Із лекції до дня народження Ігоря Стравінського у музеї-садибі композитора в Устилузі 15 червня 2018 року.

Цей знімок зроблений між 1907 і 1913 роками відображає інтерес Ігоря Стравінського до творчості українських народних співців. Що спонукало його нотувати гру волинського лірника, адже Устилуг на той час був типовим єврейським містечком, а євреям, як зазначав Гнат Хоткевич,   належала монополія у грі на цимбалах у західних областях України. Сидячи  вранці за цимбалами у своїй мансарді в Морж 1918 року він зустрів завершення Першої світової війни…

Але повернемося до Устилугу, знімку, що був зроблений на ганкові його нового будинку за рік чи два перед початком Великої війни. Що обумовило інтерес композитора до прадавнього інструмента?

 Можливо, давньогрецька легенда: коли будували Теби у Веотіїї – каміння само підіймалося і складалося в мур під звуки ліри Амфіона. У драматичній поемі на взірець давньогрецької легенди «Орфеєве чудо» Леся Українка використала цей сюжет, але там співець Орфей грає на свирілі…

На час спорудження будинку композитора в Устилузі (1907) вийшли друком праці Василя Горбенка «Кобзарі і лірники» (1884),  Валеріана Боржковського «Лірники» (1889), Порфирія Демуцького «Ліра та її мотиви» (1903). Щось же могло потрапити до бібліотеки батька композитора Федора Стравінського, адже він не пропускав нічого нового з питань української культури і мав найбільшу  українську бібліотеку у Петербурзі.

Український колега композитора Микола Лисенко вважав, що «Лірник тип живучий. Коли героїчні бандуристи та горді торбаністи вимирають, несучи з собою в могилу секрет своїх чудових мелодій, лірник жив, живе й буде жити. Його сила й живучість у тому глибокому ліризмі, котрий так відповідає думному духові українця».

Поза увагою Стравінського не міг проминути виступ кобзарів, лірників і троїстої музики, який організував Гнат Хоткевич під час Х11 археологічного з’їзду у Харкові 1902 року. Остап Вересай зовсім не був «последним бандуристом», як проголосив журнал «НИВА», адже на з їзді зібрали  народних співців Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини. І жоден з них не був «останнім», бо залишив удома ще десятки своїх товаришів. Гнат Хоткевич у своїй доповіді на зїзді звернув увагу на  переслідування кобзарів з боку тодішньої поліції, а тому з’їзд постановив звернутися до міністра внутрішніх справ з проханням видати розпорядження, щоб припинити нагінку на народних співців « с целью дать этим последним хранителям древній руской песни возможность безпремпятственно заниматься своїм делом распространения и сохранения древнеего напева среди населения».

 Дослідник українського фольклору Климентій Квітка 1912 року зазначив: « «Ліра ще дожидає того дослідника, що врятує її голос від одвічного забуття, - так само, як дожидаються його і народні мелодії скрипки, троїстої музики, чарівний голос сопілки, драматичний брязк цимбалів. Дожидають, але чи  діждуть? Чи не щезнуть навіки, зоставивши по собі тільки спогад у літературі?»

«Драматичний брязк цимбалів» цікавив Ігоря Стравінський тривалий час. Тоді у Морж  він написав Регтайм для 11 інструментів на цимбалах, і увесь ансамбль побудував навколо їх звучання, що нагадувало «піаніно в бардаку». У період між двома війнами він продовжував щодня грати на цимбалах у паризькій студії фірми «Плейель», де сконструювали нові педалі для вдосконаленого Стравінським інструмента і регулярно налаштовували його. Щоправда, він не написав для цимбалів нічого, «бо не можна було знайти  доброго виконавця на цьому інструменті», читаємо спогади Стравінський у «Діалогах» з Робертом Крафтом…

Донедавна на Волині і Поліссі існувала потужна лірницька традиція, яку, до речі, відобразив у сільській жанровій сцені на картині 1907 року волинський художник Андроник Лазарчук, а волинський фольклорист Олекса Ошуркевич ще встиг «вхопити за хвіст» залишки цієї прадавньої європейської традиції і показати її у книзі «Лірницькі пісні з Полісся».  Тут ми знаходимо тексти пісень, репертуар лірників, імена учасників лірницького цеху. Олекса Ошуркевич, який нотував фольклор з околиць Устилугу, записав спогади Григорія Рибачука 1907 р.н. про школу лірника Каленика Деркача, що була розташована в його хаті і в якій навчалося до 20 сліпців-лірників з усієї Волині. Учитель сам виготовляв інструменти, передавав їх своїм вихованцям, володів невеликим земельним наділом, на якому працювали його сини. Але після 17 вересня 1939 року вони були репресовані.

Як вважає шанована дослідниця фольклору Волині та Полісся Олександра Кондратович, праця Ошуркевича є безцінним джерелом для фольклористів у дослідженні постових пісень, поширених на  Західному Поліссі, чимало з яких є фольклоризованими варіантами  лірницьких. У Воєгощі, звідки родом лірник Демян Банько, вона записала текст пісні «Ой зойшла зоря  вечоровая» ( про напад турків на Почаєвську лавру), яку взяв до свого репертуару і включив до свого ком пакт-диску наш видатний кобзар  Василь Жданкін.

Повоєнний період  став  на думку волинського дослідника фольклору Олекси Ошуркевича «останньою фазою існування лірницької традиції», але мав рацію Микола Лисенко: « лірник – тип живучий».

 Під час урочистого відкриття музею-садиби Ігоря Стравінського після реставрації восени 2013 року ми знову слухали гру волинського лірника, і вже згадуваний знамений твір із духовних пісень почаєвського циклу «Ой зійшла зоря вечоровая».

Василь Ворон

                                               Магістр державного управління

… Ідея – це вже формулювання, чи не так? – але чи не передує їй ще щось?
 Ігор Стравінський «Диалоги» (с.183)
    Культура не дім, який можна побудувати, а дерево, яке необхідно ростити. І чим глибше коріння традицій, тим пишніша крона. Відродження забутих і народження нових традицій наприкінці 80-х на початку 90-х років дало поштовх до народження фестивального руху. Він став потужною тенденцією національно-культурного відродження, допоміг створити нормальне «життєве середовище» для  розвитку самодіяльного та професійного мистецтва в Україні,і поступово формувати підстави для подієвої туристики і туристичний продукт з волинською маркою.
Завдяки культурній інтеграції прикордонних територій українсько-польські імпрези «Поліське літо з фольклором», «Різдняна містерія», «Нью кооперейшн Замость-Луцьк»,  «Стравінський та Україна» відкрили світові новий образ українського  пограниччя народів та культур, а присутність діячів  польської культури і мистецтва  зменшила натиск русифікованої масової культури. У нас  зявилася можливість запропонувати «кожному щось».

 Тема «Стравінський і Волинь» з`явилася на сторінках обласної молодіжної преси наприкінці сімдесятих, коли у світі готувалися відзначити століття від народження композитора. Ідея фестивалю музики Ігоря Стравінського знайшла численних прихильників і не менше число скептиків.
Музичні уподобання автора - ровесника рок-н-ролу, що у другій половині 60-х перетворився із танцювальної розваги у серйозне мистецтво еволюціонували  разом із «музикою великого ритму»: її творці зверталися до фольклору, джазу, симфонічної музики. Захоплення симфонічним роком і «новою класикою для нового покоління» привело автора до твору «Жар птиця» Стравінського  у перекладі на синтезатори японського композитора Ісао Томіти (Firebird RCA 1976). Перелицювання серйозної класичної партитури для «електронного оркестру» синтезаторів вражало…
У бібліотеці міста Калгарі влітку 1979 року пан Микола Ворон виписав для мене десяток книг про Ігоря Стравінського і в альбомі з фотографіями 1921-1971 років були чудові знімки  з Устилугу.
Одним із перших ідею фестивалю музики Стравінського підтримав в інтерв’ю « і серця місячні сонати» заслужений артист України Богодар Которович, а в  останньому числі  «Молодого ленінця» 1980 року у коментарі «від редакції» до репортажу Наталії Спіциної (Від Устилугу до «Ла Скала») автор знову популяризував  ідею  фестивалю.
Після подорожі до Устилугу з секретарем Львівського відділення Спілки композиторів Богданом Янівським, композитором Віктором Герасимчуком та директором Володимир-Волинського філіалу краєзнавчого музею Петром Заклектою автор підтримав його точку зору на музеєфікацію будинку композитора: «Не кімната-музей, а музей садиба»! (Ласкаво просимо маестро. Молодий Ленінець 1983.- 21 травня). Спотворений будинок, де жив і працював композитор  у його райському куточку для творчості  після брутальної  реконструкції під гуртожиток для меліораторів і його повернення для філіалу дитячої музичної школи  нічим не нагадував «Стару мизу» композитора. Отож, тема Стравінського та Устилугу зявилася  у репортажі про відзначення 1000-ліття літописного Володимира (Ворон В. Володимиру-Волинському – 1000 років//Молодий ленінець.-1988.-17 вересня).
У контексті тих ювілейних заходів у костелі Іакима і Анни управління культури облвиконкому і дирекція Луцького музучилища організували дитячий конкурс на краще виконання… творів Стравінського!
«Світло далекої зірки» перетворилося на «пілотний проект», коли 1992 року автор прийшов на посаду заступника з гуманітарних питань Представника Президента України у Волинській області і: ідею фестивалю підтримали тодішній віце-прем’єр- міністр з гуманітарних питань Микола Жулинський і начальник управління культури Богдан Самохваленко, але хрещеними батьками проекту стали доктори мистецтвознавства Олександр Федорук та Алла Терещенко . Після нашої  подорожі до Устилугу восени 1993 року  ми обговорили  абриси майбутнього проекту, який отримав назву «Стравінський та Україна» і вже наступного року повернувся з Києва на Волинь, де його з хистом  реалізував Богдан Самохваленко ( на жаль, його роль не знайшла відображення у ювілейному збірнику  до 75-ліття Волинської обласної філармонії (Волинська обласна філармонія. Луцьк, Надстиря, 2015)
На щастя, піаністові Богдану Самохваленку не було потреби пояснювати усю важливість цього почину для іміджу Волині, мультикультурну спадщину якої творили Леся Українка, поляк Вячеслав Липинський, росіянин Ігор Стравінський...
І хоча від народження ідеї фестивалю музики Стравінського до його старту 1994 року знадобилося 15 років, а усвідомлення необхідності повернення до первісного вигляду спотвореної «Старої мизи» в Устилузі тривало ще 18 років, відбувається поступовий (як «Болеро» Равеля) розвиток проекту, який має шанси стати серцевиною уніфкального туристичним продуктом з волинською маркою, презентуючи духовні надбання України на кордоні Євросоюзу.
Успішний розвиток проекту був би немислимий без міжнародної підтримки. Під час візиту навесні 1993 року до Люблінського університету імені Марії Кюрі-Склодовської із майбутнім ректором Волинського університету Анатолієм Свідзинським автор розповів про ідею фестивалю Янові Райсу, проректору до справ науки. Після інаугурації Анатолія Свідзинського  Ян Райс  вислав на адресу облдержадміністрації невідому публікацію Єжи Стемповського «Дім Стравінського в Устилузі», яку автор передав для обласного краєзнавчого музею.
Ідея відродження фестивалю 2003 року захопила директора обласної філармонії Сергія Єфіменка, але ми опинилися перед дилемою: відроджувати український чи підтримати новонароджений польський?
Порадилися з першим  Генеральним консулом РП у Луцьку Войцехом Галонзкою. Він  вирішив за слушне підтримати ідею відродження проекту «Стравінський та Україна», а  замість фестивалю «Пограниччя» імені Ігоря Стравінського, який запропонував голова спілки Польських композиторів у Кракові Єжи Станкєвіч у рамках нашого проекту зявився «польський день». Відтоді польські учасники проекту могли розраховувати на фінансову підтримку консульства.
2006 року Войцех Галонзка допоміг організувати поїздку камерного оркестру «Київські солісти» під орудою скрипаля Богодара Которовича на його батьківщину і виступ оркестру у Грубешові. Визначними віхами «польського дня» у рамках наступних фестивалів стали виступи Люблінського симфонічного оркестру та хору «Кайрос» (2009) та Симфонічного оркестру імені Кароля Намисловського у Замості (2015), філармонічного хору «Лютня любельска» (2016) у костелі св. ап. Петра і Павла...
Із ФРН прийшов на підмогу народний артист України  Ігор Іванович Блажков. Починалося з виконання «Весіллячка» за участі Хорової капели «Думка». І коли з цим проектом не дали собі ради у Києві, справу взяв у свої руки Сергій Єфіменко і за сприянням благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» у рамках фестивалю створив унікальну творчу лабораторію, об’єднавши зусилля з колегами із Чернівецької обласної філармонії. У результаті маємо виконання найвизначніших творів Ігоря Стравінського під орудою Ігоря Блажкова протягом 2013-2017 років!
 Особливими подіями у рамках фестивальних заходів стали проекти за участю видатного британського режисера театру, кіно і телебачення Тоні Палмера, автора документального фільму «…десь на кордоні» про Ігоря Стравінського.
Наша перша зустріч з видатним режисером відбулася за посередництвом Британської ради в Україні. Мистецтвознавець Богдан Ворон з допомогою електронної пошти залагодив усі формальності і ми отримали для дублювання сценарний план і копію фільму « десь на кордоні». Викладач Тетяна Судима переклала понад 150 сторінок сценарію українською, а Володимир Клименко начитав текст на виробничо-технічній базі Волинського телебачення.
Після прем’єри  кілька десятків копій фільму блискавично розійшлися серед меломанів, ще десятеро отримали  фільм за посередництвом Британської ради у Києві згодом.
У програмі 9 музичного фестивалю «Стравінський та Україна»  запропонували меломанам програму «Ігор Стравінський та Дмітрій Шостакович: митець-влада-свобода». Володимир Клименко продублював і фільм «Тестімоні» («Свідчення») з притаманним йому хистом, а мистецтвознавець Богдан Ворон виготовив на замовлення дирекції фестивалю буклет «Фільми Тоні Палмера у програмі музичного фестивалю «Стравінський та Україна».
За посередництвом Тоні Палмера ми отримали унікальний презент від британського видавництва «Бузі енд Хоукінс» – шість томів з творами Ігоря Стравінського, а від самого режисера – дозвіл на дублювання і використання його фільмів у програмах наступних фестивалів!
Намір Тоні Палмера зняти епілог до  стрічки про Ігоря Стравінського в Устилузі прискорив реставрацію пам’ятки історії національного значення в Устилузі: з нашої подачі вона потрапила  до Угоди щодо регіонального розвитку Волинської області між КМУ та обласною радою на 2010-2014 роки і після реставрації 2013 року  до «Старої мизи» знову повернулася школа мистецтв. «Тим, що ви зробили в Устилузі можна тільки пишатися», зазначив Тоні Палмер.
Чи реставрована у памятка може претендувати на місце у Списку світової спадщини ЮНЕСКО? Принаймні, одному з критеріїв вона відповідає, але не менш важливо  наблизитися до рівня Вагнерівського фестивалю у німецькому Байройті.
 Поступово набирають реальних абрисів вектори проекту під умовною назвою «Фестин 1000 стилів» (Фестин тисячі стилів. Віче.- 16-24 липня 2013 року)
         Стравінський і серйозна музика.  Наразі тільки півсотні творів із багатогранної музичної спадщини композитора вдалося внести до  каталогу упродовж 14 попередніх фестивалів. Вони  згромадили пишне гроно виконавців симфонічної, камерної, фортепіанної музики, найкращі хорові колективи континенту «Орея», «Думка», «Хрещатик», капела імені Майбороди…Дух пограниччя спонукає продовжувати творчі контакти з митцями у Любліні, Замості, Лодзі, Кракові. Після виконання у Луцьку 13 симфонії Д.Шостаковича люблінськими артистами, реалізований проект «Пульчінелла» і «король свінгу» із Симфонічним оркестром імені Кароля Намисловського у Замості. З директором міжнародного конкурсу музичних індивідуальностей імені О.Тансмана А.Вендландом обговорюємо концерт гітариста Лукаша Куропачевського з  «Кантабілє» у програмі 15 музичного фестивалю…
    Повернення балету «Весна священна» на «малу батьківщину» композитора з нагоди 100-ліття першої постановки (1913) сталося за рік до  «жертвоприношення України». Але у планах на майбутнє постановка Піни Бауш і танцювального театру із Вупперталя.  

Стравінський і фольклор.  Проект « До витоків  «Весни священної» починався з фотографії: на східцях свого будинку в Устилузі  Ігор Стравінський нотує спів лірника. Незадовго до цієї зустрічі, 1902 року у Харкові в рамках Х11 археологічного зїзду Гнат Хоткевич організував гучний  колективний виступ кобзарів, лірників  і троїстої музики. Тоді зібрали співців з  Полтавщини, Чернігівщини і Харківщини і жоден з них не був останнім, бо залишив у себе вдома ще десятки своїх  товаришів!
    Внесок українських співців – наші думи, канти, міські романси – окрема сторінка, яку перегорнули перші «Обереги»  чверть століття тому і яка матиме продовження у рамках проекту «Стравінський та Україна». Не полишає бажання послухати бандуру у супроводі камерного чи симфонічного оркестру, про що мріяв Гнат Хоткевич.
        
Стравінський і джаз. Стравінський зазначав, що «Джаз – це спільнота особлива і зовсім особливий вид музичної творчості. Він не має нічого спільного із написаною музикою…справжня імпровізація можлива лише у вільних часових межах; відрізок належить визначити і на цьому відрізкові  має стати спекотно…» (Игорь Стравинский Диалоги С.266-267)
    «У США я слухав джаз тільки в Гарлемі і у виконанні негритянських ансамблів у Чікаго і Новому Орлеані. Найбільше мене захоплювали у той час такі музиканти як Арт Татум, Чарлі Паркер і гітарист Чарлз Крістіан, і блюз був для мене  синонімом африканської культури…
     У програмі 15 музичного фестивалю прозвучить «Чорний концерт» «Чорний» («Ebony»), між іншим, означає не «кларнетний», а «африканський», пояснював Ігор Стравінський  і зазначав:.-  Джаз – у широкому розумінні – після 1918 року час від часу впливав на мою музику, і сліди блюзу і бугі-вугі можна виявити навіть у моїх найсерйозніших речах….
А починалося зацікавлення джазом рівно 100 років тому. «!918 року, повернувшись із гастрольного турне Америкою, Ернест Ансерме привіз мені згорток нот регтаймів у вигляді фортепіанних аранжувань та інструментальних партій, котрій я ввів у партитуру. З цими п’єсами перед очима я створив регтайм для «Історії солдата», а після завершення «Історії солдата», Регтайм для одинадцяти інструментів.» (Там само С. 209-210)  
2014 року  виставкою в обласному краєзнавчому музеї ми розпочали проект «Маестро і джаз» (Маестро і джаз. Яровиця. Луцьк.-2014. № 3(5) С.69-70). 2015 року його  доповнили спеціальна програма «Пульчінелла» і «король свінгу» Симфонічного оркестру імені Кароля Намисловського (диригент Тадеуш Віхерек) та проект «Тільки регтайм. І не тільки» за участю джазового піаніста і музикознавця О.Саратського у картинній галереї на території Луцького замку. Два заходи вмістили півстоліття розвитку джазової музики (Повернення свінгу. Монітор Волинський.)

        Стравінський і рок-музика. Почесний гість фестивалю «Стравінський та Україна» британський режисер Тоні Палмер розповідав нам про свою зустріч з Ігорем Стравінським у готелі «Савой» 1966 року і бажання Ігоря Стравінського за посередництвом  режисера зустрітися з Джоном Ленноном. Така зустріч відбулася. Коли ж Палмеру випала нагода знову розмовляти зі Стравінським (цього разу у Нью Йорку), він сказав режисерові  незабутню фразу:
    «Чи ви усвідомлюєте, юний друже, - мовив він. – я бачив, як диригує Чайковський і відчуваю, що продовжуватиму  писати музику після того, як «Бітлз» розпадуться». Як з’ясувалося потім, він мав рацію: «Бітлз» офіційно завершили своє музикування 1970 року, а Стравінський помер 1971-го… 
        Ще за життя композитора музика «великого ритму» із популярної розваги перетворилася у серйозне мистецтво, що засвідчив грандіозний фестиваль у Вудстоку 1969 року.
        Серед колосального розмаїття стилів на особливу увагу заслуговує внесок виконавців джаз року, симфонічного року, електронні версії класики, зокрема, японського ветерана Ісао Томіти у репертуарі якого була музика Ігоря Стравінського…
        Твори «великого формату» у виконавців «розважальної музики» велика рідкість.  Але цю нішу можна і варто заповнити, адже протягом 50 років виконавці рок-музики встигли виховати не одне покоління меломанів, яких ми не повинні віддавати на поталу попси і «масової культури».
        Післямова чи передмова?«Для декого я в ролі провінційного пророка/Давно відомий цей і негатив, і позитив/ Так само як і музика – від року до бароко/ Ніхто тут не покличе до нових альтернатив» (Із пісні Сергія Шишкіна).
     Але замість старих геостратегічних  концепцій царських та сталінських часів, що не давали шансів для інтенсивного розвитку прикордонних районів прийшли ідеї співпраці в рамках єврорегіонів і переконання: об’єднана Європа не може закінчуватися на лінії Бугу. Настала пора прислухатися до думки Ніколауса Харнонкурта: «Для збереження європейського духовного життя вирішальне значення  матиме те, чи  навчимося ми жити в злагоді з нашою культурою».
Справжня культура кожного народу може розвиватися і збагачуватися лише через відкрите сприйняття інших культур, взаємні контакти, взаємопроникнення культурних цінностей.
     Ігор Стравінський вважав  справжнім покликанням художника «ремонт старих кораблів». Отож уява малює сцену у вигляді палуби вітрильника на пленері перед будинком композитора в Устилузі. Триденний фестиваль на пленері - саме на такий результат у перспективі спрямований проект «Стравінський та Україна».Маємо те що маємо: пишне гроно виконавців, концерти, виставки,
     Від 2004 року з директором обласної філармонії Сергієм Єфіменком ми змогли заохотити до співпраці у рамках проекту «Стравінський та Україна» десятки інституцій культури і мистецтва в Україні та закордоном, натомість прийшло міжнародне визнання, увага з боку таких особистостей, як світової слави диригент Шарль Дютуа, Народні артисти України Ігор Блажков та Мирослав Скорик і…особливі презенти для музею садиби в Устилузі від Тоні Палмера: повне зібрання творів Ігоря Стравінського, яке підрозділ «Sony Classical» видав наприкінці 2015 року Реліз («The Complette Columbia Album Collection») налічує 55 компакт-дисків і один DVD. Колекція охоплює усі твори композитора, що були записані після 1938 року, а 49 оцифрованих творів на компакт дисках звучать уперше), факсимільне видання партитури «Весни священної» Ігоря Стравінського…  

Василь Ворон

                                                        Магістр державного управління
                           

Марек Грехута, Боб Ділан, Леонард Коен, Булат Окуджава уже були «на слуху», коли на початку сімдесятих на концерті «Смерічки» я почув баладу «О панно Інно» на вірш Павла Тичини. Віктор Морозов відкрив мені українську співану поезію.
Мареничі запропонували інший звук, стиль і репертуар, тільки їм притаманний напівголосний спів залишається дотепер «еталоном» української співаної поезії.
1981 року я готував серію публікацій до 1000-ліття літописного Володимира для молодіжної газети, а принагідно у районному будинку культури організую «сесію награньову» : Сергій Шишкін сідає за рояль і записує на мій диктофон «Панасонік» цикл власних творів, якими тішив приятелів кілька років поспіль.
1987 року на виставці Зої Навроцької «Волинь: традиція і сучасність» зблиснув Василь Жданкін, а за годину на моє прохання звукорежисер Юрій Вегера уже записував цикл творів Василя для нашої інформаційно-музичної програми «Студія 3» Волинського радіо. Першої в системі Держтелерадіо УРСР, яку ми з Ольгою Куліш та Юрієм Вегерою творили за формулою західних колег: «музика-інформація-музика». Після тріо Мареничів записи Василя Жданкіна, стали ще одним великим відкриттям!
Але ж наші співці не впали з неба. Співець Ор із «Галицько-Волинського літопису», «скальди» Війська Запорізького, співці у творах Лесі Українки, Пантелеймона Куліша, кобзарі і лірники у дослідженні Гната Хоткевича «Музичні інструменти українського народу» відкривають всесвіт української співаної поезії. Це унікальне дослідження з жовтими від часу сторінками, без палітурки під час заходів з нагоди 1000-ліття літописного Володимира мені подарував директор місцевої музичної школи добродій Філоненко.
У травні 1987 року колега Олег Покальчук запрошує на перший вечір української авторської пісні до Київського молодіжного театру і на моє прохання плеяда співців виходить на сцену Луцького міського будинку культури під час заключного гала-концерту першого західноукраїнського фестивалю музики молодої генерації «Рок-культура 88».
Едуард Драч, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Олександр Смик, Олег Покальчук революціонізують свідомість. Співана поезія стає частиною нової української міської культури, «життєвий простір» якої доповнюють голоси Вячеслава Хурсенка ( перемога у номінації «популярна музика»), Леоніда Репети (перемога у номінації «рок-музика»).
У творах СПІВЦІВ збереглося багато чого із давнього способу розуміння музики: єдність поезії і співу, єдність слухача і виконавця, єдність музики і часу, але неймовірний успіх соціокритичних творів Андрія Панчишина допоміг усвідомити духовні записи молодіжної аудиторії і розвивати успіх, не чекати «Червоної рути». На підмогу прийшли Олексій Левченко, Ігор Криса, Олександр Смик і Олександр Ткачик з групою «Незаймана земля», молодіжний центр «Волинь» обкому комсомолу, що був створений за сприяння Юрія Ройка… Вони допомагали готувати перший всеукраїнський фестиваль авторської пісні і співаної поезії. З допомогою обласної молодіжної газети розгортаю пошукову роботу, пишу сценарій на підставі дослідження Гната Хоткевича, обмірковую режисуру і беру у свої руки ведення фестивалю.
Олег Покальчук додає почину магії: запропонована ним назва «Оберіг» не викликає жодних заперечень.
«Оберіг 89» починаємо позивними «Студії 3» Перший концерт у кіноконцертному залі «Москва» звукорежисери Юрій Вегера та Микола Главацький записують на плівку з допомогою громіздких студійних МЕЗів.
Василь Жданкін виходить на сцену босоніж, ніби з глибин тисячолітньої епічної пісенної традиції, але Володимир Давидов повертає нас до реальності: «Товариш генеральний секретар, ви не турбуйтеся і спіть спокійно. Хай вас не переслідує кошмар, що Україна коли- небудь стане вільна».
Андрій Панчишин висміює запопадливий партійно-господарський актив Львова у пісні «Візит». «Диктатори, диктатори, диктатори…» таврує тоталітаризм студент Львівської консерваторії Тарас Чубай з допомогою поетичних текстів свого батька Григорія Чубая, а Олег Покальчук застерігає: «Обережно: іде провокатор»…
« Тайняки» із записниками не втигали конспектувати тексти співців на заключному концерті, отож, «комсомольську ініціативу» негайно «заслухали» товариші із «контори глибокого буріння». На щастя, плівки не розмагнітили, повернули на Волинське радіо і ми маємо щастя слухати у наших наступних програмах «Студії 3» твори Миколи Тимчака, Зої Слободян, Едуарда Драча, поезію «розстріляного відродження» від Марійки Бурмаки: я запропонував віддати головний приз для наймолодшої учасниці фестивалю студентки із Харкова Марійки Бурмаки, а Олег Покальчук із задоволенням виконав цю місію.
«Оберіг 90» звеличує дух українського рісорджіменто, яке бринить голосами Олександра Смика, Олеся Дяка, Сергія Мороза, Івана Козаченка, Левка Бондара, Станіслава Щербатих, Володимира Кіндратишина, Сергія Шишкіна ...
Фестиваль записує на три камери «петееска» Українського телебачення, але наважується показати лише тридцятихвилинний репортаж. «Прощальна» від «тріо «Приспів» ( Володимир Кіндратишин, Левко Бондар, Станіслав Щербатих) детронізує компартію. Щоправда Левко Бондар виявляє «лояльність»: «Будуйте свої комунізми, хоч 43 тисячі літ. Та дайте мені хоч кімнатку - я хочу продовжити рід». Тема Голодомору і Чорнобильської катастрофи у творах Сергія Мороза «Дим» і «Матерям ЗЗ року». Вишуканий музичний мінімалізм пропонує Андрій Панчишин у дуеті «Альтер его» з гітаристом Олегом Яремою. І справжня перлина від Сергія Шишкіна - його «Колисанка»…
Перед початком і після завершення фестивалю співана поезія з Луцька на «Промені» . Пісенний парад «Чудова п’ятірка» у ранковому ефірі Емми Бабчук: серед 25 пропозицій слухачі врешті-решт обирають поетичне послання «До українців» у виконанні Теодора Кукурудзи і переможців ми запрошуємо на «Різдвяні зустрічі» до Луцька…
Володимир Мазур організовує серію концертів співців на запрошення Підляського відділення Обєднання українців у Польщі і твори українських виконавців допомагають кандидатам на радних під час виборів до органів місцевого самоврядування. «Українське відродження» набирає обертів і Євген Рижик підтримує мою ініціативу «Музичних діалогів над Бугом».
Готуємо звернення до Міністра культури України Лариси Хоролець з проханням про фінансову підтримку нашої ініціативи. За тиждень до мистецького десанту молодіжний центр «Контакт» отримує 15 тисяч карбованців на транспортні витрати, але водії «Ікарусів» відмовляються рухатися до кордону у Ягодині без міліцейського супроводу: тут чекають своєї черги сотні автомобілів. Що не день то новий клопіт: заколот «гекачепістів» за тиждень до подорожі не залишає нам шансів. Наші польські партнери зупиняють підготовку до фестивалю української культури, але ніхто і ніщо не може зупинити наш натиск.
Через тиждень після проголошення незалежності України українська співана поезія ( дует «АС», тріо Мареничів), рок музика (Леонід Репета і гурт «Незаймана земля»), популярна музика (Вячеслав Хурсенко, Володимир Жилінський, гурт «Світязь») беруть участь у першій зарубіжній культурній маніфестації - «Музичних діалогах над Бугом» (м.Мельник, Польща 29-31 серпня 1991 року). Олександр Гаркавий на летовищі у Монреалі бачив репортажі про заколот гекачепістів, але повертається із фестивалю української культури у Даффині в Україну, щоб взяти участь у нашій подорожі. В організації акції мені допомагають Володимир Мазур ( технічний директор), Віктор Давидюк ( науковий керівник), Підляське відділення ОУП, Війт гміни Мельник Евгеніуш Віховскі, голова облвиконкому Володимир Блаженчук…
«Оберіг 92» записують колеги із новоствореного Волинського телебачення. Твір Андрія Панчишина «Гуд бай, Раша» стає музичним маніфестом українського рісорджіменто. Три покоління співців вітають старійшину – Анатолія Горчинського, його «Червона троянда» і «Троянди на пероні» у незабутньому мінірециталі. Актор і режисер Володимир Смотритель перемагає у змаганні співців… Переведені «у цифру» записи протягом 20 років присутні в інформаційно-музичному циклі «Такти і факти», у випусках інформаційно-музичної програми «Студія 3» на «Радіо Луцьк ФМ», де раз-по-раз звучать голоси Андрія Панчишина, Олеся Дяка, Юрія Токаря, Лідії Гольонко, Івана Козаченка з робітні звукорежисера Юрія Кириловського…
І Олексій Левченко не полишає співців напризволяще. Із Театрального майдану (1991) він переміщає фестиваль до ресторану готелю «Лучеськ» (1994) , врешті-решт Волинське телебачення записує для фондів серію організованих Олексієм вечорів авторської пісні та співаної поезії у його новому готельному комплексі «Фрески у «Залєскі»…
З «легкої руки» волинян фестивальний рух іде в регіони і стає потужною тенденцією національно-культурного відродження. Але ми втрачаємо Івана Козаченка, Анатолія Горчинського, Станіслава Щербатих, Володимира Шинкарука…
Рішення ЮНЕСКО про відзначення Всесвітнього дня поезії надихає на продовження фестивальної серії. Із бажання поєднати зусилля двох осередків постають «Обереги 2000»: у Волинському театрі Ляльок образ короля Данила оживає у думі Едуарда Драча, Андрій Панчишин славить Валерія Маренича, «який навчив його співати», а міні рецитал Марійки Бурмаки засвідчує: 1989 року ми не помилилися у виборі, перед нами - «перша леді» української співаної поезії.
І вже наступного року «Обереги 2001»… «У Данила короля є похресниця-земля…» Премєра пісні «Волинь» відбулася під час авторського концерту «Червоне. Чорне. Біле» Олександра Смика та Юрія Поліщука у Волинському державному університеті. Того року в облдержадміністрації вдруге підтримали мою ініціативу і в літописному Володимирі ми відзначали на державному рівні 800-ліття від народження короля Данила. Олександр Смик виношував задум пісенної опери… Едуард Драч і співці з «Кобзарської громади» (м.Київ) повертають співану поезію у лоно тисячолітньої пісенної традиції, а унікальний голос і репертуар Михайла Тодорюка (м.Чернівці) приносять йому перемогу у номінаціях «співана поезія» та «акустична музика».
Відроджений «Оберіг 2017 року» розпочинає співець Юрій Поліщук і його неофіційний гімн Волині на текст Олександра Смика: «У Данила короля є похресниця-земля…». Незабутні «старі зірки» і співці «нової хвилі» зустрічаються на сцені Палацу культури міста Луцька 4-6 листопада. Вражаючі міні рецитали легендарного Василя Жданкіна і гурту Тараса Компаніченка «Хорея козацька»: нетлінний дух свободи з глибини тисячолітньої традиції знаходить своє продовження у потужному драйві «окопної правди» творів Зиновія Медюха, що народилися у війні з російськими окупантами на Сході України. Сергій Мороз та Ігор Якубовський, дует «Простір музики» з академічним камерним оркестром обласної філармонії «Кантабіле» відкривають нову якість фестивалю. Водночас шляхетні кияни вшановують автора і виконавця , композитора, лауреата «Оберегу» і «Червоної рути» Сергія Шишкіна з нагоди сорокаліття його бурхливої творчої діяльності у пишному гроні співців у Палаці культури «Україна»!
Усі народи, котрі переживали героїчні моменти своєї історії мали своїх бардів, котрі глибше розуміли природу речей і віддзеркалювали настрої спільноти. Українці не виняток. Від «революції на граніті» до подій на Майдані і війни з окупантами на Сході наші співці продовжують творити унікальний літопис українських визвольних змагань, як у ті «перші часи козацького лицарства, коли бандура була невипадковою річчю у воїна» (П.Куліш) Василь Ворон

    Акордеон мені так тоді і не придбали, але невдовзі твори «Енімалс», «Шедоуз» із  радіоли «Кама» збудили неймовірне бажання до музикування. Із шкільним приятелем Миколою у восьмому класі заходилися робити… електрогітари за кресленнями із журналу «Техника молодежи». Два «еффи» обабіч грифу від звичайної семиструнної, дошка замість акустичного корпуса: навесні 1967 року два зразки вкрили чорним лаком. Феромагнітні сердечники для звукознімачів виймали із телефонних трубок, динаміки для акустичних колонок стягували звідусіль, перший підсилювач Микола змайстрував на базі списаного «кінапа», але вже восени для танцювальних вечорів Микола випросив у батька підсилювач ТУ із міської рятувальної станції…
Звуки фірмових електричних гітар з етеру не давали спокою, про модулятори звуку ми могли тільки мріяти, а для першого ревербератора віддав свою магнітофонну приставку «Нота М», яку згодом придбав на першу стипендію. А свою першу стипендію  в Московському університеті Ігор Мірошниченко так і не отримав: зароблені на танцювальних вечорах і заощаджені на навчання кошти він віддав за фірмовий німецький акордеон і залишився у Луцьку. Ще до вступу на фізмат він став визнаним  віртуозом, який відкрив мені основи імпровізаційного мистецтва. Його винахідливе фразування на електричній гітарі «Етерна» ставало окрасою кожної композиції інститутського інструментального ансамблю «Спектр». Обходилися без модуляторів звуку, приставок вау-вау, якими послугувалися Джимі Хендрікс, Карлос Сантана та іже з ними… Для нас – аматорів - «improvises» - непередбачений, несподіваний, раптовий сплеск вільного фантазування Ігоря Мірошниченка був найсмачнішою родзинкою процесу творення.
   Одна ластівка весни не робить. Гітарні соло, звучання Хаммонда, електричного піано, перших синтезаторів супроводжували із молодших до старших класів і далі. Ведучі популярних музичних програм Даріуш Міхільський, Вітольд Погранічни, Нікола Караклаїч вели щовечора незвіданими шляхами дивовижної еволюції музики «великого ритму». І хоча західні радіостанції нещадно глушили, не минало ні дня без відкриття! «Кров, піт і сльози», «Ретурн то форевер», «Прогноз погоди» на роки зарезервували у свідомості місце для джаз-року, проектів у стилі фюжн. Сузіря імпровізаторів, які збирали  довкола своїх проектів Майлз Девіс, Чік Коріа, Джо Завінул потрапляли у наш музичний побут з етеру, платівок, магнітофонних записів і не лишали жодних шансів для радянської попси.   
   Вісімдесяті залишили на згадку незабутні джазові епізоди: концерт біг бенду Вєслава Перегорульки (1985)відбувся під час днів Замостя у Луцьку, а мюзикл за мотивами казок братів Грім «Гуцьо і золота гуска», за участю вокального квартету «VOX» (1987) ми з міськкомом комсомолу організували у рамках «музичних діалогів над Бугом». Моя ідея так сподобалася Леонардові Марчуку, що Молодіжна агенція культури при ZSMP спровадила до Луцька потужний мистецький десант. На концерт квартету «VOX» приїхали Сергій Шишкін та його друзі з Володимира - для  продовження знайомства з польською джазовою вокалістикою, яку ми слухали у «Студіо Ритм» Польського радіо. Співаючи твори Шопена, «NOVI» продовжували феноменальний почин(тоді ще французької) формації «SWINGLE SINGERS», яка заспівала твори Баха 1963 року.
   На початку 90-х музику  із «країни Діксі» ( південь США) з українськими інтонаціями запропонував «Класик диксиленд бенд» під керівництвом Андрія Борисовича Тітяєва. Студенти і викладачі Луцького державного музучилища Григорій Чепелюк, Ігор Бачинський, Андрій Войнаровський, Юрій Ябковський, Павло Кучер та Петро Сухоцький забезпечили собі місце у спогадах фанів джазу з допомогою 14 композицій. «Із сотні вибрали найцінніше відповідно до метражу аудіокасети», розповідав А.Тітяєв. І музиканти, і звукорежисер Павло Завада 1997 року виявилися на висоті: жоден із диксилендів, що виходили  на місцеву джазову сцену після 2005 року не міг запропонувати нічого кращого!
Відродження наших джазових традицій 2005 року розпочалося із пропозиції президента джазового клубу імені Мечислава Коша у Замості. Гжегож Обст брав участь у наших перших «Музичних діалогах над Бугом» і запросив до участі у своєму проекті «Нью кооперейшн Замость-Луцьк» інструментальний ансамбль під керуванням Геннадія Гусенцева обласної філармонії, натомість я запропонував відродити «музичні діалоги над Бугом», які ми з Леонардом Марчуком (Молодіжна агенція культури у Замості) розпочинали 1987 року. На концерті до Дня Європи на сцені Палацу молоді заграли ансамбль Г.Гусенцева і  польська група «Коlor Squod». А вже у липні із площі Ринок у Замосці польські джазмени( Ян «Пташин» Врублевський, тріо Войцеха Нєдзєлі,вокаліста Дорота Міськєвіч), українські (ансамбль під керуванням Геннадія Гусенцева, Сергій Шишкін) і британське тріо Джуліана Томаса вирушили до театру імені Шевченка у Луцьку, де директор філармонії Сергій Іванович Єфіменко подбав про технічну сторону справи.
   Найцікавіші номери концертів проекту з коментарями Гжегожа Обста, Василя Ворона, Президента міста Замость Марціна Замойського, Яна «Пташина» Врублевського зареєстровані на DVD студією продакшн Анджея Бика 2005 року.
   Добрий початок половина справи. Неабияку роль у старті почину відіграли Президент міста Замосць Марцін Замойський і перший Генеральний консул РП у Луцьку Войцех Галонзка. Після другої серії концертів 2006 року у Замості і Луцьку за участю тріо RGG і палкого прихильника нашого проекту нестаріючого Яна «Пташина» Врублевського концерти 2007 року лишалися під знаком запитання. Кошти для організації подорожі джазовий клуб ім. Мечислава Коша отримав від Президента міста, про гонорари для польського тріо Артура Дуткєвича подбали у консульстві: саме звідти надійшла пропозиція концерту відомого джазового піаніста, який запропонував джазові версії творів Чеслава Нємена та Джимі Хендрікса.
Сергій Єфіменко, видавництво «Ініціал», бізнесмени  Олег Баковський та Святослав Гавроль, видатний педагог і джазовий музикант Валерій Колєсніков (народився у Луцьку 1945 року), композитор Сергій Шишкін,  телевізійний канал «Нова Волинь», управління культури і туризму облдержадміністрації активно підтримували відродження  джазових традицій, що після 2008 року розросталися під патронатом Луцького джазового клубу і Генерального консульства РП у Луцьку.
   Водночас джаз розширював діапазон академічного музичного фестивалю «Стравінський та Україна»: інтерес до джазу не полишав Ігоря Стравінського від 1917 року, коли до рук маестро потрапили заокеанські збірники регтаймів.
Серед негритянських джазменів, фаворитів Стравінського були Арт Татум, Чарлі Паркер і юний Чарлі Крісчен.1936 року у рідному місті він придбав один із перших зразків електричної гітари фірми «Гібсон»( ESP 150), а біг-бенд Бенні Гудмена став одним із перших, де його електрична гітара зазвучала нарівні з іншими інструментами. «У дебюті»  його знайомства з оркестром двохвилинна композиція «Кімната троянд» звучала понад півгодини. 
   Яскравим епізодом дванадцятого музичного фестивалю «Стравінський та Україна» став проект «Тільки регтайм. І не тільки» у художньому відділі краєзнавчого музею: джазовий піаніст, композитор і музикознавець Олександр Саратський захоплено розповідав про регтайм -«головну течію у музиці і культурі Сполучених Штатів Америки» початку минулого століття. Підтримка голови обласної організації Спілки архітекторів Тараса Рабана дала змогу організувати ексклюзивний концерт у «шляхетському будинку» - пам’ятці архітектури національного значення, в оточенні шедеврів західноєвропейського живопису.
   Авторська програма» Олександра Саратського продовжила цикл «Маестро і джаз», який започаткувала мультимедіальна виставка в обласному краєзнавчому музеї під час попереднього фестивалю. Сьогодні художні фото Олександра Більчука із нашого спільного проекту експонуються у музеї-садибі Ігоря Стравінського в Устилузі.
   Десята річниця  міжнародного джазового проекту «Нью кооперейшн Замосць-Луцьк 2005» стала ще однією нагодою для «портретування» джазу. Презентації виставки фотохудожника Олександра Більчука «Тільки у джазі» у літописному Володимирі та Ковелі відбувалися за участі композитора, автора і виконавця Сергія Шишкіна. Саме з його ініціативи завязалися наші контакти з британським тріо Джуліана Томаса. Десятки концертів в Україні, спільні виступи з трубачем Олегом Баковським, презентація їхнього спільного компакт-диску, випуск поетичної збірки з перекладами текстів Джуліана Томаса в університеті імені Лесі Українки – унікальний приклад творчої співдружності. 
21 червня 2012 року програму фестивалю «Стравінський та Україна» завершив симфонічний оркестр імені Кароля Намисловського у Замосці створений  у листопаді 1881 року. На наше прохання у концерті «Пульчінелла» і «король свінгу» диригент і художній керівник Тадеуш Віхерек  запропонував музику до балету «Пульчінелла» Ігоря Стравінського, а також знані твори Л.Армстронга, Г.Міллера, К.Бейзі та Б.Гудмена. У реалізації оригінального проекту, що поєднав джаз та академічну музику нам вкотре допомогли Генеральне консульство РП у Луцьку та Благодійний фонд Ігоря Палиці.
   В одній програмі ми вирішили об’єднати найважливіші тренди цілого десятиліття. Як відомо, прем’єра балету «Пульчінелла» у Гранд Опера 15 травня 1920 року засвідчила дебют Стравінського у новій стилевій манері – неокласицизмі, а вже наприкінці двадцятих років за океаном  вимальовується стиль оркестрового свінгового джазу. Дюк Еллінгтон зі своїм оркестром  «переклав увесь старий джазовий матеріал мовою нових звучань, характерних для його епохи, подібно до того, як Гайдн зібрав воєдино елементи народних пісень, комічної опери, серенад, вуличної музики і перетворив їх на чудову симфонію».
У 1934 році  кларнетист Бенні Гудмен створив свій перший біг бенд, що започаткував еру свінгу і після джазових концертів у «Карнегі Хол» у січні 1938 року здобув титул «короля свінгу».
«Це характерний тип метроритмічної пульсації, заснованої на постійних відхиленнях ритму, що випереджають або  запізнюються щодо опорних доль гранд біту. Завдяки цьому створюється враження великої внутрішньої енергії, що перебуває у стані хиткої рівноваги, «ефекту розгойдування» звукової маси, розхитування метричної основи. У ньому зовсім відсутня  колективна імпровізація. На перший план  виходять  аранжування та сольна імпровізація, що найчастіше виконувалася на  тлі рифу - типового для свінгу прийому. Для нього характерне масивне і повне звучання оркестру, часто використовувана гра в унісон, а також переклик груп оркестру», зазначав у «Тлумачному словнику джазу» незабутній Валерій Колєсніков.
Бенні Гудмен став першим джазменом, що виконував класичну музику: «Контрасти» Бартока, концерти для кларнета з оркестром Моцарта, а пізніше записав «Ебеновий концерт» Ігоря Стравінського…
    Отож, «зустріч» на українській сцені Бенні Гудмена та Ігоря Стравінського за посередництвом польського оркестру не була випадковою. Світової слави композитор пишався тим, що має часточку крові цієї «гордої нації». Натомість Бенні Гудмен після концерту у Києві 1962 року признався журналістам, що він родом із Білої Церкви…
    Через 30 років на сцену Палацу культури міста Луцька знову повернулася музика «золотої ери» свінгу:у середині вісімдесятих на цій сцені її вперше виконували музиканти біг бенду Вєслава Перегорульки із Замосця. Тоді не обійшлося без курйозу: організатори «Днів Замосця» у Луцьку подали на афішу інформацію про виступ «Рок-групи «Біг Бенд» і  будинок культури взяли в облогу фани рок-музики.
   І поза межами фестивальних сцен діялися цікаві речі. Зустріч Ігоря Мірошниченка та старшого на чотири роки Валерія Колєснікова відбулася в оселі Ігоря Мірошниченка на вулиці Гулака-Артемовського у Луцьку. Йшлося про популяризацію джазу: пан Валерій готував свій «Тлумачний словник джазу», натомість ми з Ігорем запланували цикл передач для каналу «Нова Волинь»…
Дві передачі «Ігор Мірошниченко. Монологи про джаз» ми вже показували неодноразово, а прислужилися у цьому видання Валерія Колєснікова. Монографічний нарис «Великий Джеллі Ролл Мортон» (Донецьк 2007) та «Тлумачний словник джазу» (Донецьк 2010) я отримав з дарчими написами: «Лідеру джазового мистецтва Волині пану Василю від Валерія. На добру згадку. 26.05.2008» та «Шановному пану Василю з найліпшими побажаннями від автора  16.05.2012».
Добрий початок половина справи. А справа була варта заходів. На європейському джазовому ландшафті Луцьк уже не виглядає «білою плямою». Українсько-польські джазові ініціативи стали міжнародними і в «попсованому» музичному побуті джазова музика зайняла свою «нішу». І хоча джазові імпрези не стали локомотивом подієвої туристики, культурна інтеграція прикордонних територій, як напрямок гуманітарної політики, знайшла плеяду прихильників, а Луцький замок, як місце проведення мистецьких імпрез, став ближчим до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Ми вчимося жити у злагоді з нашою культурою, а це немаловажна річ для  збереження європейського духовного життя. І найголовніше: у сприятливому кліматі вільного музикування виросло, наступає на п’яти і випереджує батьків нове покоління у наших музичних родинах: Павло Тітяєв, Аня Єфіменко, Макар Войнаровський, Тарас Баковський…  

З історії музичної культури
                                    Василь Ворон