ІЗ ФРАНЦІЇ – З ЛЮБОВ’Ю ТА ЩИРІСТЮ

21липня в Луцьку стартував організований Волинською обласною філармонією Перший Волинський міжнародний фестиваль органної музики “LUCHESK ORGANUM”. Розпочався він виступом всесвітньовідомого французького органіста П’єра Зеворта у Кафедральному костелі Петра і Павла.
Коротко нагадаємо: пан П’єр – титульний органіст собору Сен-Жермен-де-л’Осеруа в місті Дурдані.  Він – лауреат численних міжнародних конкурсів і престижних мистецьких премій. Свою діяльність як музиканта успішно поєднує з викладацькою роботою.
Минулого року (також улітку і теж у липні) луцькі любителі музики мали чудову нагоду почути блискучу гру славетного француза. Цього року мосьє Зеворт знову завітав у гості до лучан із концертною програмою “Із Франції – з любов’ю”.
Ведуча дійства – заслужена артистка України, акторка Волинського академічного обласного театру ляльок Лариса Мікоян, – у своєму вступному слові наголосила на значимості моменту, підкреслила, що фестиваль органної музики відбувається вперше на Волині, а також ознайомила присутніх із історією “короля музичних інструментів”, простеживши його витоки, шлях становлення органа як церковного (VІІ ст. після Р. Х.), а згодом і концертного інструмента (ХVІІ–ХVІІІ ст.).
Програма виступу П’єра Зеворта жодною мірою не була “дежавю” минулорічного концерту. Кожен твір (попри те, що звучала музика різних епох) був сповнений новизни і свіжості, слухач ніби наново відкривав незнані досі грані таланту і авторів, і виконавця. Першим був представлений твір одного з найзначніших композиторів та органістів Франції й кінця ХVІІ ст. Андре  Резона (це його тему використав у своїй Пасакалії до мінор /BMW 582/ сам Йоганн Себастьян Бах).  Увазі присутніх був запропонований оферторій у п’ятому тоні “Хай живе Король парижан” (оферторієм зветься католицький піснеспів, що виконується в месі під час приношення дарів).
Ясна річ, якщо йдеться про французьку органну музику, було б дивним обійти увагою постать геніального Сезара Франка (1822–1890), якого не без підстав дехто зве “французьким Бахом” (саме таку назву, наприклад, має присвячений Франку вірш ізраїльського поета В’ячеслава Давидова /Баруха/). “Пастораль”, що прозвучала другим номером, лише підтвердила велич композитора, як, зрештою, і блискучий талант виконавця.
Щедро був представлений учень Сезара Франка – славетний Луї В’єрн (1870–1937). Людина драматичної долі, майже незрячий, але навдивовижу талановитий і відданий улюбленій праці митець (він навіть помер під час свого 1750-го сольного концерту), мосьє В’єрн може слугувати за взірець жертовного служіння мистецтву. У фестивальному концерті прозвучали три твори Маестро – “Медитація”, “Транскрипція для органа Прелюдії до-дієз мінор Сергія Рахманінова” та “Собори”.
Значне місце у програмі посів доробок ще одного дивовижного француза – сучасника Луї В’єрна Шарля Турнеміра. Жив він… на острові Уессан біля західного узбережжя Франції, й дуже любив шум прибою і навіть морських бур. Як згодом зізнавався композитор, саме під ці звуки йому найкраще писалися твори для органа. Пан Турнемір був невтомним імпровізатором, а до того ж ревним католиком-містиком і будь-яку музику, яка не слугує уславленню Бога, він вважав даремною. Тож кожен його твір був навіяний євангельськими історіями, притчами та образами. П’єр Зеворт виконав чотири твори Шарля Турнеміра, просякнуті глибоким християнським містицизмом – імпровізації “Жертви пасхальної подяки” та “Тебе, Господи”, хорал “Сьогодні ти будеш зі Мною в раю” (слова Спасителя на хресті, звернені до “благорозумного розбійника”) і “Скляний дашок (містичний орган)”.
Як відомо, основу концертних виступів П’єра Зеворта становлять роботи французьких авторів, які писали для органа. Та кодою згаданого концерту став твір “Шлях до Раю” нашого, українського композитора, музиколога, етномузикознавця, людини різнобічних обдарувань Богдана Котюка (ті, хто був у травні минулого року на концерті визначної львівської органістки Олени Мацелюх, певен, відзначили блискучу ерудицію пана Богдана, котрий вів дійство). Виконання твору саме українського автора підтвердило назву програми, засвідчивши щиру любов французького музиканта до України, Волиніі, лучан…
Після закінчення концерту ведуча Лариса Мікоян щиро подякувала Маестро за те, що він створив атмосферу справжнього музичного свята й запросила присутніх на наступні фестивальні концерти, які відбудуться 28 липня (Едмунт Боріц-Андлер, Хорватія) та 4 серпня (Петр Плани, Чехія).

Ігор БЕРЕСТЮК
Фотографія П’єра Зеворта –
з афіші Волинської обласної філармонії

“ХВАЛІТЕ ГОСПОДА З НЕБЕС!”

Хоч як сумно це визнавати, але земна суєтна енергетика панує нині над людськими умами й серцями. Інформації з телевізора чи Інтернету часто довіряємо, не перевіривши, іноді взагалі сліпо “підсідаємо” на якусь тему, підкинуту нам всюдисущими ЗМІ, розводимо навколо неї в соцмережах запальні дискусії, нерідко ображаючи й принижуючи опонентів тільки за те, що в них інша думка, і не замислюємося жодним чином – а чи не підкинуто ту тему з провокативною метою, щоб “заземлити” нас, відвернути нашу увагу від Високого? Схоже, що у “Facebook” чи “Instagram” ми заходимо частіше, аніж розгортаємо Святе Письмо (свідомо не називаю конкретно Біблію, позаяк серед українців, поряд із християнами, є й сповідники інших релігій), а “попсовими” ритмами намагаємося ледь чи не замінити справжню музику, на якій виховувалося не одне покоління свідомих, духовно багатих громадян…

Попри те, що ця хвороба ризикує перерости в хронічну з безліччю ускладнень, ліки від неї все-таки є. В цьому автор цих рядків укотре переконується, відвідуючи концерти духовної музики, які організовуються Волинською обласною філармонією й зазвичай проходять у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла в Луцьку.

Дійство, глядачем і слухачем якого судилося стати цього разу, відбулося в останній день червня й мало назву, співзвучну з біблійним молитовним вигуком – “Аlleluia”. Cвято духовної музики різних епох і народів подарували присутнім Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (художній керівник – лауреат Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народний артист України Товій Рівець) і солістка філармонії, лауреатка міжнародних і всеукраїнських конкурсів Анастасія Янцур.

Відомо, що кожен вірянин починає будь-яку справу з молитви. Саме з “Молитви” – твору Героя України, народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Мирослава Скорика, – розпочався згаданий концерт. Автор цих рядків колись уже наводив вислів Блаженного Августина: “Хто співає – двічі молиться”. Певен, і хто грає духовну музику, і хто слухає її – кожен по-своєму бере участь у молитовному діянні, адже високоенергетична музика – це завжди розмова людини з Богом, Якому довіряється найпотаємніше. Щоб пересвідчитися у цьому, варто наживо послухати виступи Академічного камерного оркестру “Кантабіле” й побачити одухотворені обличчя музикантів і самого Маестро – народного артиста України Товія Рівця. Коли звучала “Молитва”, та й потім, упродовж усього концерту, мені весь час спадали на думку вірші 148-го і заключного, 150-го, Давидових Псалмів у перекладі Митрополита Іларіона (Івана Огієнка):

 

Алілуя!

Хваліте Господа з небес,

хваліте Його в висоті!

  Хваліте Його, всі Його Анголи,

хваліте Його, усі війська Його:

Хваліте Його, сонце й місяцю,

хваліте Його, усі зорі ясні!

Хваліте Його, небеса із небес,

та води, що над небесами!

(Псалми, 148: 1–7)

Алілуя!

Хваліть Бога в святині Його,

хваліте Його на могутнім Його небозводі!

Хваліте Його за чини могутні Його,

хваліте Його за могутню величність Його!

Хваліте Його звуком трубним,

хваліте Його на арфі та гуслах!

Хваліте Його на бубні та танцем,

хваліте Його на струнах та флейті!

Хваліте Його на цимбалах дзвінких,

хваліте Його на цимбалах гучних!

Все, що дихає, хай Господа хвалить!

Алілуя!

(Псалми, 150: 1–6)

 

І річ не в тім, який інструмент, склад оркестру чи вокальний твір звучить – річ у його суті, в його змісті. Саме таким підходом були позначені п’ятичастинна “Меса” французького композитора ХІХ століття Лео Деліба у перекладенні для камерного оркестру Лукаша Прхала (І. “Kyrie eleison” /“Господи, помилуй”/; ІІ. “Gloria in excelsis Deo” /“Слава в вишніх Богу”/; ІІІ. “Sanctus” /“Святий”/; ІV. “O salutaris Hostia” /“О, Жертва спасіння”/); V. Agnus Dei /“Агнець Божий”/), “Сарабанда” видатного майстра епохи Бароко Георга Фрідріха Генделя, “Хорал” сучасної української композиторки Ганни Гаврилець, “Псалом” італійця Бенедетто Марчелло (1686–1739), славнозвісний “Реквієм” Вольфґанґа Амадея Моцарта (1756–1791). Номери концерту супроводжувалися докладними розповідями ведучої Оксани Єфіменко про кожен твір та події пов’язані з його появою чи виконанням, Так, оголошуючи “Сентиментальну сарабанду” – найвідомішу частину “Простої симфонії” Бенджамена Бріттена, пані Оксана нагадала, що твір цей Академічний камерний оркестр “Кантабіле” виконував 2012 року в Національному історико-меморіальному заповіднику “Бабин Яр”, і розповіла про всесвітньовідому трагедію Бабиного Яру в роки Другої світової війни.

Інструментальні композиції в концерті “Аlleluia” надзвичайно вдало й гармонійно поєднувалися з вокальними номерами, які представила солістка Волинської обласної філармонії, лауреатка міжнародних та всеукраїнських конкурсів Анастасія Янцур. У її чудовому виконанні прозвучали арії сопрано №2 та №6 із кантати Джованні Баттісти Перголезі “Stabat Mater dolorosa” (“Cкорботна Мати”), ““Аlleluia” з Мотету В. А. Моцарта і “Аvе Маріa” Франца Шуберта та Джуліо Каччіні (сучасні дослідники , щоправда, схиляються до версії, що справжній автор останнього з творів – гітарист, лютнист і композитор радянських часів Володимир Вавілов). Зворушливою кодою концерту став ще один “шедевр на віки”, який, хоч і витворений, за останніми даними, у ХХ столітті італійцем Ремо Джадзотто, але традиційно оголошується і, мабуть, буде й надалі оголошуватися (подібно до згаданої вже “Ave Maria” нібито Каччіні) як “Адажіо Томазо Альбіноні”. Високотрагедійне звучання, космічна глибина музики, що звертає людські очі й серця до неба, до Бога не може нікого залишити спокійним. Присутні мали змогу почути віртуозну гру Товія Михайловича як скрипаля, і ще раз, залишивши далеко позаду марнотні пристрасті й негаразди, вкотре замислитися над одвічними таємницями Буття.

По завершенні концерту від імені слухачів виступила відома акторка, народна артистка України Людмила Приходько, яка схвильовано подякувала виконавцям та організаторам і ствердила: “Ми щасливі, що в нас є такий Маестро”.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

“БЕЗ ЕДІЛА НЕМА ДІЛА…”

Дорогому татусеві на 90-річчя

На одній із моїх улюблених світлин, яку я зазвичай називаю нашим першим сімейним знімком, пильне око і об’єктив фотоапарата когось із колег батька й матері зафіксували момент, коли вони сидять удвох (ні, перепрошую, все-таки утрьох, бо в маминому лоні – Ольшевський-молодший) на якомусь лузі. Певно, виникли неполадки з театральним автобусом, і обоє вирішили перепочити. Молоді, замріяні, сповнені яскравих планів і надій на майбутнє, попри всі тогочасні проблеми... Поруч біля мами – тато. Ледь примружившись від сонця, роздумує про життя-буття. В погляді – й прихована тривога (матуся розповідала, що поїздка та була майже детективною – один із працівників виявився нечистим на руку та ще й нібито не зовсім тим, за кого себе видавав, і батько, як директор Нововолинського театру, їхав із ним розбиратися, а мама, – хоч сама була при надії, – турбуючись про татове здоров’я й безпеку, склала йому “компанію”), і сподівання, що все зміниться на краще, й доброта, доброта, доброта…
На жаль, татові не вдалося забрати нас із мамою із пологового будинку: загострення туберкульозного процесу надовго вклало його на лікарняне ліжко, і про народження моє він довідався вже в диспансері. Тато розповідав, що тієї ж ночі йому наснився кумедний сон: ніби повернувся додому, а я (вже величенький) питаю: “Ну що, татусю, підемо на пиво?”. Казав, що сон цей ще більше впевнив його у власному одужанні. І справді, хвороба невдовзі відступила…
Інша, потемніла від часу світлина – мабуть, теж Нововолинськ. Тепер ми справді утрьох: тато, мама, я… На жаль, пам’ять людська влаштована так, що немовлячий період для дорослих і навіть дітей старшого віку закритий (не кожному вдається, як Михайлові Зощенку, проникнути у цей “спецфонд”). Тому не знаю, що мені говорили в цей час батьки. Можливо, наспівували пісень? Принаймні музику вони дуже любили – і мама, і тато, – й передали цю любов мені…
Перший же яскравий, осмислений епізод за участі батька зафіксувався вже в Берестечку. Повертаємося з мамою із прогулянки, а татусь сидить на подвір’ї й прилаштовує до нещодавно придбаного дитячого ліжка мотузяні “грати” – щоб я під час сну не злетів додолу (це був період “прощання з колискою”).  Напевно, батьки були у відпустці, хоча, щоб частіше бачити мене (з семи місяців до тринадцяти років я через часті гастролі жив і виховувався у бабусі), вони працювали навіть у вихідні й відгули теж проводили в Берестечку. Десь із тих часів пригадую і збирання грибів у лісі (тато в цей час розказував, які з них їстівні, а які отруйні, хоч фанатиком “третього полювання” не був – віддавав перевагу риболовлі).
Потім – Новий рік… В руках у тата – бенгальські вогні… Запалює їх, жартома цитуючи персонажа якоїсь із вистав: “Салют із трьох берданок!” Іскри…  Відчуття свята… Власне, цей святковий стан відвідував мене щоразу – щойно відчинялися двері й до хати заходили батьки, або ж, коли прийшовши після ігор з ровесниками, заставав їх у причілку (основні кімнати бабуся здавала квартирантам). І річ була не в іграшках чи ласощах, які завжди привозили мама й тато – в ці миті я особливо гостро відчував, що у мене є батьки, і вони – саме тут, а не десь на гастролях, звідки завжди озивались листами… А щодо іграшок – тато, який мав золоті руки, нерідко сам робив їх для мене: пригадую пропелер, який розкручувався за допомогою котушки з-під ниток і рибальської жилки й, хоч не високо, але злітав, обертаючись, угору, моделі планера, вертольота (я ж мріяв бути льотчиком). А коли підріс, майстрували вже удвох (флюгер, телескоп і т. д).
Але найчастіше батько дарував мені книги, оскільки сам був неабияким бібліофілом (читав навіть у передостанній день свого життя). Значну частину свого заробітку витрачав на книжки, причому різноманітні, які стосувалися не лише театру – до нашої бібліотеки потрапляло багато як художньої, так і довідкової літератури, Власне, інтерес до видань енциклопедичного характеру теж прищепив мені тато ще в ті ранні літа – либонь, під час місячного “берестечківського сидіння”, коли Нововолинський театр розформували (наслідок злочинних хрущовських експериментів), а нову роботу батьки ще не знайшли (Ніжин, знову Нововолинськ, Біла Церква й нарешті Луцьк були попереду). До Берестечка ми тоді перевезли всю нашу домашню книгозбірню.
Дитячі ж книги тато спочатку читав мені уголос, потім, коли я вже вивчив абетку (завдяки газетам і кубикам із літерами це сталося доволі рано – якщо не у три, то принаймні в чотири роки) й почав читати сам, завжди розпитував про зміст, який я мав не просто переповідати, а й (нехай навіть по-дитячому) аналізувати, являючи власне ставлення до героїв та їхніх учинків. Коли я бував до сліз засмучений або розчарований трагічним – чи навіть просто сумним, – фіналом (особливо це стосувалося деяких казок Андерсена, які були радше притчами, аніж казками у звичному розумінні), тато не іронізував, не зводив усе до “письменницької вигадки” (мовляв, “чого ти, то ж неправда, папір усе витримає”), а навпаки, розповідав, як у дитинстві сам плакав, читаючи “Каштанку” Чехова чи дивлячись виставу за “Знедоленими” Віктора Гюго. Пояснював, що так у людині прокидається власне людина, здатна співпереживати й ставитися до життя як найвищої цінності. Йшлося, по суті, про відоме ще з античних часів поняття катарсису – очищення через душевне потрясіння, – яке й відрізняє справжнє мистецтво від псевдомистецтва. Як творчий працівник театру, – актор і режисер, – тато це розумів, як ніхто інший, і намагався мені це пояснити, добираючи слова, доступні для дитини.
Не буде перебільшенням сказати, що й один із перших потужних імпульсів до майбутньої літературної творчості теж надійшов від батька (я про це вже писав колись). На моє 15-річчя тато подарував “Поэтический словарь” Олександра Квятковського. Того ж 1973 року придбанo “Словник літературознавчих термінів” Василя Лесина й Олександра Пулинця. Простудіювавши “від палітурки до палітурки” обидва видання, спробував творити щось своє – і “пішло”, і “поїхало”… До моїх літературних спроб тато ставився серйозно, був (поряд із мамою) першим слухачем, читачем і критиком, либонь, кожного з віршів, перекладів, есеїв, пісенних текстів, які виходили з-під мого пера, і це не  була думка дилетанта – як професійний режисер, він намагався вловити внутрішню “драматургію” твору, вчасно даючи слушні поради. Зрештою, тато був і обдарованим літератором – замолоду писав цікаві вірші, уже в дев’яності створив дві п’єси про життя і трагічну долю двох знакових митців Розстріляного Відродження – Євгена Плужника (“Голос пам’яті”; ця вистава з успіхом ішла свого часу на сцені Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги) та Михайла Драй-Хмари (“І  оживаю, і люблю…”), інсценував повість Бориса Васильєва “А світанки тут тихі”, сторінки документально-нарисової книги Світлани Алексієвич (нині Нобелівської лауреатки) “У війни не жіноче обличчя”. Писав і прозу (автобіографічна повість про дитинство, юність, становлення митця, на жаль, лишилася незавершеною).
Та основним смислом життя батька була Її Величність Режисура. Цій справі тато лишався вірним усюди – і в театрах Володимира-Волинського, Нововолинська, Ніжина, Білої Церкви, і у Волинському обмуздрамдеатрі імені Т. Г. Шевченка (нині академічному), де тривалий час був головним режисером, і у Волинському училищі (тепер коледжі) культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського, де навчав юнаків і дівчат режисерській та акторській майстерності, і у Луцькій СЗОШ №1, і, звичайно, у Волинській обласній філармонії, де працював аж до виходу на заслужений відпочинок, і де його згадують особливо зворушливо і вдячно… Являючи приклад безнастанної натхненної роботи (зокрема і над собою), він умів заряджати творчою енергією й інших – приказка “Без Еділа нема діла”, яка супроводжувала тата, по суті, скрізь – де б він не працював, – промовляє сама за себе (до речі, “Еділ Михайлович” тато – за паспортом, хресне ім’я його – Кирило).
З 13 років я уже жив з батьками і влітку, коли наставали канікули, вони брали мене на гастролі. Перебуваючи разом із ними в поїздках по Україні та за її межами (Росія, Білорусь), я по суті, був свідком народження багатьох вистав (від першої читки п’єси – через численні репетиції, – до прем’єри). Саме тоді я збагнув, якою нелегкою, часто виснажливою, стресовою і навіть хвороботворною (тато у 48 років пережив інфаркт) буває праця тих, хто присвятив себе сцені. І зрозумів, чому батьки, які зазвичай бачать у нащадках спадкоємців своєї справи, продовжувачів творчої династії, у моєму випадку були незворушні: “Ким завгодно – тільки не артистом”. Та усвідомив і інше – справжні служителі Талії та Мельпомени, попри всі труднощі, попри тяжкий, тернистий шлях до визнання, ніколи не зрадять своїй справі. Враження від спостережень за роботою батьків та їхніх колег по мистецькому служінню вилилися згодом у “Молитву актора”, що увійшла до мого ліричного трикнижжя “Зодіакальне світло” (2008), а роком пізніше була прочитана на 80-річному ювілеї тата зі сцени Волинського академічного обласного театру ляльок:

Судилось іншому у казці
Героя-принца грати...
Моє ж лице в черговій масці:
Акторам – не звикати.

Виставу змінює вистава,
Але у Деміурга1
Щодня вимолюю: “Дай право
Побути драматургом.

Хай буду автором не п’єси –
Лишень своєї ролі.
Прости, якщо в мольбах словесних
Ти вчуєш гріх сваволі.

Прости, мій Боже, за гординю,
Прости за мрій химери –
На рік дозволь хоча б годину
Побути й режисером,

Щоб до щасливого фіналу
Довести роль і долю,
Почути схвальний гомін зали
І оплески некволі.

Якщо ж довіку моя справа –
Актором буть на сцені –
На „відсебеньки”2 хоч би права
Не забирай од мене...

Коли тато вперше почув цей вірш із моїх вуст, то мовив схвильовано: “Так, це про мене… Про нас…”.
Під час гастролей, бувало, випадали вільні години. Батько намагався проводити їх на природі (це ж стосувалося й відпусток). Пригадую, як у Кобеляках (Полтавська область) ми знайшли брід і доволі часто переходили з одного берега Ворскли на інший просто “пішки”, без човнів чи будь-яких “плавзасобів”. А у Генічеську на Херсонщині ловили бичків теж у цікавий спосіб – на креветку, з баржі, що відслужила свій термін, без вудок і поплавків, прив’язавши жилку до пальця і слідкуючи, коли сіпне, щоб вчасно підсікти. Рибалити тато любив надзвичайно. Коли приїздили до Берестечка, де мешкала бабуся – мамина мама, – щойно розпакувавши валізи, брався за копання черв’яків чи приготування іншої наживки, і вже ввечері ми з татом стояли на березі Стиру й слідкували за поплавками, а коли приходили додому, то вечерю мали не лише ми – вистачало й сусідським котам…
Родом батько був із Північного Кавказу, зі Ставрополя, одначе вважав себе людиною української культури – любив ставити вистави на історичну тематику, п’єси корифеїв національного театру, причому нерідко здійснював вельми сміливі кроки – так, наприклад, “Невольник” Марка Кропивницького (за однойменною поемою Тараса Шевченка) в оригіналі завершується “Молитвою за Україну” Миколи Лисенка на вірші Олександра Кониського. В радянський час у переважній більшості постановок згаданої п’єси ця кода була відсутня. Тато на свій страх і ризик наважився її відновити, і кілька вечорів 1981 (!) року вистава йшла з цим безсмертним твором, який по праву визнається як духовний гімн України. Ясна річ, ідеологічні проробки не забарилися, й фінал тато змушений був переробити, однак замінив його… поетичними рядками Василя Симоненка – теж на той час невгодного владі поета. До речі, це було не перше звертання до творчості відомого бунтаря-шістдесятника: пісенним варіантом “Лебедів материнства” (на музику Анатолія Пашкевича) закінчувалася свого часу лірична драма “Не бійся, мамо!” за Нодаром Думбадзе, поставлена на сцені Київського обласного музично-драматичного театру імені П. К. Саксаганського (нині академічного) – а це взагалі був пік маланчуківщини (1973 рік!), коли ім’я та прізвище В. Симоненка було, м’яко кажучи, “не рекомендованим для оприлюднення”. На жаль, багатьох задумів, – навіть у статусі заслуженого артиста України, – батько не зміг здійснити саме через “абичогонестальщиків” від ідеології – “За дев’ятим порогом” Олекси Коломійця, “Облога Буші” Михайла Старицького, “Баня” Володимира Маяковського,  “Вестсайдська історія” Леонарда Бернстайна та Артура Лорентса так і залишилися у мріях та проектах (чи, згідно з новим правописом – “проєктах”)…
Безмежно відданий творчості, тато, проте, ніколи не забував про сім’ю – завжди був добрим, турботливим сином, чоловіком, батьком, зятем… 6 червня 2016 року ще встиг відсвяткувати свою 87-му річницю. З того часу його здоров’я почало стрімко підупадати, ліки вже не давали сподіваного ефекту, і 30 вересня того ж року – в день пам’яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, – життєвий шлях тата обірвався (містична деталь: пішов у тому ж віці, що і його мама). День похорону видався на диво сонячним і теплим, навіть спекотним, а барви осені були просто левітанівськими. На це одразу звернула увагу моя кузина Тетяна і, прагнучи заспокоїти мене, мовила: “Бачиш, Ігорчику, який ясний день? Отже, не з журбою душа дядечка Еділа відходить – відмучився…”
Мине не так багато часу (півтора року й дев’ятнадцять днів), і “день ікс” настане для мами, котра так до кінця й не змогла отямитися від утрати коханого чоловіка. Під час прощання здалося, що матуся лежить у труні з ледь помітною усмішкою на назавжди безмовних вустах. Може, душа її в той час уже зустрілась із татовою?
Нині на календарі – 6 червня 2019 року. Тобі дев’яносто, тату. З днем народження!

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ (БЕРЕСТЮК),
керівник літературно-драматургічної частини
Волинської обласної філармонії,
член Національної спілки письменників України

Фото з родинного архіву;
автор кольорової світлини – Володимир ЛУК’ЯНЧУК





 

БОГ ЄДИНИЙ І ЛЮБИТЬ УСІХ

Концерти духовної музики, які відбуваються в Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла у місті Луцьку, завжди є чудовою нагодою зустрітися зі справжнім мистецтвом, відсторонитися від суєтних чвар і спокус, у моменти єднання з високою музикою віддатись роздумам про Вічне, Нетлінне, Божественне.
Не став винятком і концерт відомих виконавців із Києва – органістки і композиторки Світлани Острової, співачки Тетяни Мержанової та віолончелістки Тетяни Павчинської.
На початку дійства ведуча – артистка Волинської обласної філармонії Оксана Єфіменко докладно спинилася на персоналіях мисткинь, які приїхали до Луцька з надзвичайно цікавою програмою сакральної музики. Найперше це стосувалося авторки пропонованого меломанам міста над Стиром творчого проекту – Світлани Острової. Адже сказати, що ім’я цієї майстрині відоме в Україні та за її межами – означає сказати надзвичайно мало. Знана виконавиця на органі, композиторка, хормейстерка, педагогиня, авторка нотних видань та науково-методичних праць, членкиня Національної спілки композиторів України, лауреатка Всеукраїнських конкурсів композиторів та вокально-педагогічних конкурсів імені Кирила Стеценка та Івана Козловського, учасниця міжнародних музичних фестивалів – усе це про пані Світлану. Отримавши професійну музичну освіту в Київському державному вищому музичному училищі (нині це Київський інститут музики) імені Р. М. Глієра та Київській державній консерваторії (нині Національна музична академія України) імені П. І. Чайковського, Світлана Острова активно концертує і як солістка-органістка, і як учасниця ансамблів, а також як артистка Народної академічної хорової капели імені П. Чубинського. Як композиторка, віддає перевагу духовній музиці – органній та вокально-хоровій. Представлена у ІV томі “Української музичної енциклопедії”.
Співачка Тетяна Мержанова родом із Вінниці. Вищу мистецьку освіту здобула в Національній музичній академії України імені П. І Чайковського, де навчалася на двох факультетах – фортепіанному (клас доцентки Єлизавети Вознесенської) та вокальному (клас професорки Євгенії Мірошниченко), а також в асистентурі-стажуванні при аспірантурі НМАУ імені П. І. Чайковського (клас професора Валерія Буймістера). Ще студенткою стала двічі дипломанткою і двічі лауреаткою міжнародних конкурсів, брала участь в оперній студії при Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського, у багатьох режисерських роботах та оперних виставах. Нині активно співпрацює з численними музикантами в багатьох творчих проектах, популяризує академічне вокальне мистецтво (зокрема твори українських та зарубіжних композиторів від Бароко до сьогодення) у форматі власних сольних концертів. У репертуарі пані Тетяни – окрім світових перлин оперного та камерного жанру, – чимало забутих, маловідомих широкому загалу зразків вокального мистецтва.
Ще одна Тетяна – Павчинська, – народилася в Києві. Закінчила музичне училище в Білорусі (клас віолончелі) та Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Працювала в Мозирському музичному училищі, у філармонії, грала у струнному квартеті старовинної музики. Лауреатка міжнародних конкурсів віолончелістів (м. Мінськ). Нині викладає у школі мистецтв і ремесел та є артисткою Народної академічної хорової капели імені Павла Чубинського.
Луцький концерт гості з Києва розпочали зі зразка української сакральної музики ХVІІІ ст. – духовним концертом Артемія Веделя “Душе моя, встань, чого ти спиш”. Цей кондак, складений преподобним Романом Солодкоспівцем, є одним із найвідоміших співів Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського. Аранжування для голосу (сопрано), віолончелі та органа здійснила Світлана Острова, сопранове соло – Тетяни Мержанової, органний асистент – Тетяна Янюк.
Доробок Алессандро Скарлатті (Італія, 1660– 1725) був представлений арією Ізмаїла з ораторії “Седекія – цар Єрусалимський”, де голос пані Тетяни за потужної органної підтримки пані Світлани повідав присутнім драматичну історію останнього царя Юдеї, описану в Старому Заповіті Біблії. Тетяна Мержанова сповна показала свої вокальні можливості й у таких композиціях, як “Аve Maria” Йозефа Венцля (Польща, ХІХ ст., нотна реставрація Світлани Острової; до речі, того вечора прозвучало чимало творів /як вокальних, так і інструментальних/ на мотив однієї з головних християнських молитов – це, зокрема, “Аve Maria” Дмитра Бортнянського, Астора П’яццоли, сучасного українського композитора Михайла Шуха), арія сопрано №6 з кантати Джованні Батісти Перголезі (Італія, 1710–1736) “Stabat Mater”, грузинський наспів ХІІ ст. “Богородице, Ти єси Лоза Істинна”, візантійський наспів ХV ст. “Достойно є”, грецький середньовічний наспів “Христос воскрес” (в останніх трьох композиціях яскраво виділялася й партія віолончелі у виконанні Тетяни Павчинської), арія з Magnificat “Quia respexit” Йоганна Себастьяна Баха, “Я чую в музиці органній любов Христа” (музика Світлани Острової, слова Стефанії Слижук), згадана вже “Аve Maria” Дмитра Бортнянського.
Звучали того дня й суто органні твори, як, наприклад, “Милосердя Його” (ІІ частина “Magnificat у першому тоні” невідомого польського автора), “Стражденна” Жана Франсуа Дандріє, “У Господа Євангеліє” Йоганна Міхаеля Баха, “Перед розп’яттям стою” Світлани Острової.
Слухачі теплими, щирими оплесками зустрічали кожну із композицій і щиро дякували митцям за зустріч із Прекрасним і Вічним. Самі ж гості з Києва були приємно подивовані і вражені таким зворушливим прийомом. Після концерту охочі мали змогу придбати відеодиски з органною музикою Світлани Острової та нотні збірники.
Мені ж особисто факт виконання християнської музики різних епох, народів і конфесій у католицькому храмі видається мені добрим екуменічним знаком-нагадуванням напередодні Вознесіння Господнього, а також у передчутті Святої Трійці, що Бог – Єдиний і любить усіх, а конфесії створив не Він: їх існування – плід людської діяльності, а спроба вивищити якусь одну з них над іншими є знову ж таки гріховним виявом людської гордині.

Ігор БЕРЕСТЮК

“УКРАЇНА СПІВАЄ ПОЕЗІЮ” – НА ТУРІЙЩИНІ

24 травня у школах сіл Маковичі та Новий Двір Турійського району відбулися мистецько-патріотичні зустрічі в рамках програми “Україна співає поезію” (автор і оповідач ‒ Василь Ворон, солістка ‒ Соломія Денисюк. Дуже зворушливою була реакція слухачів в обох школах, а особливо ‒ тепле, вдячне слово педагогині з 40-річним стажем Валентини Дем'янівни Сьомак (свого часу вона очолювала школу в Маковичах).

Волинська обласна філармонія зі свого боку щиро дякує керівництву шкіл сіл Маковичі та Новий Двір за за співпрацю у вихованні молодого покоління громадян України.

 

Ігор БЕРЕСТЮК