Волинська обласна філармонія

18 травня Міжнародний день музеїв

18 травня Міжнародний день музеїв

Корінь і крона, цвіт і плід…

Перші записи народної музики барон Штейнгель зробив для свого краєзнавчого музею в Городку 1897 року,  а десять років потому звукозаписи народних співців з України спричинили  сенсацію на міжнародному конгресі у Відні!

Експедиція  Лесі Українки і Климента Квітки на Полтавщину і презентація  Філарета Колесси у Відні… Лірницька традиція на Волині… Співана Поезія тріо Мареничів… Історія «Оберегів»…

Дослідницька робота у філармонії триває, маємо на планшетах кілька нових сторінок з історії музичної культури на Волині. До Міжнародного дня музики дирекція фестивалю «Стравінський та Україна» і Волинський краєзнавчий музей готують  спеціальну виставку «Україна співає поезію» у рамках року Лесі Українки.

Інноваційний підхід Лесі Українки до збереження нематеріальної культурної спадщини  - «золота сторінка» в історії українського звукозапису, якому незабаром 125 років. Крім фінансування  експедиції для запису кобзарів, був ще особистий внесок Лесі Українки у цю справу. Коли Леся Українка з Климентом Квіткою 1908 року у Ялті довідались, що у Севастополі мешкає Гнат Гончаренко, вирішили записати його  твори на фонограф.

Гнат Гончаренко на життя заробляв тим, що плів мотузки: «Як попов'єш отих верьовок із місяць, так із пучок 12 шкур злізе — куди вже там грати». Син кріпака в слободі Ріпки нинішнього Богодухівського району Харківської області заграв на бандурі у 22 роки. Приємний голос і гарна техніка вирізняли його серед  інших бандуристів на ХІІ Археологічному з’їзді в Харкові 1902 року.

Леся Українка розповідала Філарету Колессі:

“Ми послали по нього нашу наймичку, бо він не міг би приїхати сам, тому що не держав поводиря ( у Севастополі, добре знаючи місцевість, він ходить сам). На пристані в Ялті поліція таки вчепилася до нього, як до жебрака, з недозволеним способом прошення(з бандурою); і тільки запевнення наймички, що Гончаренко не жебрак, що він їде в гості до відомих людей, на відому адресу, врятувало бідного артиста”.

У Лесі Українки лишилося гарне враження від “природно-інтеллігентної особи” Гната Гончаренка, його артистичної вдачі.

«В ньому нічого жебрацького немає… Особливо кидаються в вічі його руки з тонкими, артистичними пальцями, і велична поза високої, стрункої, зовсім не згорбленої постаті. Не тілько грошей, але й найменшої послуги він не вважає за можливе приймати дармо...» 

Леся Українка та Климент Квітка записали від Гната Гончаренка українські думи та пісні на фонограф,  воскові валики  Філарет Колесса розшифрував і видрукував 1913 року в збірці “Мелодії українських народних дум”:  першу він видав 1910 року.

Ф. М. Колесса вважав найвизначнішими Остапа Вересая і Гната Гончаренка, котрий помер близько 1917 року. Ні точна дата його смерті, ні місце його поховання в Севастополі не встановлені.

Справу  Лесі Українки і Філарета Колесси продовжував Григорій Нудьга… 1997 року за сприяння Міжнародного фонду «Відродження»  побачила світ 2-томна монографія під назвою «Українська дума і пісня у світі». В анотації від Інституту народознавства НАН України зазначалося:  крізь призму поглядів іноземців книга Григорія Нудьги відкрила чимало такого в українській пісні, на що раніше ми зовсім не звертали уваги.

Григорій Нудьга ( 1913-1994 ) народився у с. Артюхівці на Полтавщині.  "Наша місцевість була багата на кобзарів, сюди з давніх-давен йшли вчитися кобзарського мистецтва, тут пройшов навчання Остап Вересай. З ним я зустрічався на ярмарках і повсякденному житті. Змалечку, зі шкільних років приятелював з кобзарем І. Запорожченком, згодом з Є. Адамцевичем, з родиною кобзарів сусіднього села Сологубами".

Ще 1935 року  студент Нудьга опублікував першу статтю про кобзаря Івана Запорожченка і сформулював своє кредо: "Наука починається з факту». У шістдесяті науковець уже мав підстави  стверджувати: майже всі іноземні дослідники сходяться на тезі, що українські думи – «єдиний і своєрідний» вид епосу, який не має чогось подібного у творчості інших народів.  Глибина філософської думки окремих дум, їх реалізм, ліризм і поетичність надали їм життєвості і значущості.

Григорій Нудьга досліджував побутування української народної пісні в Європі, Америці, Азії, Африці, Австралії,  її впливи  на творчість  Л. Бетховена, Ф. Ліста, П. Чайковського тощо.  Публікації  шістдесятих- сімдесятих років про історію поширення української пісні у Франції, Італії, Англії, Німеччині, Данії, Угорщині, слов’янських країнах  склали велику працю під назвою «Українська пісня і дума за кордоном (Світова слава і значення української народної пісні)». Про колоніальний стиль тієї пори,  титанічний внесок вченого, який «працював за цілий інститут, а отримував менше прибиральниці», ще один промовистий факт:  здана до видавництва 1972 року книга пройшла 31(!) рецензію і тільки 1989 року вийшла у світ невеликим тиражем у видавництві «Музична Україна». Із 1250 сторінок викреслили 700!  Олесь Гончар тоді писав до Григорія Нудьги: "Своїм унікальної цінності дослідженням Ви звершили творчий подвиг"...

За спогадами колег, до давніх «валиків» із записом співів Лесі Українки (якість записів дуже слабка, звуки невиразні, мелодія співу ледь пробивається крізь шуми) Григорій Антонович ставився «як мати до новонародженого дитяти».

Григорій Нудьга нарахував понад чотириста тисяч українських народних пісень.

А скільки їх знаєте ви, скільки знають ваші діти, ваші внуки?

 Василь Ворон

ВОІСТИНУ НАЦІОНАЛЬНА!

Питання, коли я вперше почув і полюбив пісні у виконанні лауреата Шевченківської премії, Національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди, цілком можна віднести до риторичних. Здається, з колиски ‒ тоді колектив звався Державною заслуженою капелою бандуристів УРСР і очолював її народний артист СРСР, професор Олександр Міньківський, ‒ запали в душу “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Сусідка”, “Од Києва до Лубен”, “Чуєш, брате мій”, “Ой, дівчино, шумить гай” та, по суті, безліч пісень ‒ як народних, так і авторських. Перші враження від радіовиступів Дмитра Гнатюка, Бориса Гмирі, Івана Козловського, Петра Білинника, Діани Петриненко, Костянтина Огнєвого та багатьох інших теж були невіддільними від бандурного акомпанементу славетної капели. Зрештою, навіть “Місячну сонату” Людвіга ван Бетховена та “Серенаду” Франца Шуберта вперше почув саме у виконанні цього колективу (останній із названих творів у супроводі капели виконував українською мовою згаданий уже Костянтин Огнєвий).
Тож коли довідався про те, що 13 травня Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди виступить із концертом “Пісенна Україна” в Палаці культури міста Луцька, спомини дитинства озвалися з новою силою, і не відпускали впродовж усього дійства, яке розпочалося виконанням пісні “На зорі мене, мамо, збуди”. Багато хто її вважає народною, але, як розповів художній керівник та головний диригент капели, народний артист України Юрій Курач, твір був написаний 1958 року викладачем Ніжинського училища культури і мистецтв імені Марії Заньковецької Миколою Середою та поетом і педагогом Дмитром Головком. Юрій Володимирович, до речі, блискуче, з соковитим українським гумором, вів згаданий концерт, оголошуючи номери то безпосередньо перед глядачами (коли диригував сам), то за лаштунками (коли місію диригента виконував Олексій Бояр).
Тут же прозвучала й нова пісня Олександра Тищенка “Дорога додому” (пан Олександр – автор і музики, і слів), яку з почуттям виконали солісти капели Ярослав Великий і Данило Вербовецький. Іншу пісню О. Тищенка на вірші Великого Кобзаря “Зацвіла в долині червона калина” пан Ярослав представив разом із Денисом Кузіним. Узагалі роль солістів у колективі важко переоцінити ‒ кожен із них вносить свою “родзинку”, свою живинку у плин концерту, завжди приємно дивуючи слухача. От, скажімо, що ми відчуваємо найперше, коли звучить мелодійний вступ до пісні Анатолія Горчинського та Миколи Луківа “Росте черешня в мами на городі”? Напевно, як і авторові цих рядків, пригадується щемний композиторський голос незабутнього Анатолія Аркадійовича, і важко уявити чиєсь інше виконання. А поміж тим Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди і її соліст Ярослав Звєрєв явили надзвичайно цікаву інтерпретацію відомої пісні із застосуванням своєрідного “перегуку” соліста і хору. Так само і безсмертний твір Ігоря Білозора та Петра Запотічного “Ніби вчора”, здавалося б, невіддільний від неповторної манери виконання Героя України, лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, народного артиста України Василя Зінкевича та народної артистки України Оксани Білозір, у інтерпретації капели (солісти ‒ Денис Кузін та Ярослав Великий) набув нових яскравих барв та відтінків.
Як пояснив пан Юрій, увазі слухачів пропонувалися фрагменти з останніх за часом виступів капели, приурочених до Великодня, Дня пам’яті й примирення, Дня Матері. Тому, зрозуміло, що тема материнства була у згаданому концерті однією з лейтмотивних. Поряд із уже названими піснями, на диво природно прозвучав у супроводі бандур (соліст ‒ Юрій Галібін) і такий, на перший погляд, суто сучасний за ритмікою твір “Мамо” лідера популярного гурту “Скрябін”, незабутнього Андрія Кузьменка (або Кузьми, як його величали численні шанувальники). Очікуваним був і блок патріотичних (зокрема стрілецьких та повстанських) пісень, який склали “Тумани” Петра Свіста і Олександра Богачука (соліст – заслужений артист України Руслан Шевченко), “Гей, степами, темними ярами” Степана Малюци-Пальчинецького (солісти ‒ Ярослав Великий та Денис Кузін), “Зажурились галичанки” Романа Купчинського (солісти ‒ заслужений артист України Олексій Савчук та Олександр Нікулін), повстанський варіант української народної пісні “Соловію, рідний брате”.
Приємною несподіванкою було запрошення на сцену юної зміни ‒ ансамблю хлопчиків бандуристів “Любограй” Луцької музичної школи № 3 (художня керівниця ‒ Аліна Вихованець). У виконанні солістів Антона Мучича та Володі Каліша прозвучала “Запорізька похідна” (вважається народною).
Важко, ‒ та що там, просто неможливо! ‒ уявити Національну заслужену капелу бандуристів України імені Георгія Майбороди без українських народних пісень, які є окрасою цього найстаршого в нашій країні музичного колективу. Слухачам були запропоновані такі зразки українського пісенного фольклору, як “Ой дуб, дуба” (виконав секстет солістів капели), “Скрипка би не грала”, “Ти казала: прийди, прийди” (солісти ‒ Максим Мельник та Денис Кузін), “Одна гора високая” (соліст ‒ Максим Воловоденко), “Із сиром пироги” (солісти ‒ Артем Варивода, Максим Пер’ян та Максим Воловоденко), “Ой служив я в пана” (солісти ‒ заслужений артист України Олексій Савчук і Тарас Козьменко). Останні дві композиції сприймалися, як маленькі музичні вистави комедійного змісту.
Звучала того вечора й суто інструментальна музика ‒ присутні мали змогу почути “Мелодії до танцю” у виконанні на старосвітській бандурі лауреата міжнародних конкурсів Сергія Захарця, “Гуцульську фантазію” Анатолія Дубини та “Буковинські мелодії” Василя Попадюка, які представила оркестрова група капели (соліст ‒ лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Ігор Теуту).
З теплим вітальним словом до артистів звернулися заступниця міського голови Ірина Чебелюк та заступник голови Волинської обласної ради Григорій Пустовіт.
Життєрадісною кодою дійства стала пісня Ігоря Білозора та Вадима Крищенка “Ласкаво просимо”.
Не є прихильником надто пишних слів, але не побоюся сказати, що концерт “Пісенна Україна” став для лучан справжнім святом українського духу, українського мистецтва, і Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди вкотре підтвердила своє високе звання.

Ігор БЕРЕСТЮК

Хвала Богу та Богородиці в День Матері

Парадоксальні думки часом відвідують людину, зокрема під час слухання музики. От і автор цих рядків, неодноразово буваючи (причому водночас і по роботі, й за покликом серця ‒ в цьому мені справді поталанило) на концертах класичної й зокрема духовної музики, організованих Волинською обласною філармонією, щоразу замислюється: а чому б не надавати співакам і музикантам, окрім почесних мистецьких звань і премій, іще й медичні ‒ адже лікарські препарати зазвичай лікують хвороби тілесні, а музиці вдається проникати навіть не в душу, а в духовну царину, творячи диво зцілення ‒ бо ж одужуючи духовно, людина відчуває поліпшення й душевного, й навіть фізичного здоров’я…

Не був винятком і концерт із циклу “Alleluia”, що відбувся 9 травня, як зазвичай, у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії Римо-Католицької Церкви. Почався він, до речі, трохи незвично, з певним сюрпризом, без оголошення ‒ звуками гітари Андрія Громика, який зворушливо й задушевно виконав прелюдію до 1-ї частини сюїти “Собор” визначного парагвайського композитора і гітариста Агустина Барріоса. Твір, до речі, у стінах костелу прозвучав уперше. Це був яскравий пролог до всього дійства.

Підтвердженням сказаного вище стало виконання “Сентиментальної сарабанди” ‒ 3-ї частини “Простої симфонії” незрівнянного Бенджаміна Бріттена (я вже колись висловлював версію щодо впливу початку згаданого твору як своєрідного поштовху до написання відомої пісні Олександри Пахмутової та Миколи Добронравова “Ніжність”, яка після загибелі Юрія Гагаріна стала сприйматися як своєрідний реквієм, хоч була написана ще за життя космонавта), “Сарабанди” з Сюїти ре мінор для клавесина Георга Фрідріха Генделя, “Хоралу” Шевченківської лауреатки Ганни Гаврилець, і, звичайно, запам’ятався слухачам виступ молодої талановитої співачки Юлії Єфімчук, яка виконала під акомпанемент “Кантабіле” ще дві версії “Аве Марія” ‒ Джузеппе Верді та Франца Шуберта, а також “Алілуя” Вольфґанґа Амадея Моцарта. Артистка не просто співає ‒ вона ніби пише звукові ікони маріологічного змісту засобами свого сильного й водночас лагідного сопрано, гармонійно підтримуваного оркестровим супроводом.

Однією з особливостей “Кантабіле” є віртуозне володіння різними прийомами гри, і от, скажімо у шубертівському варіанті “Аве Марія” ми бачимо чудове поєднання традиційної гри на струнних смичкових інструментом із винахідливим доданням піцикато для дотримання ритму. Пригадується цей твір у виконанні незабутнього Робертіно Лореті, де в оркестровому супроводі виразно вчувалися звуки арфи. Подібного ефекту досягає й “Кантабіле”, акомпануючи Юлії Єфімчук. Імітація наявності в оркестрі щипкових інструментів просто блискуча в синтезі з чудовим голосом пані Юлії!

Народний артист України Василь Чепелюк додав нових барв у згаданий уже “звуковий іконопис”, представивши у концерті твір Ігоря Соневицького “Під Твою Милість прибігаємо” з циклу “Духовні співи”, в основі якого ‒ молитва-благання, просякнута християнським смиренням і довірою до Богородиці. Автор музики і співак не вдавалися до якихось надмірних ускладнень звучання чи мелодики – все було гранично просто, як і наставляв коринтян святий апостол Павло (“В Церкві говоріть зрозумілою мовою”), а саме тому ‒ надзвичайно щиро, мудро й зворушливо. “Аве Марія” Джуліо Каччіні (автора називаю за усталеною традицією) у вустах Василя Адамовича прозвучала ніби цілющий бальзам на серця розтривожених війною й пандемією українців і зокрема лучан…

А якщо говорити про апофеоз дійства, то ним по праву стало славнозвісне “Адажіо” Томазо Альбіноні (знову називаю автора за усталеною традицію; правда традиції тут превалює і, мабуть, завжди превалюватиме над правдою факту, якщо така є), яке, певен, не залишило б спокійною навіть найчерствішу людину. Висока скорбота з приводу хресної смерті Спасителя, надія на Його Воскресіння, пам’ять про всіх достойників, які полишили Земний План Буття геніально переплелися в цьому безсмертному творі. У світлій, космічній тузі (якщо таке порівняння можливе) скрипки Товія Михайловича та всіх інструментів (і, зрозуміло, музикантів) диригованого ним оркестру вчувалися не сльози безнадії й капітуляції перед обставинами, а сльози КАТАРСИСУ, після якого йдеш у життя очищеним і оновленим, словом – духовно зціленим, як і має бути на таких концертах.

Після завершення дійства ведуча Оксана Єфіменко подякувала духівництву храму ‒ “за унікальну можливість творити у цьому сакральному місці”, ‒ та слухачам, яких запросила на нові концерти Волинської обласної філармонії “Сподіваємось, ‒ мовила пані Оксана, ‒ що ці музичні молитви зміцнили нашу віру у Господа і Діву Марію, наповнили душу святістю і чистотою, співчуттям і любов’ю до ближнього”. 

Ігор БЕРЕСТЮК

“BENEDICTUS”: ВРАЖЕННЯ ‒ НЕЗАБУТНІ

Коли на афіші бачиш імена лауреатів престижних всеукраїнських та міжнародних конкурсів Олени та Ігоря Мацелюхів, можна бути певним: спокійним слухача вони не залишать. Енергетика двох творчих сердець, помножена на правічну енергетику двох знакових для історії музики інструментів ‒ органа і флейти Пана воістину творить на концертах цього талановитого подружжя справжні дивá. Слухач ніби мандрує у часі, поринаючи то в епоху “короля органа” Йоганна Себастьяна Баха і його сучасників, то у сиву євангельську давнину, стаючи свідком найдраматичнішої сторінки історії християнства ‒ шляху Спасителя на Голгофу, його хресної смерті та Світлого Воскресіння. Церковна музика змінюється світською, але цей поділ суто умовний ‒ адже справжня музика (а іншої пані Олена та пан Ігор не грають) завжди високодуховна…
Концертна програма “Benedictus” (початкове слово католицького піснеспіву “Благословенний Господь, Бог Ізраїлів”), яку подружжя Мацелюхів представило 11 квітня у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії Римсько-католицької церкви, не стала винятком.
Саме на сакральне сприйняття виконуваних творів налаштувала присутніх у слові-пролозі ведуча дійства ‒ лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ наголосивши на знаковості дати концерту (в католиків ‒ Свято Божого Милосердя, у православних триває Великий піст), а першим твором, який Олена Мацелюх представила слухачам, був Grand Choeur з Меси cлаветного французького композитора і органіста ХІХ ст. Сезара Франка. Велична і красива, сповнена розмаїття емоцій та містичної глибини музика пана Сезара стала зразком для прийдешніх поколінь митців-музикантів Франції.
Щодо Йоганна Себастьяна Баха, то про нього можна мовити, перефразувавши Маяковського: “Коли ми говоримо «Бах», маємо на увазі “орган”, коли ж ми говоримо “орган”, найперше маємо на увазі Баха”. Тож концерти духовної (а особливо органної) музики майже неможливо уявити без творів великого німецького композитора. Три з них було представлено і на згаданому дійстві, причому спочатку були представлені Хорал із кантати № 147 та органна Пасакалія до мінор ‒ твір за мотивами 26‒28 глав Євангелії від Матвія, де йдеться про хресний шлях, розп’яття, Воскресіння й Вознесіння Ісуса Христа, цікавий ще й наявністю біблійної числової символіки (тема і 21 варіація ‒ 7х3). Токата ж і фуга ре мінор, за якою зазвичай і впізнається неповторний музичний почерк Й. С. Баха, прозвучала ближче до фіналу (передостанньою). Слухачі вкотре отримали чудову нагоду почути (у згаданому вище Хоралі) як блискучу гру Олени Мацелюх (до слова зазначу, що нещодавно пані Олена захистила в Чехії дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філософії на тему “Сакральне і профанне в органній творчості композиторів України та Чехії”) так і флейту Пана, якою майстерно, по суті, віртуозно володіє Ігор Мацелюх. Цей чудовий дует (чи тандем) виконавців сповна виявив себе також у “Мелодії” з опери Крістофа Віллібальда фон Глюка “Орфей і Еврідіка” (пригадую, як мій батько, ставлячи свою першу в Луцьку виставу ‒ “Блакитні олені” Олекси Коломійця, ‒ використав як музичний лейтмотив саме згаданий твір Глюка), в “Роздумах” Жуля Массне із опери “Таїс”, у “Радості кохання” Фріца Крайслера та “Забутті” великого аргентинця Астора П’яццолли. Слухаючи поєднання-синтез флейти Пана з органом починаєш розуміти суть отого ефекту “машини часу”, який зазвичай присутній на концертах Олени та Ігоря Мацелюхів: уже у використанні згаданих інструментів закладений віщий перегук епох ‒ адже багатоцівкова флейта є найдавнішим пращуром “короля інструментів” (якщо “предком” вважати Ктесибіїв гідравлос). Автор цих рядків уже писав про лікувальний ефект музики, назвавши вплив органа ‒ на відміну від музикотерапії, ‒ “музикохірургією”. Дозволю собі ще одну метафору: флейта Пана і орган ‒ це інструменти-“мислителі”, “філософи”, чиє звучання налаштовує на роздуми про Вічне, тож виконання такої музики у стінах храму вважаю більш аніж доречним.
Сказане вище повністю стосується й сольних, суто органних виступів Олени Мацелюх. Коментуючи представлені в концерті твори, ведуча Оксана Єфіменко навела вельми промовисті слова пані Олени: в одному з інтерв’ю мисткиня зізнавалася: “Я просто не уявляю свого життя без органа. Граю кожен день. Коли у людини є мета, що втілюється в життя ‒ це неймовірні відчуття”. Підтвердженням цього є більш аніж 20 сольних програм музикантки, а якщо говорити про цей конкретний концерт, то впевнитись у рації Олени Мацелюх можна було, прослухавши такі композиції, як “Собори” з “24-х фантастичних п’єс” Луї В’єрна, “Benedictus” сучасного українського композитора Богдана Котюка (пригадую, як він вів концерт пані Олени у цьому ж костелі 12 травня 2018 року), Токату з Симфонії ре мінор Александра Гільмáнна та, власне, всі твори, які прозвучали впродовж дійства.
Завершився концерт уже згаданим “Забуттям” Астора П’яццолли у виконанні Олени та Ігоря Мацелюхів. Як відомо, в березні цього року музична спільнота і численні шанувальники творчості Великого Астора відзначили 100-річчя від дня його народження. Маестро здійснив справжню революцію у мистецькій свідомості, вивівши танго за межі танцмайданчика й трансформувавши у яскравий жанр академічної музики. І, попри дещо сумну назву твору композитора, маємо констатувати: такі концерти, як “Benedictus” забути неможливо ‒ як і все, що представляють Олена та Ігор Мацелюхи.

Ігор БЕРЕСТЮК