ОЛЕНІ ГОНЧАРУК АПЛОДУВАЛИ ЛУЧАНИ

За світським календарем день 12 квітня (як би, зрештою його не називали –  Міжнародним днем польоту людини в космос, Всесвітнім днем авіації та космонавтики, а чи Днем працівників ракетно-космічної галузі України) тісно пов’язаний з темою освоєння космічного простору. Та цього року й цього дня луцькі меломани мали ще одне свято – й теж присвячене силі, яка нас підносить до небачених висот, але до глибин космосу духовного. Ця сила – Її Величність Музика…
Саме як свято шанувальників академічного музичного мистецтва, охарактеризувала ведуча Оксана Єфіменко концерт славетної оперної діви, заслуженої артистки України, лауреатки міжнародних конкурсів та фестивалів, володарки титулу “Жінка року”, Посла Миру Олени Гончарук, який відбувся, як уже мовилося, 12 квітня в Палаці культури міста Луцька.
Олена Миколаївна – солістка Національної опери України, співачка у стилі неокласики, лауреат премії імені Дмитра Луценка, голова та член журі міжнародних конкурсів, завідувач кафедри вокалу Київської академії мистецтв, художній керівник хору “Осіннє золото”, педагог академічного та естрадного вокалу.
Молитвою Тоски з однойменної опери Джакомо Пуччіні (“Vissi d’arte, vissi d’amore” – “Я жила для мистецтва, я жила для любові”) артистка розпочала своєрідний “оперний блок” свого концерту. Позаяк батьківщина опери – Італія, – то акцент було зроблено переважно на італійських авторах, хоч тематика творів не обмежувалася цією чудовою південною країною. Скажімо, із Риму 1800 року (до речі, у 20-ті роки ХХ століття в тодішньому СРСР були спроби підредагувати “Тоску”, перемістивши дію в часи Паризької Комуни, перезвавши героїв і давши опері назву “В боротьбі за комуну”), слухачі перенеслися в І століття до Р. Х., у період завоювання Галлії римлянами. Каватина Норми – верховної жриці друїдів, – з однойменної опери Вінченцо Белліні вразила надзвичайною актуальністю теми, піднятої у звертанні героїні до Богині:

О, чистая Богине, яка сріблить
ці древні священні дерева!
Зверни до нас свій лик прекрасний
без хмар і без вуалі!
Змири, о Богине,
змири палкі серця,
змири зухвалі поривання!
Посій мир на землі, той, який царює
за Твоїм повелінням на небесах!

Це теж молитва, співзвучна з багатьма іншими – незалежно від релігій та епох, коли вони були створені, як-от навіть із цими відомими, либонь, кожному українцеві рядками Олександра Кониського:

Боже великий, єдиний!
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости.

Ясна річ, що розмова про італійську оперу була б неповною без великого Джузеппе Верді – тож Олена Гончарук продовжила концерт арією Леонори з опери “Сила долі”. Прозвучала також арія Даліли з опери “Самсон і Даліла” французького композитора Каміля Сен-Санса – до речі, єдиного “неіталійця” у згаданому “блоці”.
Оперета була представлена арією Джудіти з однойменного твору Ференца (Франца) Легара (“Meine Lippen, sie küssen so heiß” – “Мої вуста цілують так гаряче”) та вихідною арією “Сільви” (“Heia in den Bergen” – “У горах моя Батьківщина”) з однойменної ж таки оперети Імре Кальмана. Варто сказати, що всі твори зарубіжних авторів виконувалися мовами оригіналу.
Основу українського пісенного “блоку” становили народні пісні “Чотири воли пасу я” (обробка Анатолія Кос-Анатольського), “Ой я знаю, що гріх маю” (обробка Олександра Стецюка), славнозвісна “Ґандзя” (музика і вірші Дениса Бонковського) – авторська, що стала народною. Виконала пані Олена також відому пісню Олександра Білаша на слова Василя Юхимовича “Журавка”. Якщо народна артистка України, незабутня Раїса Кириченко виконувала цей твір у народному плані, то в Олени Гончарук він прозвучав у стилі академічного романсу, що, безперечно, теж мало свою “родзинку”.
Окремо треба сказати про концертмейстера – лауреата міжнародних конкурсів Миколу Чикаренка, котрий чудово акомпанував співачці впродовж усього концерту й не лише акомпанував, а й сам віртуозно виконав кілька творів як соліст-інструменталіст у перервах між пісенними “блоками”: прозвучали 2 етюди ор. 8 (сі мінор і до мажор) Віктора Косенка і його ж Ноктюрн-фантазія ор. 4 (до дієз мінор).
Ні пані Олену, ні пана Миколу слухачі не хотіли відпускати зі сцени – тож як “бонус” митці подарували лучанам ще й українську народну пісню “На вулиці скрипка грає”.
Наприкінці концерту заслужена артистка України Олена Гончарук зворушено подякувала всім присутнім у залі за тепле прийняття, а ведуча дійства Оксана Єфіменко запросила лучан на нові концерти Волинської обласної філармонії.
До нових зустрічей!

Ігор БЕРЕСТЮК

 

Музика з «країни Діксі»

30 квітня Міжнародний день джазу

Дух рісорджіменто спонукав  відроджувати забуті і народжувати нові традиції. І от коли вже стартували «Оберіг» (1989), «Берегиня» (1990), фестиваль вистав за п’єсами Лесі Українки (1991), «Різдвяна містерія» (1992) у лютому 1994 року викладач Луцького музичного училища Андрій Борисович Тітяєв (тромбон) вивів на сцену міського будинку культури групу інструменталістів під назвою «Класик-діксіленд-бенд»: Григорій Чепелюк (кларнет), Павло Кучер (ударні),  Ігор Бачинський, згодом Олег Баковський (труба), Юрій Ябковський (туба), згодом Ігор Боцеровський (бас-гітара), Віталій Баран, згодом Петро Сухоцький (фортепіано), Андрій Войнаровський (банджо). До змагання з професійними колективами на святі джазу у польському місті Зелена Гура у вересні 1997 року ентузіасти традиційного джазу з Луцька дали вже понад 200 концертів!

У «Тлумачному словнику джазу» (Донецьк, 2010), який я отримав « з найліпшими побажаннями від автора 16.05.2012 року» професор  Валерій Колєсніков (народився у Луцьку 1945 року) зазначає: «У період розквіту новоорлеанського стилю з’являються перші колективи білих музикантів, що мають назву діксіленд. На відміну від негритянських, у цих оркестрах піддається зміні манера звуковидобування: мелодійна лінія стає більш плавною, ширше використовуються елементи європейської композиторської техніки, в акомпанементі акценти зміщуються із 1-ї й 3-й доль такту на 2-у й 4-у. Пізніше  новоорлеанські оркестри й діксіленди почали називати традиційними, а їхню музику традиційним джазом».

 

Внук відомого волинського композитора Петра Дмитровича Лістовського і батько двох відомих в Україні і світі синів-музикантів Андрій Борисович Тітяєв відзначає величезний вплив прикладу Геннадія Кириловича Тарана, феноменальну працездатність фаготиста, завідуючого відділом духових інструментів, керівника духового, потім симфонічного оркестрів,  училищного  біг-бенду, що став попередником діксіленду…

«Геннадій Кирилович мріяв про відкриття естрадного відділення і запропонував мені курс джазової імпровізації після закінчення Львівської консерваторії.  Смак до імпровізації моїх студентів дав змогу сформувати перший склад діксіленду 1994 року, який з невеликими змінами продовжував музикувати при Народному домі «Просвіта» як самодіяльний народний ансамбль до 1999 року.

У формуванні репертуару помічним стало четверте, перероблене і доповнене видання В.Симоненка «Мелодии джаза» ( К, "Музична Україна", 1984). Рідкісна на той час антологія, що  включала популярні мелодії на різних етапах  зародження і розвитку джазу, теоретичні нотатки про стилі і характерні риси виконавської інтерпретації. Але ним ми не обмежувалися…»

Врешті-решт у студії Олексія Онишка на піддашші народного дому «Просвіта» протягом двох вечорів записали чотирнадцять треків, що зберіг «у цифрі» Андрій Борисович Тітяєв. Загалом понад сорок хвилин музики, які дотепер захоплюють мене своїм віталізмом. 

 

Внесок Геннадія Тарана і Андрія Тітяєва у становлення  джазових традицій на Волині протягом 1989-1999 років вражає. До цього у нашому колоніальному музичному побуті джаз був епізодичним явищем на концертах, у програмах радіо і телебачення, у домашніх колекціях вінілових грамплатівок, у репертуарі студентського інструментального ансамблю «Спектр», яким керував у педінституті на початку сімдесятих мультиінструменталіст Ігор Мірошниченко. У дискотеці  молодіжного кафе-клубу (1979 рік) я пускав записи Чіка Коріа, групи «Прогноз погоди», польської групи «Стрінг конекшн». Мій приятель Юрій Кириловський зібрав колекцію джазових плакатів і запровадив джаз у «стереогодини» Волинського радіо на ультракоротких хвилях. Щоправда, на початку вісімдесятих трапилася нагода послухати живий концерт Артуро Сандоваля у московському Театрі естради, а біг-бенд Вєслава Пєрєгорульки -  у рамках днів Замостя у Луцьку 1987 року…

Але вже 2005 року ми з Сергієм Єфіменком, Геннадієм Гусенцевим і Гжегожем Обстом відродили джазові традиції Волині у рамках польсько-українського проекту «Нью кооперейшн Замость-Луцьк». Спільні із Джазовим клубом імені Мечислава Коша у Замості заходи тривали до 2007 року. На волинській сцені виступили разом з українськими зірки польської джазової сцени Дорота Міськєвіч, тріо Войцеха Нєдзєлі, тріо Артура Дуткєвіча, ветеран польського джазу саксофоніст Ян «Пташин» Врублевський і вокалістка Халіна Міровска з тріо «RGG»...

Коли естафету перебрав Луцький джазовий клуб, трубач Олег Баковський часто запрошував на наші фестивальні заходи видатного майстра джазу та імпровізатора Валерія Колєснікова. 2007 року професор із Донецька зблиснув під час «Музичних діалогів» у дуеті з відомим джазовим піаністом, професором, заслуженим діячем культури України В’ячеславом Полянським; ветеран української джазової сцени охоче виходив на сцену з молодими музикантами – Тарасом Баковським та його друзями, презентував свої друковані видання, зокрема, вже згадуваний «Тлумачний словник джазу» (понад 430 наукових статей про джерела, стилі, напрямки, терміни та специфічні джазові прийоми).

Наші з Олегом Баковським ініціативи за участі британського тріо Джуліана Томаса, львівських, рівненських, закарпатських джазменів, Сергія Шишкіна підтримало управління культури і туризму облдержадміністрації, обласна філармонія, видавництво «Ініціал», львівське мистецьке об’єднання «Дзиґа»...

Згодом підключилося Генеральне консульство РП у Луцьку і лучани отримали циклічні джазові імпрези високого міжнародного рівня, розмаїття стилів і напрямків сучасного джазу, що модернізують музичну мову, стосуючи нові нетрадиційні виражальні  засоби і  технічні прийоми.

Нині сотні радіостанцій в інтернеті  відчиняють доступ до усіх закамарків і закапелків світової джазової сцени. Лише концертні записи Волинського телебачення із Луцького замку і обласного театру ляльок налічують більше сотні годин джазу -  від авангардного до традиційного, який виконував «Класик-діксіленд-бенд» Андрія Борисовича Тітяєва.

І хоча джазовий сегмент у сучасній міській культурі невеликий, мене найбільше тішать успіхи дітей джазменів першого волинського діксіленду: Сухоцького, Войнаровського, Баковського, але, передусім, молодшого сина  Андрія Борисовича Тітяєва. Минулорічна перемога у двох номінаціях на конкурсі духовиків у Каліфорнії, цьогорічний березневий  виступ тромбоніста Павла Тітяєва  в «Карнегі хол» – найпрестижнішій музичній сцені світу! – стали видатними подіями у нашому культурному житті. Учень перевершив найсміливіші очікування свого вчителя і батька.

 Павло Тітяєв відгукнувся на запрошення  дирекції 16 музичного фестивалю «Стравінський та Україна» і погодився виступити з академічним симфонічним оркестром Чернівецької обласної філармонії у жовтні. Сподіваємося, ця подія матиме відгук у стінах його училища, де 25 років тому Андрій Борисович Тітяєв зібрав студентів першого волинського діксіленду…

Слова хвилюють, приклади надихають.

                                                                           Василь Ворон,

                            художній керівник фестивалю «Стравінський та Україна»

Стравінський слухає лірника

Лірник серед селян на картині 1907 року волинського художника Андроника Лазарчука в художньому відділі краєзнавчого музею. Лірник на ганкові будинку Ігоря Стравінського в Устилузі незадовго до початку Першої світової війни. І  на довоєнному  фото з історичного музею літописного Володимира - лірник… Донедавна на Волині і Поліссі існувала потужна лірницька традиція, яку ми не могли обійти увагою у рамках лекторію «Україна співає поезію», слухачами якого  цими днями були учні у Тростянці, Ківерцях, Горохові, Бранах, Мар’янівці.

На час спорудження будинку Ігоря Стравінського в Устилузі (1907) вийшли друком праці Василя Горбенка «Кобзарі і лірники» (1884),  Валеріана Боржковського «Лірники» (1889), Порфирія Демуцького «Ліра та її мотиви» (1903). Щось же могло потрапити до української бібліотеки батька Ігоря Стравінського, найбільшої у Петербурзі. Чимось таки зацікавив Стравінського цей інструмент, який зневажали кобзарі, а сучасників Ігоря Стравінського  Миколу Лисенка, Лесю Українку, Філарета Колессу, Гната Хоткевича більше цікавило кобзарство…

Поза увагою Стравінського не міг лишитися виступ кобзарів, лірників і троїстої музики, який організував Гнат Хоткевич під час Х11 археологічного з’їзду у Харкові 1902 року. Остап Вересай зовсім не був «последним бандуристом», як зазначав журнал «НИВА», адже на з’їзді зібрали  народних співців Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини. «І жоден з них не був «останнім», бо залишив удома ще десятки своїх товаришів».

Климентій Квітка 1912 року зазначив: « «Ліра ще дожидає того дослідника, що врятує її голос від одвічного забуття...».

 І врешті-решт це сталося.  Стараннями  Олекси Ошуркевича, який записав понад 6 тисяч українських народних пісень, близько 900 легенд та переказів, 250 казок у різних місцевостях Волині і Полісся,  майже півтори тисячі прислів’ їв та приказок…

Наш видатний фольклорист досліджує прадавню європейську традицію у книзі «Лірницькі пісні з Полісся». У ній  глибокі за змістом тексти пісень, репертуар лірників Івана Власюка, Степана Рибачука, Адама Шковороди.. Повернуто з небуття іменна  Хоми Турковця з Грудок,Пилипа Демарчука з Глух, Дем’яна Банька з Воєгощі, Каленика Деркача з Краснилівки.

Олекса Ошуркевич  записав спогади Григорія Рибачука 1907 р.н. про школу лірника Каленика Деркача, що знаходилася у його хаті і в якій навчалося до 20 сліпців-лірників з усієї Волині. Учитель сам виготовляв інструменти, передавав їх своїм вихованцям, але після 17 вересня 1939 року родину лірника репресували.

На думу дослідниці фольклору Волині та Полісся Олександри Кондратович, «праця Ошуркевича є безцінним джерелом для фольклористів у дослідженні постових пісень, поширених на  Західному Поліссі, чимало з яких є варіантами  лірницьких». У Воєгощі, звідки родом лірник Дем’ян Банько, пані Олександра записала численні його тексти, зокрема пісню «Ой зойшла зора  вечоровая» ( про напад турків на Почаєвську лавру)…

Повоєнний період  став,  на думку Олекси Ошуркевича,  «останньою фазою існування лірницької традиції», але мав рацію Микола Лисенко:

«Лірник – тип живучий… Його сила й живучість у тому глибокому ліризмі, котрий так відповідає думному духові українця».

Під час урочистого відкриття музею-садиби Ігоря Стравінського після реставрації восени 2013 року ми знову слухали волинського лірника Андрія Ляшука, вже згадуваний знаменитий твір із духовних пісень почаєвського циклу «Ой зійшла зоря вечоровая».

                                                                        

Василь Ворон,

автор і ведучий лекторію

 

На світлинах Валерія Шевчука: зустріч у Горохівському коледжі Львівського національного аграрного університету.

“СМИЧКОМ ПО КЛАВІШАХ”, або ХАЙ ЖИВЕ НЕФОРМАТ!

Існує доволі живучий міф про те, що з розпадом СРСР зникли всі цензурні рогатки, і митцеві можна творити вільно, й писати, що заманеться (принаймні “не посадять”). Але міф на те й міф, щоб являти лише одну грань, приховуючи від людського ока всі інші. Цензура, на жаль, нікуди не зникла – просто зазнала мутації. І йдеться зовсім не про цілком зрозумілі у воєнний час обмеження щодо певної інформації (дані, які можуть становити державну чи військову таємницю тощо). Мова – про трансформацію ідеологічної цензури радянського штибу в… економічну. Так, наличками на кшталт “формалізм”, “модернізм“, “антирадянщина”, “літературщина” та іншими подібними “-ізмами” та “-щинами” вже давно не послуговуються – вони перестали нести негативне смислове навантаження. Бульдозерами картини теж начебто не чавлять. Однак натомість з’явилася інше, по суті, універсальне визначення – “неформат” (або “не наш формат”). Хто читає, нехай розуміє: це означає, що проект не вписується у бачення грошовитого і впливового “дядька” (або ж “тітки”), словом – тих, від кого залежить публікація, виставка чи вихід музичного альбому або інший спосіб оприлюднення мистецького твору. Адже стати меценатом потенційно збиткової справи наважиться далеко не кожен …
Та попри це “неформатні” митці й далі працюють у своїх напрямах, змушуючи небайдужих дивуватися їхній стійкості та якості творів.
Одним із таких людей є відомий український композитор і піаніст, лауреат міжнародних джазових фестивалів Олександр Саратський. Нестандартність творчого мислення він підтверджує сам, являючи цілий синтез “форматів” (академічна музика, фольклор, джаз), ба навіть створивши власний “Саратський-формат” – виступи з оркестрами, де партія фортепіано є суцільною імпровізацією.
Що це означає, луцькі любителі музики змогли пересвідчитися, відвідавши 5 квітня концерт “Смичком по клавішах”, який відбувся в міському Палаці культури. Програму (маршрут “Рівне – Луцьк – Львів” упродовж 4–6 квітня), Олександр Наумович підготував спільно з іншим “неформатним” митцем – заслуженим артистом України, скрипалем-віртуозом Кирилом Стеценком (онуком великого українського композитора).
Ведуча дійства Оксана Єфіменко (до речі, того дня у Оксани Анатоліївни був день народження), оголошуючи перший із творів Олександра Саратського – Концерт для фортепіано з оркестром №4 ре мінор (а написаного його було у дуже драматичному для українського народу 2014 році), підкреслила якраз імпровізаційний характер партії фортепіано). Те, що випала нагода почути після цього, перевершило всі сподівання. Таку взаємопроникність напрямів і стилів – отих “форматів”, які (як парадокс) роблять постать і творчість музиканта “неформатною” – далебі, не часто вдається зустріти, а тим паче в такій віртуозній інтерпретації. Академічний стиль гри проростав джазовою імпровізацією, яка неодноразово будила асоціації з такими знаковими іменами, як Дюк Еллінгтон, Оскар Пітерсон, Каунд Бейсі, Арт Тейтум, Леонід Чижик та ін., потім змінювався ритмами, характерними для сучасної музики, і нарешті вибухав яскравим рок-н-рольним сплеском. Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (художній керівник – народний артист України Товій Рівець) не просто підтримував піаніста – він грав власну яскраву роль у цій своєрідній музичній виставі, ще і ще демонструючи таку ж різноплановість і взаємопроникність стилів (у тому, що колективу джаз аж ніяк не чужий, а є для нього такою ж “рідною стихією”, як і академічна музика, авторові цих рядків доводилося переконуватися неодноразово), і роль ця не суперечила партії фортепіано, а навпаки, доповнювала загальну картину.
Того ж вечора відбулася світова прем’єра нового твору Олександра Саратського – Концерту для скрипки з оркестром ре-мінор, де максимальні можливості для самовираження й імпровізації отримав лауреат багатьох престижних конкурсів, заслужений артист України Кирило Стеценко.(автор цих рядків пам’ятає – з пересилань радіостанції “Зміна”, – виступи гурту “Еней”, де пан Кирило був у першому складі разом із Тарасом Петриненком).
Те, що творив Маестро зі скрипкою, було справді гідне подиву – присутні могли почути його інструмент і як суто соло без супроводу (був такий момент), в синтезі з оркестром. Варто було бачити й відчувати той неповторний контакт “скрипаль – оркестр – дириґент – слухач”, який панував на сцені і в залі. Якщо прийняти думку про те, що свінґ – не лише конкретний ритмічний малюнок у джазі (коли в парі з двох нот тривалість першої подовжується, а другої скорочується), не лише побудований на цьому стиль джазової музики, а й особливий, “трансовий” стан душі виконавців і слухачів (коли кожен момент є поштовхом до нової імпровізації), то можна стверджувати, що саме цей стан був визначальним для згаданого концерту – і роль Олександра Наумовича, Кирила Вадимовича й Товія Михайловича тут важко переоцінити.
Звичайно, на концерті за участі Кирила Стеценка-онука не могла не прозвучати музика його славетного діда – Кирила Григоровича Стеценка (1882–1922). “Пісню без слів” для скрипки і фортепіано слухали, затамувавши подих.
Звучали того вечора й “Шалені коломийки” Кирила Вадимовича (він тимчасово перебрав роль ведучого). В цьому творі (а також у “Джазі в Карпатах” Олександра Саратського) музикант сповна показав, по суті, невичерпні можливості і скрипки, і власного таланту. Воістину, “для Прекрасного меж немає”.
Кодою програми стала славнозвісна “Вечірня пісня” Кирила Григоровича Стеценка на вірші Володимира Івановича Самійленка (1864–1925), яку виконали всі учасники концерту. Аранжування для скрипки, фортепіано та струнного оркестру здійснив Олександр Саратський.
Ведуча дійства Оксана Єфіменко назвала згаданий концерт вечором музичних відкриттів. І це справді так, хоча участь у ньому брали не дебютанти, а прославлені Маестро – Олександр Саратський, Кирило Стеценко і Товій Рівець зі своїм дітищем – “Кантабіле”. Бо справжніх митців завжди відкриваєш щоразу по-новому.
І ще подумалося: чи не надто ми зашкарубли у витворених нами ж рамках, за які боїмося ступити? Чи не бракує нам у житті такої ж імпровізації, такого ж “свінгу” – щоб смичком та по клавішах? Отже, хай живе “неформат”!

Ігор БЕРЕСТЮК

 

ТВОРИ КОМПОЗИТОРІВ-РОМАНТИКІВ ЗВУЧАЛИ В ЛУЦЬКУ

За віковими мірками Денис Яворський – людина молода: йому тридцять один рік. А проте його стрімкому творчому злету можуть позаздрити митці зрілого віку. Ще студентом Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (класи професорів Бориса Архимовича та Наталії Толпиго), Денис брав участь (і перемагав) у багатьох фестивалях та конкурсах в Україні та за кордоном. Брав Д. Яворський участь і у майстер-класах таких знавців своєї справи, як Вадим Руденко (Росія), Ельжбета Стефанська (Польща) та Борис Блох (Німеччина). Свою тріумфальну ходу стезею фортепіанного мистецтва музикант продовжує і нині – його таланту віддають належне любителі музики як у нашій державі, та і в країнах Європи (Польща, Чехія, Німеччина, Франція) та Азії (Китай). Як концертмейстер (а цю роботу Денис Юрійович виконує і в стінах своєї альма-матер) неодноразово був запрошений на численні скрипкові та вокальні фестивалі й конкурси – такі, як міжнародний конкурс імені Баліса Дваріонаса (м. Вільнюс), міжнародний конкурс імені Миколи Лисенка (м.Київ, штатний концертмейстер), міжнародний конкурс вокалістів пам’яті Бориса Гмирі (м. Київ, приз кращого концертмейстера), міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси (м.Львів, приз кращого концертмейстера). У 2016 році Денис Яворський захистив дисертацію “Етюд у жанровій системі романтичної фортепіанної мініатюри (на прикладі опусів Ф. Шопена, Р. Шумана, Ф. Ліста)” на здобуття вченого ступеня кандидата мистецтвознавства.
У репертуарі відомого піаніста – твори Йоганна Себастьяна Баха, Вольфґанґа Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Франца Шуберта, Роберта Шумана, Йоганнеса Брамса, Ференца Ліста, Фридерика Шопена, Сергія Прокоф’єва та інших композиторів-класиків.
У програмі, яка була представлена лучанам 25 березня в Палаці культури міста Луцька (вела концерт артистка Волинської обласної філармонії Оксана Єфіменко), Денис Юрійович зосередився головним чином на музиці німецького романтизму – зокрема на таких знакових постатях, як Йоганнес Брамс та Роберт Шуман. З усього розмаїття доробку цих великих Майстрів було обрано 8 п’єс ор. 76 Й. Брамса (4 каприччіо – фа-дієз мінор, сі мінор, до-дієз мінор і до мажор та 4 інтермеццо – ля-бемоль мажор, сі-бемоль мажор, ля мажор і ля мінор), а також Симфонічні етюди ор. 13 Роберта Шумана. Характерне для романтизму поєднання драматизму й піднесеності, стихії пристрастей і глибокого погляду у власну душу оживало в кожній із композицій, малюючи яскраві образи тієї далекої епохи. Іноді за навалою емоцій здавалося, що музика лине не з-під пальців музиканта-віртуоза, а десь із якогось незбагненного виміру, в якому, можливо, й досі живуть душі Йоганнеса Брамса та Роберта Шумана, бентежачи людські серця своїми безсмертними творами.
На завершення, продовжуючи тему музичного романтизму, Денис Яворський, котрий, до речі, дуже любить творчість Ференца Ліста і є членом та активним музичним діячем Подільського Лістівського товариства  виконав іще й  Етюд №9 зі славнозвісного циклу “Трансцендентних етюдів” великого угорця.
Долучився маестро й до акції “Подаруємо Луцьку рояль”, офірувавши у її фонд частину свого гонорару.

Ігор БЕРЕСТЮК