ЧЕРЕЗ БОРОТЬБУ ‒ ДО ПЕРЕМОГИ!

Гадаю, не буде великою неправдою, якщо сказати, що цьогорічне очікування XVII музичного фестивалю “Стравінський та Україна” було одним із найбільш напружених. Ситуація з COVID-19 в області, в Україні й на планеті загалом мало схиляла до оптимізму – будь якої миті у плани Волинської обласної філармонії могли бути внесені непередбачені корективи. Але як співається у відомій дитячій п’єсі-казці Лева Устинова “Бочка меду” ‒ “не втрачайте надії, не втрачайте ніколи й ніде”. Факт лишається фактом ‒ 1 жовтня, у Міжнародний день музики, як і в минулі роки, наш фестиваль таки стартував.

Розпочалося дійство позивними, в основу яких була покладена славнозвісна “Святкова увертюра” одного з фундаторів Міжнародного дня музики – Дмитра Шостаковича, – й сонетом визначного українського поета-шістдесятника, правозахисника, багаторічного в’язня ГУЛАГУ Івана Світличного “Життя коротке, а мистецтво вічне” у виконанні ведучої вечора ‒ артистки розмовного жанру, цьогорічної лауреатки обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксани Єфіменко. Згадані твори стали яскравим епіграфом до цьогорічних урочистостей. До вручення іменних премій діячам культури, мистецтва, науки (ця добра традиція давно уже стала в Лесиному краї щорічною й здійснюється саме у День музики – 1 жовтня) було запрошено заступника голови Волинської обласної державної адміністрації Анатолія Костика. Тож лауреаткою обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського цьогоріч стала артистка розмовного жанру, режисерка-постановниця Волинської обласної філармонії, згадана вже Оксана Єфіменко (і особливо приємно відзначити, що лауреаток ‒ представниць нашої філармонії, ‒ цього року аж дві, оскільки співачка Ірина Малашевська теж удостоєна премії ‒ тільки імені Ігоря Стравінського). Премію імені Йова Кондзелевича здобув член Національної спілки художників України, заслужений художник України Леонід Литвин. У номінації імені Миколи Куделі премію присуджено Галині Марчук, інша відома краєзнавчиня ‒ членкиня Національної спілки краєзнавців України, доцентка Волинського національного університету імені Лесі Українки Алла Дмитренко, ‒ удостоєна премії імені Олександра Цинкаловського. Премію імені Степана Кривенького отримав народний аматорський фольклорний колектив “Криниця“ будинку культури с. Видерта Камінь-Каширського району (керівник – Валентина Зубач). У номінації імені В’ячеслава Хурсенка відзначено завідувача сектору музично-хорового мистецтва та мистецьких шкіл області відділу аматорського мистецтва та народної творчості Обласного науково-методичного центру культури, композитора та співака Ігоря Баранюка, і в номінації імені Миколи Царенка лауреатом став директор і художній керівник Волинського академічного обласного театру ляльок, заслужений діяч мистецтв України Данило Поштарук. Після церемонії нагородження Анатолій Іванович оголосив ХVII музичний фестиваль “Стравінський та Україна” відкритим.

17 грудня світова громадськість відзначатиме 250-ту річницю від дня народження великого німецького композитора, останнього представника “віденської класичної школи” Людвіга ван Бетховена. 2020 рік ЮНЕСКО оголосила Роком Бетховена, тож цілком зрозумілим є рішення відкрити ХVII фестиваль “Стравінський та Україна” саме творами геніального сина Німеччини, який, до речі, виявляв неабиякий інтерес до української музичної культури.

І от на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка – Академічний симфонічний оркестр Тернопільської обласної філармонії (волинські шанувальники класичної музики уже неодноразово мали нагоду відчути справжню насолоду від виступів цього колективу). Головний диригент оркестру – заслужений діяч мистецтв Мирослав Кріль, але того вечора диригував ще один надзвичайно талановитий митець – і теж заслужений діяч мистецтв України, – Йосип Созанський (пан Мирослав не зміг прибути через стан здоров’я). Першою звучить увертюра Людвіга ван Бетховена з музики до трагедії Йоганна Вольфганга Гете “Егмонт” (1810), пронизана волелюбним духом ‒ адже твір Гете присвячений боротьбі нідерландців за звільнення їхньої Вітчизни від іспанського владарювання у ХVI році (герой трагедії граф Егмонт, який гине в цій боротьбі ‒ власне на самому початку Нідерландської революції, ‒ реальна історична особа), ‒ і саме тому сприймається цілком сучасно (особливо з огляду на реалії українського сьогодення з анексованим Кримом та окупованим Донбасом).

Інша всесвітньовідома увертюра, яка прозвучала того вечора у першому фестивальному концерті, була написана Бетховеном за три роки до “Егмонта” і присвячена другові композитора ‒ відомому австрійському драматургу Генріхові Йозефу фон Колліну, автору трагедії “Коріолан”. Гней (за іншими даними Гай) Марцій – легендарний римський полководець VI–V ст. до Р. Х., – отримав прізвисько “Коріолан” за перемогу над вольсками –

войовничим і волелюбним народом, – а також за завоювання їхньої столиці Коріолів. Хоробрість патриція поєднувалася в ньому з ненавистю до плебеїв (простолюду). У п’єсі Колліна душевні суперечності приводять Коріолана до самогубства, хоч у істориків античності не було єдиної думки про обставини його скону (так, за Діонісієм полководець був убитий, а Тіт Лівій, посилаючись на Квінта Фабія Піктора, писав, що Коріолан дожив до глибокої старості). Увертюру “Коріолан” по праву вважають одним із найсміливіших новаторських творів Людвіга ван Бетховена.

І, звичайно, справжньою окрасою концерту була одна з найвідоміших симфоній композитора – Симфонія №5 до мінор. Своєю пристрасністю, активним настроєм боротьби, силою віри в перемогу сил Світла над темрявою цей твір здавна приваблює людей, причому з різними політичними поглядами і своїм баченням добра і зла (авторові цих рядків, наприклад доводилося чути ті чи інші уривки з П’ятої симфонії і в апофеозі радянської кіноепопеї “Визволення”, і на хвилях заборонених на той час радіостанцій “Свобода” та “Вільна Європа”). Зараз, слухаючи твір (особливо фінальну його частину ‒ “Allegro”), згадував суфійську мудрість: “Дурень все списує на Долю, розумний – на Божу Волю, мудрий же в ім’я Бога оголошує Долі джихад (священну війну)”. Це повністю узгоджується з позицією самого Бетховена, який до кінця боровся з тяжкою недугою – глухотою, створюючи при  цьому невмирущі музичні шедеври, але це стосується й кожного з нас, бо переконує, що з Долею не лише можна і треба боротися, її треба творити – тільки так можна досягти перемоги. Неправильне й антилюдяне у своїй суті прислів’я “Від долі не втечеш” не завжди було таким: у ньому хтось зумисно “викреслив” слово “творення” – “Від ТВОРЕННЯ долі не втечеш”! Надзвичайно актуальним є настрій П’ятої симфонії для українців нині, коли на східних кресах держави точиться запекла боротьба за її свободу, цілісність і суверенітет (на цьому, зокрема наголосив під час вручення фестивальних дипломів директор Волинської обласної філармонії, лауреат премії імені Ігоря Стравінського Сергій Єфіменко, висловивши щиру надію, що боротьба ця обов’язково завершиться переможним бетховенівським фіналом).

Окремо варто сказати про блискучу роботу диригента – заслуженого діяча мистецтв України Йосипа Созанського. Я вже колись писав, що праця диригента для мене є особливим видом музичного мистецтва, який потребує титанічних зусиль і високого професіоналізму. Справжній фахівець у цій царині не просто диригує, а проживає твір від початку до кінця, і саме таким є Йосип Созанський, що споріднює його з такими величинами, як Натан Рахлін, Стефан Турчак, Євген Свєтланов, Ігор Блажков, Мирослав Кріль та ін.

По завершенні концерту ведуча Оксана Єфіменко ще раз привітала присутніх із Міжнародним днем музики, побажала якнайшвидшого одужання головному диригентові Академічного симфонічного оркестру Тернопільської обласної філармонії, заслуженому діячеві мистецтв України Мирославу Крілю та запросила на урочистості з нагоди 80-річчя Волинської обласної філармонії, які відбудуться 22 жовтня – теж у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

ТАНГО ЯК СТАН ДУШІ

При слові “танго” нам зазвичай  уявляється характерний ритм, щемка мелодія, проникливий, дещо сентиментальний текст (якщо він є), пари, повністю поглинуті романтичною стихією жагучого пристрасного танцю, що народився на землях Арґентини та Уругваю, та швидко підкорив Європу і світ. Хтось згадує творчість Оскара Строка, Марка Мар’яновського чи Єжи Петерсбурського, хтось – наші українські зразки (“Гуцулку Ксеню” та “О, соловію” Ярослава Барнича і Романа Савицького, “Червоні маки” Івана Недільського й того ж таки Романа Савицького, “Карі очі” Володимира Стон-Балтаровича та Володимира Куссого, “Білі троянди” Анатолія Кос-Анатольського, “Намалюй мені ніч” Мирослава Скорика та Миколи Петренка, “Повір очам” Володимира Івасюка та Володимира Кудрявцева тощо). Але справжнім  королем цього жанру був і залишається великий аргентинець Астор П’яццолла, якого навіть назвати просто геніальним композитором буде замало – це був свого роду вчений, академік танго, який створив зі, здавалося б, локальної танцювальної традиції, цілу науку, зробивши танго жанром серйозної музики, яку зачаровано слухають люди різних народів і поколінь. Це можливо, лише тоді, коли танго, за висловом ведучого концерту “Променад-тріо” зі Львова та Академічного камерного оркестру Рівненсько обласної філармонії Дмитра Аскета, є станом душі.

У тому, що це саме так, 17 вересня могли пересвідчитися луцькі любителі музики, завітавши до міського Палацу культури на згаданий вище концерт із дещо сумною назвою “Танго останньої надії”. Причому це стосувалося не лише творів Великого Астора, як звали й звуть безсмертного Маестро на батьківщині (його композиції становили основу концертної програми), й не тільки творів інших композиторів, які прозвучали того вечора, а й самої мистецької суті віртуозів-львів’ян, лауреатів міжнародних конкурсів ‒ заслуженого артиста України Назарія Пилатюка (скрипка), Петра Довганя (фортепіано) та Антона Сопіги (гітара) і, звичайно Академічного камерного оркестру з Рівного під орудою Юрія Скрипника. Якби це було інакше, лучани залишилися б просто слухачами і глядачами, не ставши учасниками справжнього музичного свята.

Відкрився концерт двома композиціями з циклу Астора П’яццолли “Пори року в Буенос-Айресі” ‒ “Осінню” (що актуально) й “Зимою” (що не за горами). Цікаво, що циклом “Пори року” стали не відразу ‒ спочатку це були самостійні твори, й лише потім об’єднані під спільною назвою. До речі, навіть нині виконання всіх чотирьох частин є явищем не надто частим, але доволі частим є концертне виконання циклу або його частин із іншим світовим шедевром ‒ “Порами року” Антоніо Вівальді. В цьому – перегук віків і підтвердження геніальності обох композиторів.

Були виконані також інші знакові твори А. П’яццолли ‒ “Кафе 1930 року” з найвідомішого циклу “Історія танго”, присвяченого чудовому бельгійському флейтистові Марку Гроелю, танго-реквієм на смерть батька “Addios Nonino”(“Прощавай, Ноніно”; написане, до речі, впродовж менш аніж години 1959 року, одразу ж після трагічної звістки) ‒ після цього твору композитор, по суті, став живим класиком, ‒ “Медітанго” та “Лібертанго”.

Музиканти представили й творчість учня та друга Астора П’яццолли ‒ французького акордеоніста та бандонеоніста-віртуоза, якого на батьківщині звуть “священним монстром джазу”, засновника нового музичного напряму ‒ “нового м’юзету”, – Рішара Гальяно́, а саме його “Танго для Клода”, присвячене відомому французькому співакові Клоду Нугаро́, в оркестрі якого мосьє Гальяно тривалий час грав.

На жаль, цей рік був роком втрат ‒ зокрема, полишив земний план Буття Герой  України, лауреат Шевченківської премії, народний артист України Мирослав Скорик. У концерті “Танго останньої надії” прозвучав своєрідний “скориківський блок”: спочатку був виконаний твір-реквієм Володимира Виницького “Втрата” (прем’єра!), присвячений пам’яті великого українського композитора, а потім настав час творів самого Маестро – це, ясна річ, “Танок” і “Три джазові п’єси“ (“Приємна прогулянка”, “В народному стилі” та “Нав’язливий мотив”). Назарій Пилатюк, Петро Довгань та Антон Сопіга вкупі з Академічним камерним оркестром Рівненської обласної філармонії на чолі з Юрієм Скрипником показали не лише віртуозність, але й той факт, що в джазі музиканти почуваються так само “у своїй тарілці”, як і в класичному танго, і у творах академічного стилю. Що ж до згаданого вже Володимира Виницького, то в концерті прозвучала не лише “Втрата”, а і його знайоме лучанам іще з концерту 2018 року “Загублене танго”. Прозвучало свіжо, ніби щойно написане…

Кодою дійства стала композиція “Танго останньої надії” за відомим твором польського композитора Єжи Петерсбурського “To ostatnia niedziela” (“То остання неділя”), який зажив у 30-ті роки неабиякої популярності з російським текстом Йосипа Альвека під назвою “Утомлённое солнце”. Власне кажучи, не вірилося, що концерт закінчився, але… Принаймні ведучий Дмитро Аскет побажав присутнім жити з надією в серці. Тож є надія на нові зустрічі…

На завершення хочу нагадати, що 1 жовтня у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка, на відкритті ХVII музичного фестивалю “Стравінський та Україна”, виступить Академічний симфонічний оркестр Тернопільської обласної філармонії (головний диригент – заслужений діяч мистецтв України Мирослав Кріль). На відзначення року Людвіга ван Бетховена прозвучать увертюри “Еґмонт” (із музики до однойменної трагедії Йоганна Вольфґанґа Ґете) та “Коріолан” (із музики до однойменної трагедії Генріха Йозефа Колліна), а також Симфонія №5.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

“НАРОДЖЕНІ ВІТРОМ” ‒ У ЛУЦЬКУ

Певен, що багато лучан ‒ запеклих меломанів і щирих друзів Волинської обласної філармонії пам’ятають події Першого Волинського міжнародного фестивалю “LUCHESK ОRGANUM”, коли до славного міста над Стиром завітали такі всесвітньовідомі майстри, як П’єр Зеворт (Франція), Едмунд Андлер-Боріц (Хорватія) та Петр Плани (Чехія) ‒ кожен зі своїми секретами гри на “королі музичних інструментів”, кожен із власною неповторною манерою спілкування з публікою через високе мистецтво.

Цьогоріч проблеми планетарного масштабу (СOVID-19) внесли відчутні корективи у проведення фестивалю й такої широкої “географії” учасників, ясна річ, не очікується. Та фестивальну традицію і в таких умовах не порушено, доказом цьому ‒ концерт “Народжені вітром”, який відбувся 13 вересня у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла. З усіма належними заходами безпеки (масковий режим, обмежена кількість глядацьких місць, вимірювання температури й застосування дезінфекторів на вході), але й із надзвичайно талановитими виконавцями (теж світового рівня) – лауреатами міжнародних та всеукраїнських конкурсів Оленою та Ігорем Мацелюхами зі Львова.

Взагалі знайомство з цим фантастично талановитим подружжям для лучан не нова ‒ 2018 року в костелі відбулися концерти спочатку пані Олени (12 травня), а потім і обох (2 грудня), але ті, хто слідкує за доробком музикантів, знає: вони вміють дивувати і кожен їх приїзд – це завжди зустріч ніби з “іншими” Мацелюхами.

Ведуча ‒ лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ коротко охарактеризувала особистості митців, наголосивши на тому яскравому резонансі, який їхні виступи та організаційна діяльність мають у світі. “Розсекретила” Оксана Анатоліївна й назву концерту: йдеться про принцип дії духових музичних інструментів і про їх, так би мовити, “родинний зв’язок” (якщо “предком” органа зазвичай вважають винайдений греком із Александрії Ктесибієм гідравлос, то най (флейта Пана), яким віртуозно володіє пан Ігор, є, по суті, “пращуром короля музичних інструментів”).

Першим з виконаних творів став гімн англійського богослова й поета Джона Ньютона “Amazing Grace” (зазвичай перекладається, як “Неймовірна Благодать”, “О, Благодате” або “Чудова Ласка”). Замолоду Д. Ньютон служив на кораблі, який перевозив рабів. 1748 року 23-річний юнак потрапив у шторм, уперше звернувся у молитві до Бога і врятувався, після чого змінив своє ставлення до життя, ставши священником англіканської церкви і противником рабства. Вже у зрілому віці він створив згаданий гімн, який поширився серед християн-протестантів. У концерті твір прозвучав у аранжуванні американського композитора Крістофера Пардіні.

Славетний норвезький композитор Едвард Ґріґ, пишучи музику до п’єси Генріка Ібсена “Пер Ґюнт” (побутує й суто український варіант назви ‒ “Пер Ґінт”) не створював її спеціально для органа, хоч, навчаючись у Лейпцизькій консерваторії, виявляв неабиякий інтерес до цього інструмента (його вивчення було обов’язковим для майбутніх піаністів). Проте існує чимало перекладень згаданої сюїти саме для органа, і у згаданому концерті прозвучали два фрагменти з неї, а саме ‒ “Ранок”  (або “Ранковий настрій”) і “Танець Анітри” (в останньому блискуче переплелися Північ і Схід). Сказати, що Олена та Ігор Мацелюхи тут були на висоті, означає майже не сказати нічого. Поєднання органа і флейти Пана просто зачаровувало.

А сюрпризи тривали. Цього разу настала черга для… Ференца Ліста, який зажив світової слави як композитор і піаніст, хоча був автором і кількох органних творів, серед яких ‒ Фантазія і фуґа на тему В-А-С-Н, яка дала можливість пані Олені, виступ якої був сольним, сповна відчути себе в органній стихії й передати це відчуття слухачам. Це ж можна сказати й про “Арію” Пола Отто Манса (Манца), чиє ім’я як автора сакральної музики доволі відоме у християнському світі, й про Токату із симфонії ре мінор французького композитора та органіста Александра Гільма́на.

Уявлення багатьох про орган як інструмент для виконання лише релігійної музики раз у раз спростовується вже не одним композитором і виконавцем. Однак чардаш у виконанні на органі та ще й із саксофоном (Ігор Мацелюх як мультиінструменталіст не став обмежуватися лише флейтою Пана), коли цей номер оголошувала ведуча, створював відчуття легкого шоку, але лише до пори, поки не пролунали перші акорди славнозвісного “Чардашу” Вітторіо Монті. Виступ музикантів зі Львова відчутно руйнував іще досить живучі стереотипи щодо органа як суто “церковного” і саксофона як суто “джазового” інструмента. Поєднання двох, здавалося б, несхожих начал сприймалося трохи незвично, але цілком органічно. І як доказ, що це не спонтанний підхід до дуетного звучання обох інструментів, луцькій публіці був запропонований іще один твір ‒ “Арію” французького композитора Ежена Бозза́.

І справді було б, напевно, зовсім дивним, коли б у концерті органної музики не прозвучали твори Йоганна Себастьяна Баха (перефразовуючи Володимира Маяковського, можна сказати, що говорячи “Бах”, ми маємо на увазі “орган”, а кажучи “орган” маємо на увазі Баха). Олена та Ігор Мацелюхи не стали винятками з цього правила. Справжнім подарунком для слухачів стала славнозвісна Токата і фуґа ре мінор, яку виконала пані Олена. І завершився концерт (знову в дуеті з паном Ігорем) іще одним шедевром, у якому завжди звучить перегук країн і віків, зливаючись у мотиві прославлення Діви Марії. Читач уже, мабуть, здогадався, що йдеться про твір Й. С. Баха – Ш. Гуно “Аве Марія”.

Після закінчення концерту, користуючись нагодою, ведуча Оксана Єфіменко привітала Олену Мацелюх із перемогою на віртуальному міжнародному конкурсі в Ізраїлі, де вона посіла перше місце у двох номінаціях.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

КОНЦЕРТ БУВ СПРАВДІ СВЯТКОВИМ

Одним із численних заходів, приурочених до 935-річчя Луцька, став святковий концерт за участі Волинського державного академічного українського народного хору (художній керівник і головний диригент – заслужений діяч мистецтв України Олександр Стадник) та Героя України, лауреата Шевченківської премії, народного артиста України, почесного громадянина міста Луцька Василя Зінкевича. Дійство відбулося в суботу, 12 вересня, у рамках Дня міста, на Театральному майдані.

Волинський державний академічний український народний хор виступив у першому відділі концерту, відкривши його славнозвісною “Піснею про Волинь” Анатолія Пашкевича на вірші Дмитра Луценка, хоча якщо бути точним, ця пісня була у виконанні хору… другою, позаяк першою прозвучала “Молитва за Україну” Миколи Лисенка на вірші Олександра Кониського – на завершення урочистої академії до 935-річчя Луцька. І далі концерт пішов, як часто буває у цього колективу, безперервником, у якому артисти представили давно знані й улюблені шанувальниками Волинського народного хору пісні “Гарний козак, гарний” Петра Свіста на вірші Олеся Жолдака (солісти – заслужені артисти України Петро Хемій та Ярослав Дричик), “Прощай, мила Україно”, написана керівником хору Олександром Стадником на народні слова, “Була колись дівчина” (музика і слова Левка Лепкого, солісти – Артем Мартинович та Дмитро Савчук), “Отаман” (музика і слова Ігоря Семендяєва, солісти – заслужений артист України Петро Хемій та Дмитро Савчук), українські народні пісні в обробці Олександра Стадника “Ой у лузі при дорозі” (солісти – Іван Місанчук та Тетяна Клекочко), “Тиха вода” (соліст – Владислав Карпов),  “Їхав козак за Дунай”, “Коли калина розцвіла” (обробка Олександра Стадника-старшого, солісти – Юрій Литвинюк та Марія Табачук). Вокальні номери вдало перепліталися з іскрометними танцювальними композиціями “Волинь моя”, “Козачок”, “Гупали”, “Козаки йдуть – Гопак”. Словом – атмосферу свята і власне хор, і оркестр, і балет створили якнайповнішу, й закономірним продовженням та кульмінацією її стало друге відділення, у якому присутні зустрілися з легендарною постаттю української естради ‒ Героєм України, лауреатом Шевченківської премії, народним артистом України, почесним громадянином Луцька Василем Зінкевичем.

Ні для кого з тих, хто знає співака і його репертуар, мабуть, не є секретом той факт, що кожен свій виступ Василь Іванович перетворює у своєрідну літературно-музичну композицію – пристрасну, зворушливу й патріотичну, і це безперечний плюс для артиста, який чітко розуміє свою позицію як митця і громадянина, розуміє, що і для кого він співає. Так було й цього разу. Відділ концерту відкрився ніжним освідченням у любові Волинському краю ‒ піснею Станіслава Чуєнка на вірші Олександра Богачука “Розквітай, моя Волинь”, після якої, чергуючись із поетичними зверненнями до лучан, до слухачів прийшли “Музико моя” Ігоря Перчука та Юрія Рибчинського, “Голос скрипки” Зеновія Гучка і Максима Міщенка, “Скрипка грає” Ігоря Поклада та Юрія Рибчинського, “А любов, як весна цвіте” Степана Гіги та Анатолія Фіглюка, “Море вечорове” Альберта Хаммонда на вірші Тамари Севернюк, “Два кольори” Олександра Білаша Приємною несподіванкою було почути пісню часів “Смерічки” ‒ “Скажи, скажи” Валерія Громцева та Василя Бабуха, ‒ й, зрозуміло, що на цьому святі просто не могла не прозвучати славнозвісна “Червона рута” ‒ п’ятдесят років минуло з того часу, як цю безсмертну пісню українські телеглядачі вперше почули в передачі “Камертон доброго настрою”. Давно у засвітах автор пісні Володимир Івасюк, а твір цей, подолавши й державні, і часові кордони, живе і хвилює. Василь Іванович виконав того дня “Червону руту” разом з присутніми на концерті лучанами (до речі, волинську і зокрема луцьку публіку артист оцінив дуже високо, охарактеризувавши її, як європейську).

Урочистою кодою дійства стала пісня Богдана Кучера та Степана Галябарди “Новий день над Україною”, після чого Василь Зінкевич прийняв Почесну грамоту Луцької міської ради з рук виконувача обов’язків Луцького міського голови Григорія Пустовіта, а у подячному слові дуже тепло згадав Григорія Олександровича і радника міського голови Ігоря Поліщука, як людей, котрі дбають і піклуються про Волинську обласну філармонію. Ігор Ігорьович також виступив із коротким вітальним словом.

І, звичайно того дня було багато квітів – і Василеві Івановичу, і артистам Волинського державного академічного українського народного хору, – від Луцької міської ради і вдячних слухачів.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

“ALLELUIA”: ДОВГООЧІКУВАНИЙ КОНЦЕРТ ВІДБУВСЯ!

Якщо згадати недавні події нашого життя, до яких можна застосувати епітет “довгоочікувана”, то це означення, поза всяким сумнівом, підходить до концерту духовної музики “Аlleluia”, який відбувся 23 серпня у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла. Власне, відбутися він мав іще 28 червня, але тоді погіршення ситуації з СOVID-19 спричинилося до перенесення події на сприятливіший період. Нині, коли Луцьк потрапив до “жовтої” зони карантину, стало можливим і проведення концерту.

Розпочалося дійство, як зазвичай, із короткого вступного слова ведучої ‒ лауреатки обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксани Єфіменко, яка порівняла концерти, що проходять у стінах костелу – величної пам’ятки сакральної архітектури міста Луцька, ‒ з музичними молитвами, звернувши увагу на знаковість події (нині триває Успенський піст), і запросила до виступу Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії на чолі з лауреатом Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народним артистом України Товієм Рівцем.

У захисних масках (прикмета часу) музиканти того дня, на мій погляд грали ще з більшою віддачею (а не “з віддачею” вони грати просто не вміють ‒ школа керівника!). А сам Маестро, явивши нові грані свого віртуозного таланту скрипаля й диригента, задавав тон кожному з них. Не хотілося б у християнському храмі згадувати про магію, але нічого не вдієш ‒ аура Товія Михайловича підкоряла й залу, і виконавців, ніби й справді за пюпітром стояв якийсь маг, якому не потрібна була навіть чарівна паличка: досить було помаху рук ‒ і навколо творилося диво, і у сферу впливу його впливу слухач втягувався все більше, з кожною новою мелодією (а розпочався  концерт славнозвісним твором “Аве Марія” Йоганна Себастьяна Баха ‒ Шарля Гуно).

Творчість Й. С. Баха іноді називають музичним втіленням Євангелія. І в цьому немає якого надмірного перебільшення. Композитор настільки глибоко пізнав і дух, і букву Святого Письма, що музика його справді слугує навіть не ілюстрацією, а ніби тим же текстом, вираженим не у літерах, а в нотах. У цьому можна було пересвідчитися, хоча б послухавши Арію-сопрано з “Магніфікату”, яку в супроводі оркестру “Кантабіле” чудово виконала лауреатка всеукраїнських і міжнародних конкурсів Анастасія Янцур. На радість слухачів, це був не єдиний виступ співачки ‒  в інтерпретації пані Анастасії того дня прозвучали “Аlleluia” Вольганга-Амадея Моцарта, Арії-сопрано №2 та №6 з кантати “Stabat Mater” Джованні Перголезі і, ясна річ, “Аве Марія” Франца Шуберта. Мені особисто довелося слухати цей твір у виконанні багатьох артистів ‒ Зари Долуханової, Мусліма Магомаєва, Віргіліуса Норейки, Робертіно Лоретті, навіть Кріса Нормана, ‒ й кожен із них вносив у трактування образу щось своє. Внесла свою “родзинку” й Анастасія Янцур. Момент, коли, проникливо й задушевно співаючи Шубертів шедевр, артистка склала руки ‒ ніби у молитві, ‒ був дуже доречним і зворушливим.

Назва “Аве Марія” стала на цьому концерті ніби паролем духовності. Окрім творів Баха ‒ Гуно та Шуберта слухачі мали нагоду почути й “Аве  Марія” Джуліо Каччіні (популярних нині дискусій щодо авторства тут не торкаюсь). Виконала цей твір талановита юна співачка, учениця Луцької музичної школи №1 імені Фридерика Шопена, лауреатка міжнародних конкурсів Анна Маковецька. Ясний, чистий голос, щире, дитинне світосприйняття, що будило асоціацію з пастушками, які через чистоту душі сподобилися першими почути вість про народження Спасителя, були ніби цілющим бальзамом для сердець слухачів, ніби відлунням євангельського “Будьте як діти”.

Звучала того дня і українська музика ‒ щедрівка Івана Небесного в обробці Віталія Маника “Ой прилітали два соколоньки” прозвучала у яскравому виконанні солістки Волинської обласної філармонії Соломії Денисюк, а Академічний камерний оркестр “Кантабіле” у пам’ять про незабутнього нашого композитора ‒ Героя України, лауреата Шевченківської премії, народного артиста України Мирослава Скорика, ‒ представив слухачам його геніальну ”Мелодію”. Взагалі “Кантабіле” (як і його незмінний і незамінний керівник – Маестро Товій Рівець) з кожним новим концертом відкривається для шанувальників музики новими блискучими гранями. Не став винятком і цьогорічний концерт “Alleluia” – незалежно, чи йдеться про “Сарабанду” Георга Фрідріха Генделя, чи про“Чакону” Генрі Пьорселла, чи про найтрагічніший фрагмент зі славнозвісного “Реквієму” Моцарта” ‒ “Лакримозу”. І, зрозуміло, не могло не прозвучати всесвітньовідоме “Адажіо”, яке (попри те, що доведено авторство Р. Джадзотто) за традицією зветься (та й, певен, зватиметься й надалі) “Адажіо” Томазо Альбіноні. Цей твір музиканти “Кантабіле” на чолі з його керівником присвятили подвижницькій, саможертовній праці наших лікарів, які рятують людські життя, нерідко ризикуючи своїм, скажімо, під час воєнних дій на Сході України чи в умовах пандемії коронавірусу.

Я колись уже наводив слова Блаженного Августина про те, що хто співає – двічі молиться. Додам до цієї думки відомого богослова – не тільки той, хто співає, а й хто грає високу музику, і той, хто її слухає. Усі, хто виступав 23 серпня, не просто грали й співали ‒ вони жили виконуваними творами. Й недарма помічник голови Волинської обласної державної адміністрації Юрія Погуляйка Сергій Бизов у своєму вдячному слові мовив: “Я не просто прослухав цей концерт – я прожив його”.

Того дня було багато квітів для артистів ‒ від начальниці Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської облдержадміністрації Ольги Чубари, від зворушених слухачів. І певен, що кожен, слухаючи твори, які звучали на концерті духовної музики “Alleluia”, подумки молився, просячи Всевишнього, щоб допоміг зупинити кляту пандемію (а на концертах знову були аншлаги), щоб благословив Україну на розвиток і процвітання, аби стала вона могутньою, багатою, сильною європейською державою, з якою рахуватимуться у світі.

Ігор БЕРЕСТЮК