище школи Ірина Циганкова. Після короткого вступного слова директора Луцького художнього музею (й теж заслуженого працівника культури України) Зої Навроцької Ірина Вадимівна почала свою розповідь із наймолодщої виконавиці – Терези Верзун-Ролінгер.

Терезі усього 8 років, але попри такий юний вік, на її рахунку чимало серйозних перемог у музичних конкурсах як у нашій державі, так і у ряді країн Європи (Польща, Угорщина, Сербія, Бельгія тощо). Минулоріч вона отримала титул “Людина року” в номінації “Юна гордість року”. 

Приємний подив викликав і репертуар, власне, не так самі твори (досить складні й, я б сказав, не дитячі), як підхід самої Терези до їх виконання – зрозуміле для митця, незалежно від віку, хвилювання вона вдало змогла подолати, перевівши його в площину емоційного переживання музичної теми кожної з композицій. Адже не секрет, що можна навчитися грати досить пристойно, дотримуючись необхідної тривалості нот, крещендо і димінуендо в потрібних місцях і т. ін, але далі суто технічної вправності не піти. Зовсім не так у нашої юної музикантки: який би твір не звучав – чи це буде “Сарабанда” з “Партіти ля мінор” Йогана Себастьяна Баха, чи “Юнацький етюд, ор.1 №4” (“Мазепа”) Ференца Ліста, чи “Полонез соль мінор” Фридерика Шопена (геніальний польський композитор – патрон Луцької музичної школи №1, – написав цей твір… у Терезиному віці), чи “Етюд ор. 42 №3” Олександра Скрябіна, чи “Дві закарпатські новелети” Богдани Фільц, а чи “Прелюдія” Людмили Шукайло, – всюди бачимо точну передачу характеру композиції й задуму автора – акцент завжди ставиться не на виконавцеві, а на композиторові. А ще – завжди відчувається дух часу, коли було створено мелодію: якщо це бароко – то бароко, якщо романтизм – то романтизм, якщо “срібний вік” – то “срібний вік”, якщо сучасність – то сучасність.

Якщо Тереза Верзун-Ролінгер за віковою категорією все ж належить до періоду дитинства, то Анна Єфіменко стоїть уже на порозі ранньої юності. Вона – випускниця Луцької музичної школи № 1 імені Фридерика Шопена. У свої 15 Аня активно концертує як піаністка, виступаючи й сольно, і з оркестрами (зокрема з Академічним камерним оркестром “Кантабіле”), чим може похвалитися далеко не кожен її ровесник. За плечима у юної музикантки теж чималий досвід участі й перемог у регіональних, всеукраїнських та міжнародних музичних конкурсах і фестивалях – зокрема таких, як “Золоті нотки”, “Шопенівська весна”, “Нові імена України”, “Каштановий рояль”, VII міжнародний піаністичний конкурс “Молоді віртуози” імені К.Черні та багатьох інших. Їй також радо аплодують вітчизняні й зарубіжні глядачі (нещодавно Анна Єфіменко повернулася зі Швейцарії).

У концерті “Музична спадщина Європи” юна піаністка виконала “Прелюдію і фуґу B-dur” з 1-го тому “Добре темперованого клавіру” Йогана Себастьяна Баха, “Сонату Еs-dur” Йозефа Ґайдна, “Великий етюд №5 мі мажор” Ференца Ліста, два твори Фридерика Шопена – славнозвісний “Вальс, ор. 64             №2 до-дієз мінор” та “Полонез до-дієз мінор”. Прозвучали також “Прелюдія до-дієз мінор” Сергія Рахманінова і, – як своєрідний “бонус”, – “Токата” Юрія Шамо. Відчувалося, що Анна відчуває себе однаково впевнено в різних стилях, намагаючись віднайти у кожному творі свою “родзинку” й донести її до слухача – при цьому вона так само ставить у центр не себе, а композитора, твори якого виконує. Звідси отой неповторний ностальгійний щем, який вирізняє музику Шопена з-поміж інших, звідси – та могутня енерґетика, яка дає змогу з перших же акордів упізнати Баха, звідси грайливі нотки, притаманні згаданій сонаті Ґайдна. Та що там говорити!..

Коли слухав обох дівчат, мимоволі заплющував очі, й здавалося, що за роялем – дорослі люди (була присутня ота ілюзія легкості виконання, яка є ознакою професіоналізму музиканта). І в той же час згадувалася євангельська притча про таланти, які не можна закопувати. Який би феноменальний не мала людина дар від Бога, вона не повинна пускати його на самоплив, а мусить розвивати, відшліфовувати його шляхом безнастанної праці. Саме такий підхід бачимо у Терези Верзун-Ролінгер та Анни Єфіменко, і в цьому – велика заслуга їхньої наставниці – Ірини Вадимівни Циганкової та, зрештою, і всіх педагогів високої проби, які працюють, не покладаючи рук, у Луцькій музичній школі №1 імені Фридерика Шопена.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

ОРГАН ТРЕБА ЧУТИ НАЖИВО

Концерти, що періодично відбуваються у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла в Луцьку давно вже стали невід’ємною частиною музичного життя нашого міста. Люди йдуть туди не просто послухати чудову класичну музику – адже це храм, і будь-яке духовно-мистецьке дійство в його стінах набуває сакральних рис, стаючи своєрідним таїнством. Тим паче, якщо це концерт органної музики…

Саме на концерт відомої львівської органістки Олени Мацелюх автору цих рядків поталанило завітати 12 травня. Уже перші слова ведучого – визначного композитора і музикознавця зі Львова Богдана Котюка, – налаштували слухачів саме на отой сакральний, релігійно-піднесений настрій: “Тут звучатимуть твори во славу Господа”. І перший же твір, яким відкрився концерт, підтвердив рацію слів поважного гостя. Це був славнозвісний християнський гімн “Amazing Grace” (“Неймовірна Благодать”). Музику до нього написав у 1835 році англіканський священик Вільям Волкер (текст, який у концерті не звучав, був створений 1779 року ще одним душпастирем із Великої Британії Джоном Ньютоном), а аранжування для органа зробив сучасний американський музикант і композитор Крістофер Пардіні.

Варто сказати, що люди, які звикли слухати органну музику з аудіодисків чи Інтернету, не в змозі до кінця збагнути секрет впливу цього знакового інструмента на аудиторію. Музика зі звуконосіїв проникає перш за все у вуха слухача, може подобатися, викликати певні емоції та асоціації. Коли ж сидиш у залі й наживо лунають перші ж органні акорди, не можеш позбутися відчуття, що музика проникає не лише у вуха чи мозок, навіть не лише у серце – враження таке, що вона проймає кожну клітину організму людини, поступово наповнюючи все її єство – слухач ніби зливається зі звуками, стаючи одним цілим. Тож, мабуть, недарма цей винайдений ще до християнської ери інструмент (його винахідник – грецький учений Ктесибій) привернув увагу служителів церкви (насамперед це стосується католицизму та деяких протестантських конфесій, зокрема лютеран) як засіб впливу на уми й серця вірян, завдяки якому досягається ефект religare – єднання з Вищим.

Якщо вже ми заговорили про орган, тим паче про його роль як “церковного” інструмента (хоч це далеко не єдине його призначення) – буде просто гріх не згадати ім’я великого німецького композитора, чиє ім’я впряму асоціюється у меломанів саме з органним мистецтвом. Звичайно ж, це Йоган Себастьян Бах. Того дня звучало кілька творів цього Класика з великої літери – зокрема його славнозвісна хоральна прелюдія фа мінор (“Взиваю до тебе, Господи”), яка звучала свого часу у фільмі Андрія Тарковського “Соляріс”. Варто сказати, що Олена Мацелюх важається однією з найкращих інтерпретаторів органної творчості Й. С. Баха. Володіння інструментом, його відчуття у майстрині бездоганне, і в луцькому концерті вона довела це сповна – особливо під час виконання Фантазії і Фуги соль мінор, яку по праву вважають одним із трьох найскладніших творів у доробку Баха. Це ж стосується і Токати “Ноель” бельгійця Альфонса Жана Ернеста Майї, й, зрештою всіх творів, що прозвучали того дня. Продовжуючи ж тему впливу органної музики на слухача, дозволю собі не погодитися з думкою щодо надмірної похмурості цієї музики – мовляв, вона не лікує, а тільки ятрить болючі рани душі… Ба ні, звучання органу змушує нас заглянути в себе (“look at yourself”), збагнути причину наших болів (чи не в нас самих вона?), поставити, образно кажучи, правильний діагноз і тільки тоді приступити до лікування, яке, однак, далеко не завжди тотожне знеболенню…

Без сумніву, на користь концерту пішло те, що ведучий – Богдан Котюк, –професійний композитор і музикознавець, а тому надана ним інформація про митців, чиї твори виконувалися (того дня прозвучали й “Benedictus” та “Sanctus” авторства самого пана ведучого), про створення французом Арістідом Кавайє-Коллем нового типу інструмента – т. зв. симфонічного органа, цікаві паралелі в історії Луцька і Львова (вплив католицизму), географію гастрольних мандрівок Олени Мацелюх і т. ін., була винятково змістовною, вичерпною й містила чимало пізнавальних моментів, що було особливо корисним для юних шанувальників музики, котрі теж були присутні на концерті. Наприклад, більшість знає Ференца Ліста як піаніста і автора творів для фортепіано, а поміж тим великий угорець був ще й неабияким органістом і писав для органа. Присутні отримали чудову нагоду почути два твори Ф. Ліста – “Аве Марія” та “Фантазію і Фугу на тему В-А-С-Н”.

Завершився концерт відомим шедевром Йогана Себастьяна Баха, за яким найчастіше і впізнають композитора – Токатою і Фугою ре мінор. Богдан Котюк назвав твір справжнім пам’ятником Маестро, який він спорудив собі сам. Могутній сплеск музики не міг нікого залишити байдужим. Звуки майже містично поєднувалися з сонячними відблисками на стінах, і в якийсь момент це навіть нагадало “партію світла”, про яку мріяв і яку ввів у свою симфонічну поему “Прометей” інший геній – славетний Олександр Скрябін. Тільки цього разу цю “партію” виконав не спеціальний пристрій, а саме Сонце…

По закінченні ведучий подякував керівництву Волинської обласної філармонії та настоятелю костелу за організацію дійства та запросив публіку на органні концерти до Львова. На виході ж охочі могли придбати диски з записами Олени Мацелюх, щоб удома, поставивши їх на програвач чи у дисковод комп’ютера, ще раз поринути в органну стихію. Хоч ізнову повторю: орган треба чути наживо.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

НОВА ЗУСТРІЧ ІЗ ОЛЕГОМ ПОЛЯНСЬКИМ

Зовсім небагато часу (за мірками історії Землі – взагалі менше аніж якась “енна” доля миті) минуло відтоді, як луцькі любителі класичної (й зокрема фортепіанної) музики мали змогу отримати величезну насолоду від гри славнозвісного піаніста Олега Полянського, а Маестро знову відвідав Волинь із новою програмою – 26 березня відбувся його концерт у Нововолинську, а 27-го в Палаці культури міста Луцька (як наголосила на початку концерту його ведуча Оксана Єфіменко, це вже шістнадцятий приїзд Маестро до нашого міста). Цього разу пан Олег виступав не сам, а з Академічним камерним оркестром “Кантабіле” під керівництвом народного артиста України Товія Рівця (з цим колективом пан Олег співпрацює давно – і, чесно кажучи, це один із дуже небагатьох оркестрів, яким випадає нагода виступати разом із музикантом такого масштабу). Сама поява “Кантабіле” на сцені свідчила про те, що звучатимуть твори не лише сольні, а й написані для фортепіано з оркестром (власне й на афіші про це було недвозначно заявлено), а слухачі вже були налаштовані на те, що поєднання класичних творів із іменами таких Майстрів обіцяє зовсім нове їх осмислення і, ясна річ, нові враження.

Розпочався концерт своєрідним сюрпризом – волинською прем’єрою Концерту для саксофона, фортепіано і оркестру сучасного ізраїльського композитора, уродженця Білорусі Еліезера Ельпера. Блискучий перегук інструментів та оркестру, емоційна напруга першої і третьої частини, майстерні вкраплення близькосхідного (зокрема єврейського) мелосу у другій створювали незвичну і в чомусь загадкову атмосферу – комусь вона могла нагадати сторінки старозаповітної історії, комусь – непросте сьогодення регіону, а ще у когось збудити якісь власні асоціації, про які ніхто інший і не здогадався б. Рояль Олега Полянського і альт-саксофон музиканта з Рівного Тараса Пастушка поєднувалися з переливами струнних настільки гармонійно, що твір хотілося слухати й слухати. Більше того, стало зрозуміло, наскільки вузьким є усталене уявлення про саксофон як суто джазовий інструмент. За всієї моєї любові до джазу змушений констатувати, що “мундштуковий офіклеїд”, як спочатку назвав свій винахід бельгієць Адольф Сакс, з’явився ще тоді, коли Коулмена Хокінса чи Джона Колтрейна не було навіть “у проекті”, і впродовж десятиліть успішно використовувався в симфонічній музиці – інтерес до нього виявляли Гектор Берліоз, Жорж Бізе, Каміль Сен-Санс, Жюль Массне, Моріс Равель, Олександр Глазунов та інші. Твір Ельпера ще раз підтвердив, що ця традиція не перервана.

Після цього настала черга двох суто сольних, безоркестрових номерів, які були в концерті представлені Сонатою №7 ре мажор (опус 10, №3) Людвіга ван Бетховена та Фантазією фа мінор (опус 49) Фридерика Шопена. Згадану бетховенівську сонату (особливо її другу, мінорну частину – Largo е mesto ре мінор) любило чимало митців (Максим Горький зокрема), але чи не найкраще сказав про цей фрагмент французький письменник Ромен Роллан: “ ...Там уже весь Бетховен. Яка зрілість душі!.. Скорбота, що выражена там, настільки повна сили й законів своєї долі, що она вже не здається зізнанням однієї людини... Особиста скорбота тут стає загальним надбанням. І елегія людини, завдяки своїй повноті підноситься до епопеї народу або эпохи... Ціла величезна трагедія, суть якої – душа народу, втілена в його корифеї”. Від себе ж скажу: найбільший емоційний вплив справляє не так сама друга частина, як її контраст із іншими, мажорними – Presto, Allegro та Rondo, Allegro. Все це вимагає від піаніста неабиякого професіоналізму і вміння “тримати аудиторію”, малюючи мелодією образи, які запам’ятовуються слухачем, і водночас стимулюючи його фантазію до творення власних картин-асоціацій. Олег Полянський із цим справився просто блискуче.

Що ж до Шопенової “Фантазії”, музикознавці недарма порівнюють цей твір із поемами Адама Міцкевича, роздуми якого над історичною долею Польщі, розлога образність і яскравий національний колорит справді є суголосними шопенівським мотивам. Але Фридерик Шопен – композитор світового масштабу, і (як уже згадував автор цих рядків у попередніх нотатках про Олега Полянського), присутня в музиці славетного поляка ностальгія – як вища форма печалі, – в кожного будить думки про його Батьківщину і про літа дитинства та юності, які не забуваються. Так було і цього разу – одразу згадалися Шопенові твори, які часом випадала нагода почути по українському радіо в берестечківській оселі у далекі литячі роки (пригадую, як питав у бабусі, що таке мазурка)…

Заключним акордом дійства став Концерт для фортепіано і струнного оркестру ля мінор Фелікса Мендельсона – одного з найяскравіших представників романтизму в музиці. Тут свої багатющі виконавські можливості сповна показали і соліст, і оркестр. Сонячні ритми, переплетені зі світлою журою, виказують руку надзвичайно талановитого композитора, й дивуєшся, дізнавшись, що твір цей він написав ще… підлітком – у 13-річному віці.

Збір коштів у рамках акції “Подаруємо Луцьку рояль” триває, тож пан Олег і цього разу зробив пожертву на цю шляхетну справу.

На завершення ведуча Оксана Єфіменко висловила щиру вдячність Олегові Полянському, Тарасові Пастушку та Академічному камерному оркестру “Кантабіле” на чолі з його лідером – народним артистом України Товієм Рівцем, і запросила на нові концерти Волинської обласної філармонії.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

ВОЛИНЯНАМ АПЛОДУВАЛА СТОЛИЦЯ

На нашому сайті та на сторінці у Фейсбуці вже повідомлялося про Різдвяні  концерти Державного академічного Волинського народного хору “Щедрик-щедрівочка”, які пройшли 11 і 12 січня цього року за цілковитих аншлагів у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка. А 14 січня волинянам уже аплодувала столиця. Саме там, у Національній опері України, хор представив велике святкове концертне дійство. Докладніше – в нашому інтервʼю з художнім керівником та головним диригентом колективу, заслуженим діячем мистецтв України Олександром Стадником.
‒ Олександре Олександровичу, насамперед вітаю Вас із тріумфом у Києві. Чи сподівалися Ви на таке слухацьке сприйняття (адже столична публіка досить вибаглива, звикла до візитів знакових гостей, і її важко здивувати чимось екстраординарним)?
‒ З київською публікою ми спілкуємося вже не вперше, наші Різдвяні концерти вже стають традицією ‒ минулого року (до речі, теж 14 січня)  ми теж представляли різдвяну програму. Через рік – знову оперний театр, одна з найпрестижніших сцен України. Восени ми показували іншу програму – вже на сцені Національного академічного театру імені Івана Франка. У Києві нас знають і люблять, тому ми, звісно, цьогоріч сподівалися на аншлаг у Національній опері, й, зрештою, так і вийшло.
‒ Це була та ж програма, яку ви представляли в Луцьку, чи вона мала свої видозміни?
‒ Ні, ми готуємо одну програму на всі концерти. Як було в Луцьку, точно так було і у Києві.
‒ Скільки вас усього було?
‒ Весь колектив – це більше 70 чоловік. Словом – багато.
‒ Які враження у Вас лишилися від київської слухацької аудиторії? Які твори особливо тепло сприймалися?
‒ Можна сказати, що все сприймалося гарно. Якщо ж виділяти якісь конкретні твори, то це, наприклад, наша обробка української народної колядки “Янголи в небі” (після неї нас довго не відпускали зі сцени). Так само тепло було сприйнято “Коляду” Віктора Тиможинського, котрий написав її спеціально для нашого колективу, за що ми йому дуже вдячні. Цей твір з великим успіхом іде на всіх концертах.
‒ “Як служив я в пана” теж співали?
‒ Звичайно. Адже Різдвяне гуляння – це не тільки колядки й щедрівки: зрозуміло, що були вкраплення українських народних пісень, зокрема й тієї, про яку Ви щойно згадали.
‒ Будучи на концерті в Луцьку, був особливо зворушений моментом, коли зал стоячи колядував разом із артистами. У Києві були такі моменти?
‒ Точно так само було і в Києві. Зрештою й минулоріч, коли були там із різдвяною програмою, мої колеги ‒ столичні музиканти, ‒ були вражені, вони навіть не чекали, що вся зала оперного театру встане і колядуватиме з нами. Це вартує багато.
‒ Чи плануєте Ви надалі практику Різдвяних концертів? Чи є у Вас уже якісь напрацювання щодо того, що саме запропонувати любителям народних традицій на наступні Святки?
‒ Безумовно, ми щороку готуємо Різдвяні програми. Щось оновлюємо, щось залишаємо з попереднього репертуару – ті твори, які традиційно подобаються людям, звучать і ще довго звучатимуть. Шкода, звісно, що цей період дуже стислий – триває десь місяць, ‒ тому не вдається побувати з концертами всюди. Бо ж далі настає весна – і вже не випадає співати колядки та щедрівки…
‒ Це вже потрібні веснянки, гаївки, гагілки…
‒ Звичайно.
‒ Дякую. Хай Вам щастить!

Розмовляв Ігор БЕРЕСТЮК