Деталі

Створено: 10 листопада 2018

Мабуть, багато хто з меломанів Лесиного краю запам’ятав відкриття ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” 1 жовтня у замку Любарта.
Саме того дня перед лучанами та гостями фестивалю виступив Національний академічний духовий оркестр України (художній керівник та дириґент – Михайло Мороз). Враження від того незабутнього концерту було дуже сильним (автор цих рядків уже писав про це в одній із публікацій). Уже тоді стало відомо, що колектив знову збирається найближчим часом відвідати Волинь. І справді, минуло трохи більше місяця, а оркестр розпочав свій короткий гастрольний тур за маршрутом “Луцьк (9 листопада) – Ковель (10 листопада) – Нововолинськ (11 листопада)”. Концерт у Луцьку, який відбувся, як і було заплановано, 9 листопада на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, був приурочений до Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, тож мав розлогу врочисту преамбулу – з вітальними словами до “винуватців торжества” звернулися голова Волинської обласної державної адміністрації Олександр Савченко, заступник голови Волинської обласної ради Роман Карпюк, начальник Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської облдержадміністрації Ольга Чубара, голова Волинського обласного комітету профспілок працівників культури, заслужений працівник культури Ярослав Корнелюк. Кращим представникам справи було вручено нагороди (величезна кількість імен достойників, мабуть, потребувала б окремої брошури, тому скажу лишень, що звання заслуженого діяча мистецтв України надано волинському композиторові й музиканту Сергію Шишкіну, а щодо Волинської обласної філармонії – Почесну грамоту Кабінету міністрів України отримав її директор Сергій Єфіменко, а Почесну грамоту Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської облдержадміністрації – заступник директора Андрій Тітяєв). Церемонія нагородження супроводжувалася концертними номерами у виконанні вокальної групи естрадно-симфонічного оркестру Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка (дириґент оркестру – заслужений артист України Микола Гнатюк, солісти – Тетяна Ярошик та Ірина Ілляшенко). Позвучали пісні Степана Кривенького, Миколи Мозгового, Світлани Весни, Геннадія Татарченка.
Друге відділення було цілковито присвячене Національному академічному духовому оркестру України. Ведуча Оксана Єфіменко розпочала свою розповідь про колектив крилатими рядками визначного українського поета-шістдесятника Івана Світличного: “Життя коротке, а мистецтво вічне”, нагадала й слова Генерального директора оркестру Олександра Піроженка “Духова музика – від слова «дух»”, підкреслила безнастанну присутність духу творчості в діяльності музикантів. Першим твором, який прозвучав у виконанні оркестру, був славнозвісний “Старовинний запорізький марш” в обробці Віктора Гуцала (його ще звуть “Запорозьким маршем”). Автором цієї неповторної мелодії, яку Іван Федорович Драч назвав “музичним вогнем України”, зазвичай вважають Євгена Адамцевича, та це не зовсім так. Насправді вона (принаймні перша її частина) сягає ще, либонь, ХVІІ ст. Письменник Данило Кулиняк, котрий добре знав Євгена Олександровича, згадує, що той завжди сердився, коли його однозначно називали батьком “Запорізького маршу”. Славнозвісний незрячий бандурист навчився її у своїх наставників, а ті – у своїх (другу частину, за словами Є. Адамцевича, він усе таки склав сам).
 До цього знакового твору інколи додають текст. Найбільш відомі тексти Олекси Ющенка, Ігоря Жука. В отроцтві я бачив виставу базованого в Білій Церкві Київського музично-драматичного театру імені П. К. Саксаганського “Операція «Ц»” (за п’єсою Павла Автомонова; постановником був мій батько), там “Запорізький марш” звучав із текстом, здається, авторства тодішнього директора театру Валентина Ілліча Петька. Хоч, на мій погляд, слова там зайві – бойовий козацький дух музика передає куди яскравіше. Це й довели музиканти Національного академічного духового оркестру України на чолі зі своїм диригентом Михайлом Морозом. Невдовзі маршова мелодія змінилася грайливими інтонаціями – це вже звучали “Троїсті музики” Левка Колодуба, композитора, в чиєму доробку чимало творів, написаних саме для духових інструментів (до речі, Левко Миколайович очолює Асоціацію діячів духової музики України).
Прозвучала того дня й прем’єра – твір голови Волинського осередку Національної спілки композиторів України, заслуженого діяча мистецтв України Віктора Тиможинського “Лабіринт”. Сам Віктор Анатолійович теж був присутній у залі. Попри певну складність твору (особисто у мене асоціація –найперше з міфом про Тезея, Аріадну та Мінотавра, хоч у когось можуть бути й інші), слухати його надзвичайно цікаво, слідкуючи за партіями інструментів – який із них стане тією “ниткою Аріадни”, яка виведе ліричного героя з Лабіринту.
Перший оркестровий блок зіграно, й на сцену виходить заслужена артистка України Єлизавета Ліпітюк. Звучить “Дніпровський вальс” Ігоря Шамо на вірші Валерія Курінського. Свого часу цей твір зажив неабиякої популярності у виконанні незабутньої Євгенії Мірошниченко, тому зрозумілим є той рівень відповідальності, з якою артистка бере на себе сміливість виступати після славетної співачки. Проте про жодне запозичення манери не йдеться і йтися не може. Пані Єлизавета йде власним шляхом, про що свідчить її виконання українських народних пісень (у концерті прозвучали такі шедеври національного пісенного фольклору, як “Ой, я знаю, що гріх маю”, “На вулиці скрипка грає”, “Ти до мене не ходи”, “Ой, не світи, місяченьку”). Якщо й виникають у процесі слухання якісь асоціації (скажімо, з Оксаною Петрусенко, котра теж виконувала деякі свої пісні – як-от “Ґандзю”, – в супроводі лише мідної групи симфонічного оркестру, себто, по суті, з духовим оркестром), все ж вони – ілюзорні. Єлизавета Ліпітюк – артистка самобутня. Звернув увагу на виняткову гармонію голосу й акомпанементу – звучання інструментів анітрохи не заглушує вокалу (хоча із винятково сильним сопрано Єлизавети В’ячеславівни це й так було б вельми проблематично).
Ізнову настає черга оркестрових композицій. Це “Гопак” Арама Хачатуряна з балету “Гаяне” (ім’я славетного вірменського композитора і назва згаданого балету у багатьох, на жаль, асоціюється лише з відомим “Танцем зі шаблями” – без сумніву, теж шедевром), “Сільська“ полька Йогана Штрауса (де музиканти вдало заявили про себе ще й як вокалісти, і неабиякі), а далі розпочалася музична мандрівка до Франції (“Париж. Монмартр” в аранжуванні Тошіо Машіми, зі щемливою “ів-монтанівською” темою “опалого листя”), Швеції (“На концерті АББА”, аранжування Хейнца Брейгеля), Великої Британії (“Deep Purple Medley”, аранжування Тошіхіко Сахаші). Слухачі, як-то кажуть, на власні вуха могли пересвідчитися, що для музикантів Національного академічного духового оркестру України не є перепоною ні французький шансон, ні джаз, ні характерний для ранніх “АВВА” євро-біт, ні хард-рок “Deep Purple”, ані, напевно, будь-що.
Але в гостях добре, а вдома все-таки краще (як сказав Михайло Мороз, існує чимало зарубіжних хітів, але в нас є свої), й на завершення – як повернення з мандрівки, – оркестр виконав дві композиції на українські теми – “Водограй” (автор А. Заубер; упізнавши улюблені пісні, дехто з присутніх у залі навіть підспівував) і “Ватру” Володимира Матвійчука.
Сказати, що ті, хто прийшов 9 листопада на концерт Національного академічного духового оркестру України, отримали потрясіння, означає майже нічого не сказати. Треба було бути свідком, як слухачі, аплодуючи, скандували: “Мо-лод-ці!”. Таке не забувається…

Ігор БЕРЕСТЮК

Деталі

Створено: 09 листопада 2018

 Ювілеї завжди супроводжуються трьома емоціями – радістю, що дожив до повного етапу в своєму житті, легким смутком за літами, що минули й надією прожити ще довго і плідно, щоб принести людям ще більше користі, щоб їм було добре від спілкування з ювіляром. Це стосується, либонь, кожної конкретної людини, це стосується і колективу.
8 листопада численні шанувальники Волинського державного академічного українського народного хору прибули до Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка на великий святковий концерт, присвячений 40-річчю з часу створення цього колективу, вельми знакового для нашого краю й для України загалом. Власне, перший концерт відбувся ще 7-го, але саме на 8-ме припали характерні для ювілеїв урочистості, зокрема, презентація 2-го тому збірника “Співає Волинський народний хор” – його представив присутнім художній керівник і головний дириґент хору, заслужений діяч мистецтв України. Олександр Стадник, висловивши глибоку подяку директору Волинської обласної філармонії Сергієві Єфіменку за підтримку цього видання. Олександр Олександрович також зі словами вдячності за плідну співпрацю звернувся до колег – головного балетмейстера колективу, заслуженого артиста України Валерія Смирнова, головного хормейстера Володимира Єфіменка, керівника оркестру, заслуженого артиста України Ростислава П’ятачука, згадав і присутніх у залі учасників хору різних років. Хвилиною мовчання артисти і слухачі вшанували пам’ять тих, хто уже відійшов за межу земного буття. В їх числі – й перший керівник Волинського народного хору, народний артист України Анатолій Пашкевич.
Виступ свій хор розпочав вокально-хореографічною композицією “Волинь моя” обрамленою двома пісенними перлинами – славнозвісною “Піснею про Волинь” Анатолія Пашкевича на вірші Дмитра Луценка (своєрідною візитівкою хору) та не менш знаною “Волинь моя” Степана Кривенького.
Як справжній гімн незнищенності українського духу прозвучала пісня незабутніх Петра Свіста і Олеся Жолдака “Гарний козак, гарний” (солісти – заслужені артисти України Петро Хемій та Ярослав Дричик, після чого музичну естафету перейняли Тетяна Клекочко та Іван Місанчук, заспівавши з хором українську народну пісню в обробці О. Стадника “Ой у лузі, при дорозі”. Мабуть, кожного до сліз зворушили “Мамина молитва” Олександра Стадника-старшого на слова Володимира Гапоненка (солісти – заслужені артисти Василь Марчук та Олександра Грицак) та українська народна пісня “Ой, вийшов місяць із-за хмари”, що прозвучала у виконанні хору (соліст Петро Хемій) без музичного супроводу – a capella (таким же акапельним було і виконання у другому відділі концерту української народної пісні в обробці О. Стадника “Ой, там, за лісочком”; соліст – Іван Місанчук). Марія Табачук та Юрій Литвинюк представили українські народні пісні “Коли калина розцвіла” та (у другому відділі) “Біля річки, біля броду” (обробка відповідно батька і сина Стадників), а Ірина Субота та Дмитро Савчук – українські народні пісні в обробці Олександра Стадника-молодшого) “Коло млина, коло броду”  і (теж у другому відділі) – “Качур молодий”.
Варто сказати, що хор уникає шаблонності у своєму репертуарі й навіть уже відомі пісні (наприклад, “Як служив я в пана”; соліст – Ярослав Дричик) чи хореографічні картинки – такі, як “Три діди”, “Зачарований капелюх” тощо, – на кожному новому концерті звучать ніби по-різному – завжди знаходиться якась нова “родзинка”. тож не дивно, що чимало творів того вечора виконувалися на “біс” (“Козачок” у постановці В. Смирнова, “Ой, устану я в понеділок” в обробці О. Стадника /солісти Ірина Субота й Алла Блащук/), “Була колись дівчина” Левка Лепкого /солісти Дмитро Савчук та Артем Мартинович/ тощо).
Серед особливостей ювілейного концерту треба відзначити й певну “козакоцентричність” програми – образ козака ледь чи не лейтмотивний (“Поїхав козак у далеку дорогу” /слова О. Стадника, музика народна; солісти Ірина Субота й Іван Місанчук/, адаптована Олександром Олександровичем для хору пісня Ігоря Семендяєва “Отаман” з репертуару заслуженої артистки України Людмили Артеменко та гурту “Водограй”, “Копав, копав криниченьку” /солісти – заслужені артисти України Петро Хемій та Василь Марчук/ вокально-хореографічна композиція “Козаки йдуть” тощо), і це цілком зрозуміло: про невмирущі традиції козацтва треба нагадувати повсякчас, особливо нині, коли проблема захисту рідного краю стала як ніколи актуальною. Тож годі дивуватися тому болю й скорботі за всіма, хто поліг у боротьбі за Україну – і  в минулому, й нині, на фронтах АТО, – які озвалися у серцях слухачів під час виконання пісні Олександра Стадника (він же й дириґував) “Ой, Морозе, Морозенку” (слова народні; солісти – заслужені артистки України  Валентина Дорощук та Олександра Грицак). Це був, до речі  єдиний момент, що звичний нон-стоповий плин концерту був порушений оголошенням номера. Але при цьому не забуваймо й іншої характерної риси нашого народу – оптимізму, вміння жартувати й плекати надію на краще навіть у тяжких життєвих обставинах. Як ілюстрація до цього – жартівлива “Стукалка-грюкалка” (обробка Олександра Стадника; солістка – Олена Шульгач), згадані вже “Зачарований капелюх” і “Три діди”.
Зрештою, хто б не задавав тон концерту – вокалісти, танцюристи, чи оркестранти, – впадає у вічі артистизм кожного з них: вони не просто грають ноти, співають слова, чи роблять танцювальні рухи, а переживають кожен сюжет, доносячи його до слухача й заряджаючи його позитивною енергією. За прикладами далеко ходити не треба. Це й вокально-хореографічна композиція “Ой, весна, весна” (кажуть, кожен українець в душі бодай трохи язичник), “Поліська кадриль”, “Поліська полька” (оркестровий номер), “Полька- свербилівка” і, звичайно ж, іскрометний гопак, що став апофеозом концерту.
Хоча ні – після закінчення програми якраз і настав час для урочистих вітань, віншувань і нагород. Голова Волинської обласної державної адміністрації Олександр Савченко назвав творчість Волинського державного академічного українського народного хору найвищим виявом культури (особливо в контексті Дня працівника культури, що відзначається 9 листопада), окрім того, наголосив, що народ, який має у своєму духовному надбанні такі скарби – непереможний, і вручив Почесну грамоту Волинської облдержадміністрації заслуженим артистам України – головному балетмейстеру Валерію Смирнову та керівникові оркестру Ростиславу П’ятачуку, подяки трудовому колективу Волинського народного хору, його керівникові, заслуженому діячеві мистецтв України Олександрові Стаднику та головному хормейстеру Володимирові Єфіменку, а також величезний букет квітів.
Колектив хору удостоєний також Почесної грамоти Волинської обласної ради (вручив заступник голови Роман Карпюк, передавши вітання від очільника Волинської обласної ради Ігоря Палиці) та подяки Луцького міського голови (вручив виконувач повноважень Луцького міського голови Григорій Пустовіт). Був і солодкий подарунок із Херсонщини – від хору “Азовські зорі” (Генічеськ). І, звичайно – квіти, квіти, море квітів…

Ігор БЕРЕСТЮК

Деталі

Створено: 04 листопада 2018

Визначного українського скрипаля, лауреата міжнародних конкурсів, заслуженого артиста України, кандидата мистецтвознавства Назарія Пилатюка, як-то кажуть, годі представляти волинським шанувальникам класичної і власне скрипкової музики. Перед меломанами Лесиного краю митець виступав неодноразово. 4 листопада пан Назарій прибув до Луцька в компанії таких же по-доброму одержимих музикою колег-львів’ян – кандидата мистецтвознавства, доцента Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, лауреата міжнародних конкурсів імені Миколи Лисенка та Ігнація Яна Падеревського, піаніста Петра Довганя та відомого гітариста, композитора, лауреата міжнародних та всеукраїнських конкурсів Антона Сопіги. Митці зі Львова привезли надзвичайно цікаву програму з дещо загадковою назвою – “Прогулянка і загублене танго”. Концерт відбувся в Палаці культури міста Луцька.
Ведуча дійства Оксана Єфіменко докладно розповіла присутнім про кожного з музикантів. Слухачі змогли довідатися про концерт “Йоган Себастьян Бах у день народження зі скрипкою”, який відбувся минулоріч у Львові за участі Назарія Пилатюка та Академічного камерного оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (керівник – народний артист України Товій Рівець), про те, які ще колективи запрошували пана Назарія до виступів (а це Національний Шведський симфонічний оркестр радіо і телебачення, Національний симфонічний оркестр України, Національний камерний ансамбль “Київські солісти”, Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії, Львівський камерний оркестр “Академія” тощо), про гастролі в Україні, Польщі, Австрії, Німеччині, Угорщині, Швеції, Фінляндії, Сполучених Штатах Америки, про Велику золоту медаль Національної академії мистецтв України, якою нагороджено музиканта, зрештою, про скрипку роботи видатного французького майстра Алана Карбонара, яку Н. Пилатюк одержав як Спеціальний приз на одному з престиижних міжнародних конкурсів скрипалів.
Цікаво було почути й про не менш широку географію виступів Петра Довганя та Антона Сопіги, їхню плідну співпрацю з багатьма знаковими митцями й колективами (до речі, Антон Сопіга – першовиконавець творів Мирослава Скорика та Михайла Вербицького для гітари).
Спершу на сцену вийшов дует у складі Назарія Пилатюка (скрипка) і Петра Довганя (фортепіано). У їх виконанні прозвучав твір славетного естонського композитора Арво Пярта “Фратрес” (“Братія”). До речі, любителі кіно можуть пам’ятати Арво Августовича (православне ім’я композитора – Арефа) за музикою до кінофільму “Діаманти для диктатури пролетаріату”, де він навіть грав епізодичну роль тапера у ресторані. Арво Пярт нині належить до числа найбільш виконкуваних композиторів. Що ж до “Братії” (“Фратрес”), ця композиція, написана 1977 року, зазнала 20 (!) редагувань та аранжувань і є рекордсменом за числом авторських редакцій. Цього разу, ясна річ, прозвучала версія для скрипки й фортепіано. Вражала віртуозність гри обох музикантів, поєднана з особливо уважним ставленням до задуму композитора і вмінням синтезувати сучасне мистецьке мислення з багатовіковими традиціями релігійної музики.
Порадували Назарій Пилатюк та Петро Довгань і виконанням “Пантоміми” з “Сюїти в старовинному стилі” Альфреда Шнітке. Твір настільки просякнутий духом Бароко, що моментами не віриться, що написано його у ХХ столітті.
Щодо “Чакони”, яку музиканти зіграли наступною, існує певна дискусія щодо її авторства – чи справді твір написав італійський композитор епохи Бароко Томазо Антоніо Віталі (1663–1745), а чи це містифікація німецького скрипаля і композитора Фердинанда Давида (1810–1873), якому власне й належить назва “Чакона” ? Вікіпедія стверджує, що оригінал ХVІІІ ст. таки існує, хоч немає ясності щодо його приналежності. Хай там як, але ніхто не сумнівається, що створено шедевр, який залюбки виконували такі знакові постаті у світовій музиці, як Яша Хейфец, Натан Мільштейн, Зіно Франческатті, Едуард Мелькус, Жак Тібо, Давид Ойстрах. У виконанні львівських музикантів “Чакона” прозвучала пристрасно і яскраво.
І ось на сцені – вже тріо: до Назарія Пилатюка та Петра Довганя долучається гітарист Антон Сопіга, й звучить “Аве Марія” видатного арґентинського композитора Астора П’яццоли (дискографія Великого Астора просто гідна подиву – Маестро вдалося записати майже все створене ним). А оскільки ім’я композитора міцно пов’язане у свідомості меломанів із танго, слухачам було запропоновано цілий блок творів у цьому стилі й ритмі – “Прощавай, Ноніно!” (вкрай рідкісний різновид жанру – танго-реквієм, присвячений пам’яті Асторового батька /Ноніно – його родинне прізвисько/), “Каштанове й блакитне”, “Медітанго”. Кілька ледь вловимих мелодійних штрихів з останнього твору мені видалися дещо спорідненими з аналогічними у пісні Станіслава Пожлакова “Пора кохання”, хоч це, – підкреслюю, – твори зовсім різні, самостійні, й ні про плагіат, ні навіть про епігонство з боку Пожлакова жодною мірою не йдеться. Альбом Астора П’яццоли “Libertango”, куди увійшло й “Meditango” побачив світ у 1974 році, “Пора кохання” – роком пізніше. Тож цілком могло бути, що музика з альбому великого арґентинця могла бути на слуху у Станіслава Івановича, і згадані вище нюанси могли проникнути в мелодію пісні суто на підсвідомому рівні. Зрештою, нот усього сім (ну, з півтонами – дванадцять)…
Знайшлося місце й для композиторського самовиразу Антона Сопіги (“Сон і променад”). А “Загублене танго” Володимира Винницького, винесене (як і “Променад”) у назву програми, таки “знайшлося”, сиріч пролунало на концерті в Луцьку, давши змогу знову і знову милуватися надзвичайною гармонією тріо, не жоден не “забиває” звучання іншого, а кожен веде належну йому партію інструмента. Подумалося: “Отак би й узагалі серед людей!..”
Ведуча нагадала присутнім, що Герой України, Шевченківський лауреат, народний артист України, композитор Мирослав Скорик присвятив Назарію Пилатюку Концерт №7 для скрипки та симфонічного оркестру, який у 2014 р. був записаний студією NAXOS у супроводі Національного Одеського симфонічного оркестру під батутою всесвітньовідомого диригента Ерла Хобарта. Тож стало зрозуміло, що наступними номерами будуть твори Мирослава Михайловича. Першим із них був “Танок”. Потім, перебравши на себе роль ведучого, Назарій Пилатюк оголосив три джазові композиції славетного Маестро – “Нав’язливий мотив” (обр. Ярослава Олексіва), “Приємну прогулянку” та “В народному стилі”. Виконання їх ще раз засвідчило, що справжнім майстрам-віртуозам до снаги й академічна музика, і фольк, і джаз…
На “біс” – під оплески слухачів тріо виконало ще два твори – “Мазурку” Генрика Венявського та знамените арґентинське танго авторства Анхеля Грегоріо Вільольдо “Поцілунок вогню”.
Назар Пилатюк, Петро Довгань та Антон Сопіга долучилися до акції “Подаруємо Луцьку рояль”, офірувавши частину свого гонорару.

Ігор БЕРЕСТЮК

Деталі

Створено: 26 жовтня 2018

Автор цих рядків уже писав про постійну увагу митців із Республіки Польща до музичного життя Лесиного краю, їх доволі часті виступи перед волинською публікою. Не можу похвалитися, що був на всіх їхніх концертах, але те, що вдалося побачити й почути за час моєї роботи у Волинській обласній філармонії, не тільки жодного разу не розчарувало, а навпаки, завжди викликало захоплення й, даруйте, якусь “білу заздрість” щодо польського глядача, який має змогу бачити й чути цих артистів набагато частіше.
Сказане повністю стосується, без перебільшення, фантастично талановитих музикантів, які завітали до Луцька 25 жовтня. Це не просто митці, а водночас і досвідчені педагоги – професори музичних вишів у Любліні та Лодзі. Поіменно – блискуча піаністка, габілітований доктор мистецтва, заслужений діяч культури Польщі Агнєшка Шульц-Бжиска з Любліна та співаки з Лодзі – габілітований доктор мистецтва Александра Бубіч-Мойса і доктор музичного мистецтва Роберт Мойса. Концерт камерної музики за їхньої участі відбувся того вечора у Палаці культури міста Луцька.
Представила гостей із Польщі присутнім ведуча дійства – викладач Луцької дитячої музичної школи №2 по класу фортепіано Віолетта Семчук. Вона докладно розповіла про кожного з митців, оприлюднила широку географію їхніх виступів у країнах Європи, Азії та Латинської Америки, подала доволі цікаві факти – зокрема, пан Роберт Мойса є не лише доктором музичного мистецтва, а й доктором (за нашими мірками це кандидат) хімічних наук. Схоже, маємо ще один (а можливо, й не один) прецедент після Олександра Бородіна, коли у житті людини знаходилось місце і для точної науки, і для музики (причому музика у випадку з Р. Мойсою, здається, переважила).
Розпочався концерт, хоч як дивно, з легкого жанру – танго Генрика Варса “Як було колись” (“Jak za dawnych lat”) на вірші Єжи Юрандота з кінофільму “Любовні маневри”, яке виконав дует у складі Александри Бубіч-Мойси та Роберта Мойси. Варто згадати, що Генрик Варс був одним із фундаторів польського джазу і певний час (1939–1941) навіть мешкав у Львові, де заснував оркестр “Теа-джаз”, із яким гастролював по містах тодішнього СРСР, аж поки хвиля війни не занесла його до лав армії генерала Андерса і згодом – на еміграцію в США. Танго звучало дуже органічно і не сприймалося як щось випадкове у концерті класичної музики – бо ж спадщина Г. Варса теж уже стала класикою.
Пан Роберт представив волинському слухачеві пісню “Я збудую дім посеред моря” або ж “Пісню бідного моряка” Гаетано Доніцетті (до речі, повної певності щодо приналежності твору саме цьому композитору немає), славнозвісну “Гранаду” Агустина Лари. Цей твір, написаний  1932 року й виконаний уперше мексиканським співаком Педро Варґасом, був згодом записаний багатьма співаками – від Маріо Ланца до популярного в минулому іспанського поп-дуету “Баккара”. Ясна річ, це вимагає від нових виконавців неабиякої відповідальності – адже внести якусь нову родзинку у стократ співаний твір, далебі, непросто. Роберт Мойса – саме такий співак: вокальні твори у його інтерпретації завжди сповнені новизни і водночас вірності традиціям академічного співу. Серед інших композицій, які запропонував слухачам того вечора пан Роберт, привертають увагу романс Леандро з сарсуели Пабло Соросабаля “Трактирниця з порту”, “Тарантела” Джоакіно Россіні (особисто у мене італійський народний танець завжди асоціюється саме з цим твором Россіні – його співак виконав на “біс”), пісня Ернесто де Куртіса “Не забувай мене”. Не обійшов співак і такого жанру як оперета (“Країна усмішок” Ференца Легара), і тут явивши воістину невичерпні можливості голосу (рідкісний тенор) і акторського перевтілення.
Вокал Александри Бубіч-Мойси заікрився яскравими барвами у арії Елізи Дулітл із м’юзиклу Фредеріка Лоу “Моя чарівна леді” (“Я танцювати хочу”), в “Пісні” Станіслава Монюшка, “Бажанні” Фридерика Шопена. Колоратурне сопрано пані Александри вражало й діапазоном, і чистотою, і здатністю малювати засобами співу неповторні й навдивовижу зримі образи.
Що ж до Агнєшки Шульц-Бжискої, то навіть акомпануючи співакам, вона не зводила свою сценічну місію лише до ролі концертмейстера (хоч і ця роль була виконана блискуче, віртуозно – іноді забувалося, що на сцені не оркестр). Пані Агнєшка дотепно підігравала виконавцям, виявляючи талант не лише музикантський, а й акторський, що з усією повнотою виявилося у сольних номерах мисткині. І, мабуть, недарма, для представлення свого доробку як піаністки-солістки Агнєшка Шульц-Бжиска вибрала саме музику Фридерика Шопена (Етюд мі мажор, оп. 10 та Вальс ля бемоль мінор, оп. 34), і не лише тому, що це ніби сама Польща промовляє нотами великого композитора. Тони музики Шопена надзвичайно теплі (тому, очевидно, багато хто асоціює їх із образом домашнього вогнища), вони навіть смуток роблять легким і світлим (правильно одна людина сказала: “лікують”). Вплив славетного поляка на творчість наступників (і не лише співвітчизників) важко переоцінити. Без нього за великим рахунком не було б ні Франсіса Ле, ні Мікаела Таривердієва (згадаймо вступ до “Сімнадцяти миттєвостей весни”), ні Андрія Петрова. До речі, пісня Веніаміна Баснера з кінофільму “Щит і меч” (“С чего начинается Родина?”) містить ледь не точну цитату зі згаданого Вальсу ля бемоль мінор.
Ще одна риса, яку хотілося б підкреслити у польських артистів – це їхнє почуття гумору, не нав’язливого, не “задля приколу”, більш вираженого в жестах, аніж у словах, але такого, який вносить у перебіг концерту атмоферу невимушеності, якоїсь “домашності”, і на який здатні лише люди, по-справжньому залюблені в життя й мистецтво. Тож годі дивуватися, що ні Агнєшку Шульц-Бжиску, ні Александру Бубіч-Мойсу, ні Роберта Мойсу зала довго не хотіла відпускати зі сцени, й вони, так би мовити, в порядку “бонусу” подарували слухачам ще два твори – вальс із оперети Ференца Легара “Весела вдова” та славнозвісну “O sole mio” (“О, моє сонце”) Едуардо ді Капуа.
Але й це не стало прощанням із Луцьком. 26 жовтня – день майстер-класів польських митців у Луцькій дитячій музичній школі №2 та на факультеті культури і мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.

Ігор БЕРЕСТЮК