“НЕ МОЖУ ЖИТИ БЕЗ РОЯЛЯ…”

День 25 грудня 2019 року спочатку ніби й не віщував нічого недоброго. Навіть навпаки: “григоріанське” Різдво, передчуття Нового року і традиційних “Трьох празників”, як співається у відомій колядці… Й раптом, наче грім серед ясного неба, пролунала печальна звістка: перестало битися серце видатної української піаністки, лауреатки міжнародних конкурсів імені Миколи Лисенка, Ференца Ліста, Володимира Горовиця, всесоюзного (1990-го року СРСР ще існував, хоч уже “дихав на ладан”) конкурсу імені Рахманінова, доцентки Львівської національної музичної академії імені Лисенка, народної артистки України Етелли Чуприк-Котюк. Відійшла в розквіті творчих сил, проживши лише 55 із половиною й залишивши нам, як і всі геніальні митці, які опинилися у засвітах, бентежну загадку своєї особистості й творчості…

Роковини відходу цієї, без перебільшення, великої музикантки, тонкої естетки, педагогині від Бога й просто чудової людини Волинська обласна філармонія (де пані Етелла впродовж кількох років була солісткою-інструменталісткою, виступаючи ‒ й сама, і в супроводі Академічного камерного оркестру “Кантабіле”, ‒ всюди, куди заносило її й колег гастрольне життя) відзначила дійством “Музичний театр Етелли Чуприк”, яке відбулося 20 грудня в Палаці культури міста Луцька, де мисткиня неодноразово тішила шанувальників фортепіанної музики своєю грою.

Прозвучить, мабуть парадоксально, але відкрила це дійство… сама Етелла Олександрівна: засоби відеотехніки створили ефект присутності слухачів на останньому концерті піаністки, де вона з ювелірною майстерністю, притаманною тільки їй, виконала сонату №8 Людвіга ван Бетховена, більш відому як “Патетична соната”.

Присутні вшанували пам’ять Етелли Чуприк хвилиною мовчання, після чого ведуча ‒ лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ повела мову про життєвий і творчий шлях музикантки, і власне про неї як неординарну особистість, згадала найбільш знакові моменти концертної діяльності Етелли Олександрівни, зокрема започатковану разом із Луцькою міською радою в жовтні 2019 року традицію концертів фортепіанної музики (мисткиню тоді підтримав у її починаннях Ігор Поліщук ‒ нині Луцький міський голова), а на екрані раз у раз з’являлися то фото пані Етелли, то відеофрагменти інтерв’ю, то її схожі на афоризми влучні вислови про улюблену справу, як-от: “Не можу жити без рояля. Хочу жити з роялем” ‒ або ж: “Фортепіанне мистецтво – це вища математика. У нас у Львові, не побоюся сказати, одна з найкращих фортепіанних шкіл. В Україні є школи, є багато молодих людей, котрі мають високий рівень виконавства, але у Львові вона особлива”. 

І, як підтвердження слів мисткині, ‒ виступ лауреатки міжнародних конкурсів Меланії Макаревич, представниці саме львівської фортепіанної школи, учениці заслуженої артистки України, професорки Оксани Рапіти. Молода талановита піаністка представила твори трьох особливо знакових для Етелли Чуприк композиторів ‒ Фридерика Шопена (полонез фа-дієз мінор), Ференца Ліста (парафраз на тему опери Джузеппе Верді “Ріголетто”) та Сергія Рахманінова (прелюдію соль мінор). І Шопен, і Ліст, і Рахманінов прозвучали напрочуд органічно й майстерно (автор цих рядків уже колись писав, що справжній музикант завжди створює ілюзію легкості виконання, й тільки потім замислюєшся, скільки безнастанної, часом виснажливої праці вкладено в цю “легкість” – це стосується й Меланії Макаревич).

Не “пасе задніх” і Волинь ‒ надії на молодих просто величезні. У цьому вкотре змогли пересвідчитися присутні в залі, послухавши славнозвісну “Апасіонату” Людвіга ван Бетховена у виконанні юнки з Луцька, лауреатки всеукраїнських та міжнародних конкурсів, на цей момент – учениці Люблінської музичної школи І‒ІІІ ступеня імені Кароля Ліпінського Анни Єфіменко. Твір доволі складний для виконання, тим відрадніше було чути, як упевнено, зі знанням справи (а головне – з душею) зіграла його молода, по суті, навіть юна піаністка, яка, проте, вже добре відома любителям фортепіанної музики. І напрацювання, й перспективи тут ‒ самоочевидні! Так тримати!

Кажуть, якщо людина талановита ‒ вона талановита в усьому. Впродовж дійства слухач-глядач мав змогу не лише причаститися до таїнства обдарування Етелли Чуприк, а й ознайомитися з живописними (переважно іконописними) роботами мисткині, які тут же таки демонструвалися на екрані. Щира, безпосередня, чимсь невловимим споріднена з творчістю Ніко Піросманішвілі, Івана Генералича, Анрі Руссо, Никифора Дровняка, Марії Примаченко манера пані Етелли зворушувала до сліз…

Зустрічі зі славетним мистецьким подружжям зі Львова ‒ лауреатами всеукраїнських та міжнародних конкурсів Оленою Мацелюх (орган) та її чоловіком Ігорем Мацелюхом (флейта Пана) стали в нашому місті вже доброю традицією. От і того вечора згаданий дует долучився до вшанування пам’яті Етелли Чуприк, виконавши “Забуття” великого аргентинця Астора П’яццолли та “Румунські танці” класика угорської та світової музики Бели Бартока. Останній із творів ‒ особливо знаковий у контексті особистості Етелли Олександрівни: адже вона родом із Закарпаття, де живе багато угорців та румунів. До речі, упродовж усього дійства створювався ефект присутності не лише слухачів на останньому концерті Етелли Чуприк, а й самої безсмертної мисткині на згаданому вечорі – адже на екрані постійно змінювалися світлини та відеофрагменти за її участі ‒ так ніби вона, подолавши межу земного й потойбічного Буття, знову завітала до Луцька, який так любила…

Вище вже мовилося, що Етелла Олександрівна доволі часто виступала з Академічним камерним оркестром “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (керівник ‒ лауреат Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народний артист України Товій Рівець. Тож цьому добре відомому не лише в Україні колективу випала особлива честь завершення, апофеозу “Музичного театру Етелли Чуприк”. Цю заключну частину музиканти на чолі з невтомним Маестро розпочали Концертом №1 для фортепіано з оркестром ре мінор Йоганна Себастьяна Баха (партія фортепіано – Меланія Макаревич). Взагалі програма складалася головно з творів, які свого часу були і в репертуарі пані Етелли (це ж стосується й “Квітня” Петра Чайковського з його славнозвісного циклу “Пори року”). Кожен виступ “Кантабіле” ‒ незалежно, чи це суто їхня концертна програма, а чи номер у загальному музичному дійстві, нові твори виконуються чи вже знані, ‒ не схожий на попередні: завжди знаходиться особлива “родзинка”, яка спонукає до свіжого сприйняття, здавалося б, відомих творів. 

І, звичайно, важко переоцінити роль харизми Товія Михайловича ‒ слухаючи оркестр, не перестаєш дивуватися гармонії, яка постійно присутня між музикантами й керівником. Бо ‒ чого гріха таїти? ‒ бувають у музичному житті прецеденти, коли музиканти ‒ самі по собі, керівник сам по собі, і як наслідок ‒ твір, навіть відпрацьований до автоматизму, звучить формально, не зачіпаючи найпотаємніших струн серця. У “Кантабіле” ж завжди навпаки ‒ оркестр, керівник і (обов’язково!) слухач становлять єдиний організм, який живе музикою, живе завдяки їй.

Того вечора до виступів Академічного камерного оркестру “Кантабіле” долучилися і згадані вже Олена та Ігор Мацелюхи. Незабутнім було соло пана Ігоря на флейті Пана у славнозвісній “Мелодії” Мирослава Скорика, а пані Олена виконала партію органа у “Адажіо”, яке, попри встановлення авторства, й далі за традицією зветься (і, напевно, зватиметься) “Адажіо Томазо Альбіноні”. Поєднання суворо-скорботного звучання органа зі щемливим соло скрипки (у неповторному виконанні Товія Рівця) підкреслило реквіальний характер твору (адже суть того, що відбувалося ‒ вшанування пам’яті Етелли Чуприк) і, гадаю, нікого не залишило в залі спокійним. Пригадалися мудрі слова простої сільської жінки Мокрини ‒ матері героя чудового роману Олеся Бердника “Чаша Амріти” Михайла Сагайдака: “Добрих людей треба піснею згадувати, любим словом”, ‒ слова, які цілком можна поставити за епіграф до згаданого вище дійства.

Під час концерту, співорганізатором якого була Громадська організація "Подаруємо Луцьку рояль", відбувся  збір благодійних пожертв на придбання сучасного великого концертного  рояля "Карл Бехштейн".

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

НА РОКОВИНИ ЕТЕЛЛИ ЧУПРИК

Вона була чудовим оповідачем з великим почуттям гумору. А він, як стверджував Іван Франко, «невідлучна прикмета кожного правдивого таланту».  Інколи до нашої «балаканини» приєднувався ще й водій Петро Файчук зі своїми філармонічними історіями і тоді наш сміх ставав заразним…Петро умів подвоїти ефект – смішити і не розсміятися.  І справді: «ніщо так не єднає людей, як добрий, незлобивий сміх». 

Етелла охоче розповідала свої піаністичні новели, цікавилася великим концертним роялем Ігоря Стравінського: його «Бехштейн» подорожував залазницею із Санкт- Петербурга до літописного Володимира, а звідти підводою запряженою кіньми грунтовою дорогою  до нової  оселі композитора в Устилузі  1907 року, у його «райський куточок для творчості» на мансарді…

«І відтоді ніхто цих  інструментів на Волинь не привозив?». Я гадав, що так, але перед концертом у Дубнівській школі мистецтв директор показав нам «Бехштейн», що потрапив сюди «за Польщі»: «Пропонували немалі гроші, але я не хочу його продавати».  Після концерту Етелли Чуприк ейфорія, піаністку вітають розчулені  друзі, знайомі, родичі!

Культурно-мистецький центр Острозької академії, як виявилося, дружить з Книгою рекордів Гіннеса. Після  «Поетичного марафону» ( 456-годинне читання поезій Тараса Шевченка до 200-літнього ювілею!) в актовому залі академії встановили рояль GP-215 Boston  із сімейства  «Steinway», а презентувала інструмент шановному  товариству  заслужена артистка України Етелла Чуприк.

Вітаючи ректора, викладачів і студентів з цим надбанням, думаю про самотню  «Ямаху»  під замком на  сцені Центру культури і дозвілля  і не можу пригадати жодного концерту фортепіанної музики чи видатного піаніста у стінах університету імені Лесі Українки, яка любила,  знала і виконувала фортепіанні твори композиторів-романтиків…

 Її елегію «До мого форте’яно» сприймаю як епітафію («Розстаємось надовго ми з тобою! Зостанешся ти в самоті німій, А я не матиму де дітися з журбою… Прощай же, давній, любий друже  мій»). Але пані Етелла відважно долає випробування, пов’язані з концертами у Рожищах, Горохові, Ковелі.  Вона прагнула спілкування з учнями і педагогами музичних шкіл, шукала і підтримувала юні таланти, ділилася досвідом з колегами, підтримувала акцію «Подаруємо Луцьку рояль», бо кінчиками пальців відчувала нагальну і повсюдну потребу нових інструментів…

«Аугуст Фьорстер» у Палаці культури шахтарів Нововолинська зазвучав на повну силу, хоча однієї струни контр октави  йому бракувало. Заміна потребувала 3000 гривень і старшокласники не були налаштовані слухати рояль…Пані Етелла зупиняє концерт, але не так просто сфокусувати  увагу слухачів. Кожен чує тільки те, що розуміє, а щоб зрозуміти музику як мову звуків, одного концерту замало…

Перед концертом у дитячій музичній школі Камінь-Каширського пані Етелла озброїлася… викруткою… У Торчині довелося приборкувати «Красний октябрь»… На щастя,  у  Зої Навроцької нас чекає  великий концертний філармонічний рояль «Естонія»  серед шедеврів образотворчого мистецтва у картинній галереї  Луцькому замку:  чудова нагода для пані Етелли «вилити душу», таку потаємну і мінливу, яку не розгадати, ані зрозуміти...   

Співпраця Етелли Чуприк з нашою філармонією розпочалася у Красноставі, де зупинявся Шопен дорогою до свого приятеля Титуса Войцеховського у Потуржині…З нагоди 200-ліття від народження композитора голова товариства «Глорія віта» Анджей Леньчук підготував проект «Шопен транскордонний: від класики до джазу». У Луцьку виступила Лора Шафран з оркестром, у величавому  сімнадцятого століття костелі Красноставу - піаністка Етелла Чуприк. Для неї тут встановили великий концертний «Стенвей», який привезли з Варшави і пані Етелла грала твори Фридерика Шопена.

Потім були концерти у Любліні, Замості, музичній академії імені Бацевічув міста Лодзі. Пані Барбара Рибак організувала для Етелли ще один концерт, коли новий рояль встановили  її друзі у костелі міста Пабяніце...  Дорогою до Лодзі пані Етелла показала майстер-клас у модерному концертному залі імені  К.Пендерецького комплексу музшкіл у Радомі на запрошення директора Роберта Плюти, а увечері ми гостювали  у Анжели і Януша Буцьких у містечку Пшесуха...

« Людина, перебуваючи з якою, торкаєшся неба... Неземний талант і простота, дуже світла душа, яка єднала у музиці всіх і все», - такою пам’ятає Етеллу Анжела, її польська подруга.

 

На сайті філармонії онлайн наша розмова з Етеллою Чуприк у програмі «Такти і факти».

 

Василь Ворон,

художній керівник фестивалю

"Стравінський та Україна"

 

БОРИС ЛЯТОШИНСЬКИЙ, МИРОСЛАВ СКОРИК, ОЛЕКСАНДР КОЗАРЕНКО І… “LED ZEPPELIN”

Кінець листопада для Волинської обласної філармонії став доволі-таки насиченим у плані концертної діяльності (ясна річ, із врахуванням пандемічних реалій і пов’язаних із цим обмежень кількості глядачів): 24-го у Культурно-мистецькому центрі “Красне” був проведений круглий стіл “Різні барви фольклору”, 25-го ХVII музичний фестиваль “Стравінський та Україна” завершився “польським днем” за участі дивовижного дуету “Маniucha і Кsawery”, які презентували свій фольклорний альбом “Oj borom, borom”, а 26-го до Луцька прилетів… “Фенікс”.

Ні, йдеться не про легендарного птаха, про якого у Стародавньому Єгипті побутувало уявлення, ніби він раз на 500 літ прилітав до Міста Сонця ‒ Геліополіса”, щоб згорівши під сонячними променями, відродитися до нового життя (орнітологи шукали реальних аналогів у пташиному світі, астрономи вбачали в цьому періодичне повторення якогось знакового для єгиптян космічного явища, уфологи “сідали на свого коника” і пояснювали міф прильотом позаземного літального апарата тощо). Мова ‒ про струнний квартет “Phoenix” (“Фенікс”) Львівської національної філармонії ‒ колектив яскравих особистостей, талановитих майстрів музики, які неодноразово бували на гастролях у Луцьку й завжди приносили шанувальникам радість від спілкування зі справжнім мистецтвом.

Так, можна бути сумлінним студентом консерваторії, можна закінчити з відзнакою музичний виш, до автоматизму відпрацювати прийоми гри на обраному інструменті, але зовні бездоганне володіння ним іще не робить виконавця Музикантом із великої літери. Істинні музиканти від звичайних інструменталістів відрізняється тим, що не просто грають на сцені відомі твори, а проживають їх разом зі слухачами, сповна віддаючи себе улюбленій справі й завжди вміють подивувати та захопити прихильників своєї творчості, куди б не пролягала їхня дорога. Квартет “Фенікс” у складі Миколи Гав’юка (скрипка), Петра Тітяєва (скрипка), Вадима Педорича (альт) та Дениса Литвиненка (віолончель) ‒ саме з таких, у найкращому розумінні одержимих мистецтвом людей.

Пересвідчитися в цьому луцькі меломани змогли й цього разу, відвідавши концерт, який відбувся у Волинському академічному обласному театрі ляльок, як уже мовилося, 26 листопада.

Ясна річ, назва колективу (а вона має свого автора ‒ це віолончеліст квартету Денис Литвиненко) змусила ведучу дійства ‒ лауреатку обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксану Єфіменко знову згадати на початку легенду про славнозвісного диво-птаха, витлумачивши її як ідею невмирущості справжнього мистецтва. А розпочався концерт струнним квартетом № 2 ля мажор (тв. 4) видатного українського композитора, одного з основоположників модернізму в національній класичній музиці Бориса Лятошинського. Твір свій Маестро написав далекого і голодного 1922 року, присвятивши його квартету імені Ж. Вільйома (цей колектив уперше постав як мистецьке явище 1920 року в Харкові, грав на інструментах роботи славетного французького майстра

Жана-Батиста Вільйома й з успіхом виконував та популяризував твори Бориса Миколайовича і взагалі українську камерну музику). До слова, багатьох звиклих до ідеологічних установок часів соцреалізму, термін “модернізм” і досі дещо відлякує, але варто послухати доробок Бориса Лятошинського, аби переконатися у зворотному: новаторські прийоми композитора йдуть лише на користь творові, підкреслюючи його романтичне і де в чому містичне спрямування, поліфонію (точніше, тетрафонію), а чуттю міри, з яким Маестро підходив до написання того чи іншого опусу, варто повчитися багатьом сучасним “-істам”, як і багатьом музикантам-“струнникам” ‒ віртуозній грі “Фенікса”.

На жаль, цей рік (народна етимологія пояснює поняття “високосний” як “той, що високо косить”), був роком втрат (і не лише коронавірус тут слугував за причину). 1 червня відійшов у засвіти видатний український композитор, Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії Мирослав Скорик. Для представлення на концерті музиканти обрали не надто відомий і рідко виконуваний у повному варіанті твір незабутнього Маестро ‒ Струнний квартет фа мажор (1958).

У ньому теж бачимо новаторський підхід композитора до теми (точніше вдале ‒ попри всю контрастність, ‒ поєднання новаторства з традицією, фольклору з джазом, зрештою такий контраст бачимо і в характері самого твору, де рвійність і драматизм змінюється ліризмом і наспівністю. Твір М. Скорика знаковий і часом написання ‒ це вже були помітні зародки шістдесятництва (один із найяскравіших аналогів у тогочасній українській літературі ‒ видана того ж таки року, ‒ і одразу проскрибована, ‒ збірка Дмитра Павличка “Правда кличе!”).

Ті, хто слідкує впродовж років за перебігом музичного фестивалю “Стравінський та Україна”, пам’ятає, мабуть, виступ визначного сучасного композитора, піаніста й музикознавця, лауреата багатьох престижних конкурсів і премій, заслуженого діяча мистецтв України Олександра Козаренка на ХV фестивалі. Зрозуміло, що обійти доробок такої непересічної особистості “Фенікс” просто не міг. Тож природно й органічно зазвучали в луцькому концерті три Козаренкові “Інвенції для чотирьох мелодичних інструментів” з їх граничним наближенням до фольклорних джерел і водночас умінням “помножити” їх на сучасне бачення теми.

Існує такий публіцистичний штамп: “Час збіг непомітно”. Так мовиться про винятково цікаві зустрічі, лекції, концерти, які захоплюють увагу слухача і роблять неважливою для нього їхню тривалість – здається тільки-но почали, а вже пора казати “До побачення”. Так було й цього разу, й музикантів, не бажаючи так швидко відпускати їх викликали на “біс”. “Фенікс” і тут виявився неординарним колективом, блискуче виконавши… “Кashmir” ‒ відому композицію британського гурту “Led Zeppelin” з культового подвійного альбому “Physical Graffiti” (1975). Цей “бонус” від львівських музикантів був чи не найбільш несподіваним: твір хард-рокового гурту, котрий (поряд із “Black Sabbath”) стояв біля витоків “важкого металу” ‒ в інтерпретації струнного квартету! Це ж уміти треба! Молодці!

Ведуча концерту Оксана Єфіменко подякувала музикантам за чудовий концерт, побажала їм творчих успіхів, вдалих гастролей і запросила присутніх на наступні концерти під егідою Волинської обласної філармонії.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

Фото автора

 

 

ДУЕТ “МАНЮХА І КСАВЕРІЙ”: ІНАКШЕ, АНІЖ ПОТРЯСІННЯМ, НЕ НАЗВЕШ

У своєму зовсім недавньому матеріалі про круглий стіл “Різні барви фольклору”, що відбувся 24 листопада в Культурно-мистецькому центрі “Красне”, я вже писав, що мені пощастило отримати в подарунок диск “Oj borom, borom” польського дуету “Маniuchа і Кsаwery”. Сказати, що перше знайомство із творчістю цих фантастично талановитих митців (ще з Інтернету) мене одразу зацікавило ‒ не сказати, по суті, “ніц”. А коли почув їх на згаданому круглому столі “вживу”, одразу постала в пам’яті моя покійна матуся, котра, почувши по радіо, телевізору чи з платівки архаїчний автентичний спів, завжди зі сльозами на очах згадувала свою бабусю (мою прабабцю, яка померла за десять років до мого народження) й казала, що вона співала їй, маленькій, колискові саме в такій манері…

Неважко здогадатися, що диск я вставив у комп’ютер, щойно прийшовши додому. І якщо враження, отримане від виступу “Манюхи і Ксаверія” в КМЦ “Красне” вкладалось у визначення щемного спогаду про найріднішу людину, то емоційний стан після прослуховування всього альбому інакше, аніж потрясінням, не назвеш. Голос Манюхи Біконт і контрабас Ксаверія Вуйцінського звучали в мені цілий вечір, снились уночі й переслідували мене впродовж усього наступного дня (25 листопада) – і тоді, коли я був присутній на підписанні угоди про співпрацю між Волинським національним університетом імені Лесі Українки та Волинською національною філармонією, й тоді, коли прямував до Волинського академічного обласного театру ляльок на запланований концерт дуету… Сам же цей концерт тільки підтвердив народну мудрість стародавніх китайців: “Краще один раз побачити, аніж сто разів почути” і в “енну” кількість разів посилив стан згаданого вже потрясіння…

Коли ведучий концерту ‒ художній керівник фестивалю “Стравінський і Україна”, лауреат премії імені Ігоря Стравінського Василь Ворон, ‒ провів паралель між 150-річної давності мандрами без перебільшення великого польського етнографа, фольклориста й композитора Оскара Кольберга стежками Волині й Полісся та невтомним ентузіазмом сучасної етномузикологині, антропологині та співачки Манюхи Біконт, із яким та записувала від мешканок села Курчиці неподалік від Новограда-Волинського (Лесиного Звягеля!) унікальні народні пісні, що стали основою культового альбому “Oj borom, borom”, чомусь закралася думка якщо не про реінкарнацію в містичному розумінні цього слова, то принаймні про втілення Кольбергової духовної програми у підсвідомість молодої польки ‒ доньки не менш знакового театрального та кінорежисера, журналіста, критика, публіциста, музиканта й перекладача Пйотра Марека Біконта (1955‒2017).

Як уже підкреслювалося і в анонсі, й у попередній публікації (про “Різні барви фольклору”), запропоноване лучанам дійство ‒ не просто концерт, а презентація згаданого вище диску і взагалі фольклористичного доробку Манюхи Біконт (як я зрозумів, чи не перша в Україні). Пані Манюха вела її українською мовою, але зміст пісень, як і на Батьківщині пояснювала польською (до речі, переклад здійснив батько співачки). Ясна річ, через часові межі для концерту було вибрано десь порядку дванадцяти найяскравіших народних перлин ‒ “Ой бором, бором…”, “Ой горе, горе…”, “Мати сина породила…”, “Ой, хиліться, густі лози…”, “Була осень холодна…”, “Коло жовтого броду…”, “Як заграли музиченьки…”, “Ой ходив чумак…”, “Усі гори зеленіють…”, “Ой, Петрівко…”, “Оддала мене моя матінка…”, “Ой там у полі…”. Голос пані Манюхи, образно кажучи “заносив” то до згаданого села на Житомирщині, де ці шедеври були записані, а то взагалі, ‒ немов машина часу, ‒ до якоїсь навіть не праслов’янської, а, либонь, спільноіндоєвропейської (чи не арктидсько-гіперборейської) прадавнини. Слухаючи співачку, мимоволі задумався над символізмом присудження їй саме нагороди імені легендарного Чеслава Нємена, чий стиль співу теж мав чимало спільного з отією благословенною, святою праоріянською архаїкою, яку пан Чеслав увібрав у себе, напевно, ще з молоком матері-українки, і яка, будучи помноженою на споконвічні польські традиції, афро-американський соул та модерні здобутки, дала світові це неповторне мистецьке Явище.

Варто було подивуватися вільній, невимушеній манері Манюхи Біконт триматися на сцені – одразу відчувається, що це її стихія. Співачка охоче входить у контакт із залою (під час концерту був один зворушливий епізод: довідавшись, що наймолодшу слухачку звуть Катрусею, пані Манюха заспівала для неї – і, зрозуміло, для загалу, ‒ пісню “Коло жовтого броду”, де обігрувалося ім’я маленької, й отримала за це від неї якісь ласощі).

Та що це я все лише про співачку? Адже дует ‒ це єдиний організм, де важко навіть визначити, де чий найбільший внесок. Ксаверій Вуйцінський, котрий має чималий досвід джазування, виступає у концертах не просто як акомпаніатор, концертмейстер. Він ‒ блискучий імпровізатор. Іноді його зовнішній мінімалізм (один-єдиний інструмент ‒ контрабас, причому не завжди зручний для супроводу) яскраво підкреслює нюанси вокалу його творчої соратниці, а нерідко навпаки ‒ музикант доповнює її спів власними вокальними та інструментальними “родзинками”. Колись ходила легенда, що кобзар Хведір Гриценко-Холодний знав якийсь особливий секрет гри на бандурі, внаслідок чого вона могла звучати… як скрипка. Слухаючи, що робить пан Ксаверій із контрабасом, віртуозно надаючи йому то скрипкового, то віолончельного, то лірного, ба навіть гавайсько-гітарного та бас-гітарно-барабанного звучання (іноді здається, що на сцені ‒ цілий ансамбль), доходиш висновку: те, що говорили у ХІХ ст.. про славетного кобзаря, може виявитися не такою вже й легендою…

“Те, що ми робимо з Ксаверієм, ‒ пише Манюха Біконт у передмові до альбому, ‒ це вже не етнографія, а творення власної інтерпретації власного світу. Спершу ми вдвох вивчаємо, вслуховуючись у варіанти, барви, в настрій. Потім пропускаємо її через нашу вражливість і уяву. Подальша праця вже відбувається поміж нами ‒ це шукання співзвуччя голосу і контрабасу, знайдення власного пульсу”.

Після закінчення дійства віцеконсул Генерального консульства Республіки Польща у Луцьку Тереза Хрущ, якій, до речі, належить ідея проведення згаданого концерту-презентації, вручила фестивальні дипломи Манюсі Біконт та Ксаверієві Вуйцінському і оголосила ХVІІ музичний фестиваль “Стравінський та Україна” закритим. Зі свого боку, пані Манюха, висловила вдячність Генеральному консульству Польщі в Луцьку, художньому керівникові фестивалю Василю Ворону та мешканкам села Курчиці, у яких вона записувала пісні ‒ Ганні Михайлівні Данильчук (1933 р. нар.), Галині Архипівні Романчук (1941 р. нар.) та покійній нині Леоніді Михайлівні Сербин (1937‒2014).

І, зрозуміло, охочі змогли придбати ошатно виданий альбом “Oj borom, borom” і отримати автографи на згадку.

Звісно, у зв’язку з карантинними обмеженнями у залі було небагато людей (до речі, серед глядачів були й представники Лесиного вишу на чолі з ректором Анатолієм Цьосем ‒ про угоду щодо співпраці університету з філармонією вже писалося), але, фігурально висловлюючись, вона все таки була “повною” ‒ себто сповненою доброзичливості, насолоди від справжнього мистецтва і вдячності за свято душі. А в цих почуттів завжди стійкий імунітет до будь-якої недуги ‒ фізичної чи соціальної.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

Фото автора

 

НАУКА + МИСТЕЦТВО = ГАРМОНІЯ

25 листопада у Волинському національному університеті імені Лесі Українки відбулося підписання угоди про співпрацю Лесиного вишу з Волинською обласною філармонією.

У короткому вступному слові проректорка ВНУ з навчально-виховної роботи та комунікацій, кандидатка філологічних наук, доцентка Наталія Благовірна відзначила виняткову важливість цього кроку (особливо для розвитку дуальної освіти).

Ректор університету, доктор наук з фізичного виховання і спорту, професор Анатолій Цьось та директор Волинської обласної філармонії Сергій Єфіменко обговорили подальші перспективи співпраці (проведення спільних заходів, концертів, ‒ зокрема до 150-річного ювілею Лесі Українки, яке Україна відзначатиме в лютому наступного року, ‒  а в майбутньому й потенційне поповнення штату філармонії кадрами з числа випускників Лесиного вишу).

Власне бачення й розуміння перспектив співпраці між обома закладами висловили художній керівник Академічного камерного оркестру “Кантабіле” Волинської обласної філармонії, лауреат Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народний артист України Товій Рівець та декан факультету культури і мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки, кандидат мистецтвознавства, доцент Віталій Охманюк.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

Фото автора