Стравінський слухає лірника

  Стравінський слухає лірника       Із лекції до дня народження Ігоря Стравінського у музеї-садибі композитора в Устилузі 15 червня 2018 року.

Цей знімок зроблений між 1907 і 1913 роками відображає інтерес Ігоря Стравінського до творчості українських народних співців. Що спонукало його нотувати гру волинського лірника, адже Устилуг на той час був типовим єврейським містечком, а євреям, як зазначав Гнат Хоткевич,   належала монополія у грі на цимбалах у західних областях України. Сидячи  вранці за цимбалами у своїй мансарді в Морж 1918 року він зустрів завершення Першої світової війни…

Але повернемося до Устилугу, знімку, що був зроблений на ганкові його нового будинку за рік чи два перед початком Великої війни. Що обумовило інтерес композитора до прадавнього інструмента?

 Можливо, давньогрецька легенда: коли будували Теби у Веотіїї – каміння само підіймалося і складалося в мур під звуки ліри Амфіона. У драматичній поемі на взірець давньогрецької легенди «Орфеєве чудо» Леся Українка використала цей сюжет, але там співець Орфей грає на свирілі…

На час спорудження будинку композитора в Устилузі (1907) вийшли друком праці Василя Горбенка «Кобзарі і лірники» (1884),  Валеріана Боржковського «Лірники» (1889), Порфирія Демуцького «Ліра та її мотиви» (1903). Щось же могло потрапити до бібліотеки батька композитора Федора Стравінського, адже він не пропускав нічого нового з питань української культури і мав найбільшу  українську бібліотеку у Петербурзі.

Український колега композитора Микола Лисенко вважав, що «Лірник тип живучий. Коли героїчні бандуристи та горді торбаністи вимирають, несучи з собою в могилу секрет своїх чудових мелодій, лірник жив, живе й буде жити. Його сила й живучість у тому глибокому ліризмі, котрий так відповідає думному духові українця».

Поза увагою Стравінського не міг проминути виступ кобзарів, лірників і троїстої музики, який організував Гнат Хоткевич під час Х11 археологічного з’їзду у Харкові 1902 року. Остап Вересай зовсім не був «последним бандуристом», як проголосив журнал «НИВА», адже на з їзді зібрали  народних співців Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини. І жоден з них не був «останнім», бо залишив удома ще десятки своїх товаришів. Гнат Хоткевич у своїй доповіді на зїзді звернув увагу на  переслідування кобзарів з боку тодішньої поліції, а тому з’їзд постановив звернутися до міністра внутрішніх справ з проханням видати розпорядження, щоб припинити нагінку на народних співців « с целью дать этим последним хранителям древній руской песни возможность безпремпятственно заниматься своїм делом распространения и сохранения древнеего напева среди населения».

 

 Дослідник українського фольклору Климентій Квітка 1912 року зазначив: « «Ліра ще дожидає того дослідника, що врятує її голос від одвічного забуття, - так само, як дожидаються його і народні мелодії скрипки, троїстої музики, чарівний голос сопілки, драматичний брязк цимбалів. Дожидають, але чи  діждуть? Чи не щезнуть навіки, зоставивши по собі тільки спогад у літературі?»

«Драматичний брязк цимбалів» цікавив Ігоря Стравінський тривалий час. Тоді у Морж  він написав Регтайм для 11 інструментів на цимбалах, і увесь ансамбль побудував навколо їх звучання, що нагадувало «піаніно в бардаку». У період між двома війнами він продовжував щодня грати на цимбалах у паризькій студії фірми «Плейель», де сконструювали нові педалі для вдосконаленого Стравінським інструмента і регулярно налаштовували його. Щоправда, він не написав для цимбалів нічого, «бо не можна було знайти  доброго виконавця на цьому інструменті», читаємо спогади Стравінський у «Діалогах» з Робертом Крафтом…

Донедавна на Волині і Поліссі існувала потужна лірницька традиція, яку, до речі, відобразив у сільській жанровій сцені на картині 1907 року волинський художник Андроник Лазарчук, а волинський фольклорист Олекса Ошуркевич ще встиг «вхопити за хвіст» залишки цієї прадавньої європейської традиції і показати її у книзі «Лірницькі пісні з Полісся».  Тут ми знаходимо тексти пісень, репертуар лірників, імена учасників лірницького цеху. Олекса Ошуркевич, який нотував фольклор з околиць Устилугу, записав спогади Григорія Рибачука 1907 р.н. про школу лірника Каленика Деркача, що була розташована в його хаті і в якій навчалося до 20 сліпців-лірників з усієї Волині. Учитель сам виготовляв інструменти, передавав їх своїм вихованцям, володів невеликим земельним наділом, на якому працювали його сини. Але після 17 вересня 1939 року вони були репресовані.

Як вважає шанована дослідниця фольклору Волині та Полісся Олександра Кондратович, праця Ошуркевича є безцінним джерелом для фольклористів у дослідженні постових пісень, поширених на  Західному Поліссі, чимало з яких є фольклоризованими варіантами  лірницьких. У Воєгощі, звідки родом лірник Демян Банько, вона записала текст пісні «Ой зойшла зоря  вечоровая» ( про напад турків на Почаєвську лавру), яку взяв до свого репертуару і включив до свого ком пакт-диску наш видатний кобзар  Василь Жданкін.

Повоєнний період  став  на думку волинського дослідника фольклору Олекси Ошуркевича «останньою фазою існування лірницької традиції», але мав рацію Микола Лисенко: « лірник – тип живучий».

 Під час урочистого відкриття музею-садиби Ігоря Стравінського після реставрації восени 2013 року ми знову слухали гру волинського лірника, і вже згадуваний знамений твір із духовних пісень почаєвського циклу «Ой зійшла зоря вечоровая».

                                                                          

Василь Ворон

                                               Магістр державного управління