“ВЕСНЯНА ФАНТАЗІЯ” ДЛЯ ОРГАНА Й НЕБАЙДУЖИХ СЕРДЕЦЬ

Ніде правди діти ‒ весна вже тиждень обживає простори України, то пропонуючи нам притаманне цій порі року потепління, то знову обдуваючи крижаними вітрами. І попри те, що згадані вітри 7 березня дали про себе знати досить відчутно, у стінах Кафедрального костелу святих апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії Римо-католицької церкви панувала зовсім інша енергетика, позаяк там зібралися люди, небайдужі до музики, зокрема органної ‒ зібралися, щоб послухати, як звучить “король інструментів” під чутливими пальцями титулярного органіста костелу Петра Сухоцького.

Це далеко не перша зустріч лучан із відомим музикантом, як, до речі, й пан Петро має доволі широку географію виступів ‒ його таланту аплодували, окрім українських слухачів, також на концертах у Білорусі, Латвії, Естонії, Польщі, Австрії, Німеччини, Італії.

Ведуча дійства ‒ лауреатка премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ нагадавши присутнім про концерти фестивалю “LUCHESK ORGANUM” та знакові виступи на ньому митців із Франції, Хорватії, Чехії та України, підкреслила особливий символізм назви нинішнього концерту Петра Сухоцького ‒ “Весняна фантазія”: адже він відбувся за вісім днів до початку православного Великого посту. Згадала Оксана Анатоліївна й про орган німецького виробництва, встановлений у костелі 22 роки тому, навівши його основні характеристики.

Якщо орган, ‒ образно кажучи, ‒ “король музичних інструментів”, то великого німецького композитора Йоганна Себастьяна Баха (1685‒1750) по праву вважають “королем” світового органного мистецтва.

З творів славетного Маестро, власне, й розпочався згаданий концерт – у виконанні Петра Сухоцького прозвучала Фантазія соль мажор та “Kommst du nun, Jesu, vom Himmel herunter” (“Ти зійдеш, Ісусе, з Неба”) з циклу “Шість Шюблерівських хоралів”.

Секрет творчого безсмертя Йоганна Себастьяна Баха відомий: усе своє життя Митець творив у ім’я Бога, його підхід до написання музики полягав у безнастанній молитві, розмові з Всевишнім. У розмові цій композитор сягав особливого духовного рівня, на якому стають неважливими конфесійні відмінності (адже Спаситель не створював ні конфесій, ні патріархатів – їх створили люди), і факт, що в католицьких храмах звучить музика лютеранина Баха, є найкрасномовнішим підтвердженням того, що Господь ‒ Єдиний.

Концерт “Весняна фантазія” містив у собі чимало відкриттів ‒ насамперед для  “неофітів”, які лишень прилучаються до сприйняття органної музики. Якщо ймення Баха у всіх на слуху, то твори, скажімо, Альфреда Калниня (1879‒1951; написання прізвища цього латиського композитора у спеціальній літературі іноді варіюється між “Калнинь” і “Калниньш”) відомі людям, глибше обізнаним у світовій органістиці, а творчість норвежця Б’ярне Слуґедала (1927‒2014) стала благодатним відкриттям і для автора цих рядків (знайти персоналію композитора у Мережі було доволі проблематично ‒ довелося звертатися за допомогою безпосередньо до Петра Сухоцького, за що йому окрема дяка). Взагалі, мало який інструмент (хіба що ще скрипка і саксофон) здатний так глибоко проникати своїм звучанням у людську душу, як орган. Причому все відбувається стрімко – оживають звуки під пальцями музиканта, й поліфонічна мелодія заповнює собою аудиторію, серця і свідомості слухачів. Не пригадую (вік, очевидно, бере своє), чи писав я вже про цілющі властивості класичної музики, але якщо писав, усе ж повторю: звучання струнних смичкових інструментів для мене співмірне з терапевтичним впливом, а от орган нерідко виступає в ролі хірурга ‒ проникаючи в душу людини, його звучання ніби відсікає (бува що й без анестезії) весь непотріб, що гнітив її й заважав духовному зросту.

Це можна сказати, либонь, майже про кожен твір органної музики з числа тих, що звучали в концерті – не стали винятками й Фантазія соль мінор згаданого Альфреда Калниня та Фантазія на норвезьку тему Б’ярне Слуґедала. Сильне враження справило Скерцето з циклу “24 п’єси у вільному стилі” відомого французького композитора і органіста знаменитого Собору Паризької Богоматері Луї В’єрна (1870‒1937) ‒ людини надзвичайно драматичної долі. Для тих, хто знає Мікаела Таривердієва (1931‒1996) лише за музикою до кінофільмів “Прощай!”, “Кохати…”, “Сімнадцять миттєвостей весни”, “Іронія долі, або З легкою парою” тощо, гадаю, таки несподіванкою було б почути  Арію з органного концерту №1 “Cassandra” (Кассандра ‒ ім’я легендарної троянської пророчиці, про яку, до речі, писала й Леся Українка в однойменній драматичній поемі), а поміж тим, Мікаел Леонович почав писати твори для “короля музичних інструментів”, іще навчаючись у Музично-педагогічному інституті імені Гнесіних, у класі славетного Маестро Арама Хачатуряна. Він ‒ автор трьох концертів для органа, десяти хоральних прелюдій (спільна назва – “Наслідування старих майстрів”), симфонії для органа “Чорнобиль”, тож виконання в концерті “Весняна фантазія” арії з “Кассандри” розкрило ще одну грань різнопланової творчості М. Таривердієва.

І, звичайно, справжнім сюрпризом прозвучала фінальна Фантазія на теми опери Жоржа Бізе “Кармен” відомого британського і американського композитора та органіста Едвіна Генрі Лємара (1865‒1934). Цей твір іще раз підтвердив вузькість і однобокість сприйняття органа широким загалом як інструмента суто культового, церковного призначення.

Після завершення дійства ведуча Оксана Єфіменко запросила присутніх на концерт “Правда жіночого серця”, який має відбутися 8 березня у Палаці культури міста Луцька о 18.00.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

 

 

ЛЮБОВ ЯК МУЗИКА І МУЗИКА – ЯК ЛЮБОВ

У всесвітній драмі під назвою “СOVID-19”, що вже більше року йде не на екранах, а в реальності й за кількістю серій уже готова змагатися зі славнозвісною “Санта-Барбарою”, зрозуміло, годі шукати якогось позитиву. А от уроки з неї можна винести вельми корисні. От, наприклад, 14 лютого, у День закоханих, у Палаці культури мав відбутися організований Волинською обласною філармонією концерт “Музика любові”, але буквально ледь не напередодні стало відомо, що Палац на два тижні… зачиняється на карантин і святкова програма переноситься на 28-ме. Чесно кажучи, в усьому цьому починаєш вбачати певний символізм. Нам ніби наочно засвідчено, що “датський“ підхід до розмови про таке високе, всеохопне почуття, як Любов, навряд чи є доречний. День закоханих настає й минає, як минає, зрештою й закоханість, а Любов є вічною, тож тема ця завжди буде актуальною.

Власне, пересвідчитися в цьому луцькі меломани могли якраз 28 лютого, коли проведення згаданого концерту стало можливим. Уже перші акорди “Маленької нічної серенади” Вольфґанґа Амадея Моцарта ввели слухачів у той благодатний “транс”, коли кожен новий твір стає ніби осяянням і у знайомій мелодії помічаєш досі здавалося б непомітну стежку, яка веде до нових відкриттів, нового бачення і нових вражень. А особливо, якщо виконує ці твори Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії під орудою славного Маестро – народного артиста України, лауреата Міжнародної премії Фонду Міхаеля Стріхаржа “Жезл Йоганна Себастьяна Баха” Товія Михайловича Рівця…

Вольфґанґ Амадей Моцарт належить до композиторів, музику яких можна слухати цілодобово, щоразу дивуючись глибині змісту, закладеного у його твори – недарма ж учені-медики, говорячи про цілющі властивості класичної музики, найчастіше згадують саме Моцарта. Не становить винятку й “Маленька нічна серенада” з її установкою на життєрадісне світосприйняття, що дуже часто є запорукою одужання від багатьох хвороб ‒ фізичних, душевних, а надто ж духовних...

“Любов врятує світ” – ці рядки незабутньої Світлани Костюк із її заповітом: “Любіть!” – можна було б поставити за епіграф до всієї концертної програми. Прозвучавши у музично-поетичній композиції за творами поетеси,  представленій слухачам ведучою – лауреаткою премії імені Аґатангела Кримського Оксаною Єфіменко, ‒ вони стали лейтмотивом усього подальшого дійства. Взагалі поезія у виконанні Оксани Анатоліївни звучала того вечора доволі часто і здебільшого це були вірші видатного українського поета-шістдесятника Василя Симоненка, чиє місце у світовій антології любовної лірики є особливим, позаяк у цілій низці творів, здавалося б, адресованих коханій жінці, насправді нерідко йдеться про почуття до… України (подібно як поети-суфії присвяту Божеству “зодягали” в шати інтимної лірики).

Академічний камерний оркестр “Кантабіле” упродовж цілого вечора залишався на сцені, то виступаючи з інструментальними творами, то акомпануючи солістам Волинської обласної філармонії, які зі свого боку представили надзвичайно яскравий і цікавий репертуар. Скажімо, славнозвісна “Аве Марія” Франца Шуберта та “Поцілунок” Луїджі Ардіті прозвучали у виконанні молодої талановитої співачки, солістки філармонії Юлії Єфімчук. Є в українській мові такий вислів – “усе на місці”. От і в Юлії Єфімчук усе на місці – і врода, і вокальні дані (ще б пак – уже названі твори багато про що говорять), і задушевність виконання. От тільки сама співачка не стоїть “на місці”, а постійно самовдосконалюється – про це свідчить як володіння голосом, так і манера триматися на сцені, а найголовніше – отой емоційний посил, який безперешкодно встановлює контакт між артистом і залою. Можна співати лише голосовими зв’язками і артикуляційним апаратом (тоді зміст пісні дійде лише до розуму), а можна (і треба) – серцем: тоді й голос, і слова доходитимуть саме до сердець слухачів, змушуючи згадати Кобзареве:

 

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос більш нічого.

А серце б’ється ожива,

Як їх почує!..

 

Юлія Єфімчук обрала саме цей шлях.

Ще одним підтвердженням сказаного вище став виступ чарівної Соломії Денисюк, яка вкотре радо подивувала присутніх, виконавши у супроводі “Кантабіле” щедрівку Івана Небесного “Ой прилітали два соколоньки”. Не вперше чую цей твій в інтерпретації співачки (зокрема і в к, й щоразу пересвідчуюся у мудрості нашого народу, який до відомої максими Блаженного Августина: “Хто співає, той двічі молиться, двічі прославляє Бога” додав неповторне: “А хто колядує або щедрує – молиться тричі”. Згадана щедрівка у виконанні Соломії Денисюк справді має багато що від щирої молитви, й цим твором співачка ніби знову повернула слухачів у атмосферу не таких іще далеких Святок, а когось і у дитинство, в ту пору, коли сердечне сприйняття краси превалює над прагматичною оцінкою, й пережите залишається в душі назавжди...

Народний артист України Василь Чепелюк теж розкрив перед присутніми невичерпні можливості свого чудового тенора. Славнозвісний романс Неморіно з опери Ґаетано Доніцетті “Любовний напій” та пісенька Герцога з опери Джузеппе Верді “Ріґолетто” ‒ твори, здавалося б, хрестоматійні. Їх випадало чути в різному виконанні – від Сергія Лемешева до Олександра Градського, ‒  тож додати в них щось оригінальне не видається легким. Василеві Адамовичу, попри все, це вдалося: не намагаючись наслідувати попередників і водночас не відходячи від класичної форми, не вдаючись до “ремейкових”, надміру модерних інтерпретацій, співак зумів надати виконуваним творам свіжого, сучасного звучання. Як мовою джазу і року звично вважається англійська, то у класичній музиці першість, поза всяким сумнівом, належить італійській. Артист і тут виявився на висоті, виконавши фрагменти згаданих опер мовою оригіналу і явивши при тому чудову вимову.

Варто відзначити надзвичайно оригінальний відеоряд на LED-екрані: упродовж усього концерту глядачі могли бачити неповторні у своїх кольорах картини живої природи, які змінювалися рухомими візерунками, подібними до тих, що виникають у калейдоскопі.

Згадка про цю таку милу й знайому з дитинства іграшку тут не випадкова ‒ й величезна заслуга в дотриманні цієї чарівної калейдоскопічності (чи мозаїчності?) належить Академічному камерному оркестрові “Кантабіле” Волинської обласної філармонії, який, як уже мовилося, виконував дві ролі – акомпанував солістам та грав твори, призначені для суто інструментального виконання. Слова і звуки теж складалися у своєрідні візерунки: чого варта хоча б опрацьована Товієм Рівцем для струнного оркестру “Баркарола” Миколи Лисенка (“Пливе човен”)! Далі ‒ більше. Щойно пролунав “Пролісок” Петра Чайковського з “Пір року”, а вже звучать “Весняні голоси” Йоганна Штрауса. Стихли “Весняні голоси”, виступив Василь  Чепелюк, і вже настає час для Великого Астора (до речі, у концерті твори Астора П’яццоли звучали двічі ‒ “Прощавай, Париж” і “Танго кохання”). Танго змінюється “Вальсом” Лео Деліба, вальс – регтаймом Валерія Сапарова “Старе кіно” (де скрипкове піцикато блискуче імітує звуки банджо), а там – знову класика “Угорські танці” Йоганнеса Брамса, і вже Товій Михайлович звично диригує водночас оркестром і залою, запрошуючи аудиторію не лише до слухання, а й до “співвиконання“, либонь, на найдавнішому “ударному інструменті” ‒ долонях. З вуст Маестро не сходить усмішка, а якщо диригент усміхається, значить, усе йде так треба, і ще прозвучать “Полька-галоп” Андрія Петрова зі славнозвісної трагікомедії Ельдара Рязанова “За бідного гусара замовте слівце”, а потім ‒ інтермеццо і танець із опери Жоржа Бізе “Кармен”, і тоді (на “Танго кохання” Астора П’яццоли і “Кумпарсіті” уругвайського композитора Герардо Матоса Родрігеса) станеться найочікуваніше ‒ Маестро візьме до рук скрипку, явивши на ній нові дива (і при тому не перестаючи диригувати), й це буде апофеоз концерту (і, либонь, найдовшого речення у цій рецензії). Не секрет, що “Кантабіле” підкоряються всі музичні напрями і стилі ‒ від Бароко до джазу. І якщо (дозволю собі трохи містики) хтось зможе дослухатися до Музики Сфер, яку чув і про яку говорив Піфагор, покласти її на ноти й виконати ‒ певен, що це буде саме Товій Михайлович і Академічний камерний оркестр “Кантабіле”.

По завершенні концерту його учасники представили публіці одне одного, ведучу і, ‒ ясна річ, ‒ людину, без якої все це дійство могло і не постати – головну режисерку Волинської обласної філармонії, заслужену працівницю культури України Валентину Москалюк.

Ведуча Оксана Єфіменко запросила присутніх на наступні концерти.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

КОНЦЕРТ ДО ЮВІЛЕЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ: БЕЗЛІЧ ПОЗИТИВНИХ ЕМОЦІЙ

Торік 25 листопада Волинський національний університет імені Лесі Українки та Волинська обласна філармонія підписали угоду про співпрацю. Про цю подію вже писалося в соцмережах, на сайтах обох закладів, а через три місяці (без однієї днини) волинська спільнота любителів музики змогла побачити вже вагомий, конкретний результат цієї співпраці: 24 лютого, в переддень 150-річного ювілею Лесі Українки, у Волинському національному університеті, що гордо носить ім’я великої Поетеси, побачив світ спільний проєкт факультету культури і мистецтв Лесиного вишу та Волинської обласної філармонії – літературно-мистецький вечір-концерт “І в серці моїм переможнії співи лунають”, приурочений до згаданої урочистої дати.

Головна режисерка філармонії – заслужена працівниця культури України Валентина Москалюк, ‒ й декан факультету культури та мистецтв, заслужений діяч мистецтв України, доцент Віталій Охманюк доклали всіх зусиль, аби сцена актової зали корпусу В (вул. Винниченка, 30) засяяла аурою самої Лесі Українки і всіх тих, чию поезію та музику вона любила і черпала в їхніх рядках та мелодіях натхнення й творчу снагу (Генріх Гайне, Фридерик Шопен, Людвіг ван Бетховен, Микола Лисенко та ін.). Уже перший слайд відеоряду – вікопомний портрет Поетеси, написаний 1900 року славетним майстром живопису Іваном Трушем, якого називали поетом кольору і Сонця (його дружиною згодом стала двоюрідна сестра Лесі Аріадна), налаштовує глядача на майже містичний духовний контакт із цими знаковими для України Митцями, як і рядки вірша Лесі Українки “У чорную хмару зібралася туга моя…” (з циклу “Мелодії”), якими озвучила відеоряд ведуча ‒ артистка розмовного жанру Волинської обласної філармонії, лауреатка премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, і які лягли в основу назви концерту:

 

Я гордо чоло підвела,

І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше,

І в серці моїм переможнії співи лунають.

Весняная сила в душі моїй грає,

Її не зломили зимові морози міцні,

Її до землі не прибили тумани важкі,

Її не розбила і ся перелітная буря весняна.

Я вийду сама проти бурі

І стану, – поміряєм силу!

 

У такому ж лірико-драматичному ключі було витримано й поетично-музичну композицію “До Музи”, побудовану на уривках із творів Лесі Українки – як однойменного вірша, так і поезій “Зимова ніч на чужині”, “Радуйся, Царице”. Виконали її згадана вже Оксана Єфіменко та студентка факультету культури і мистецтв ВНУ Богдана Клявзунік, а супроводом була “Мелодія” Бориса Лятошинського в інтерпретації молодої скрипальки Анастасії Пономарьової (теж студентки згаданого факультету) та піаністки Наталії Коцюрби. Власне, названа композиція відбувалася на тлі факультетського академічного хору, що вже стояв на сцені, тож неважко було здогадатися, що наступний номер представлятимуть саме вони. Цього разу хор акапельно виконав твір Віктора Тиможинського на вірш Лесі Українки “Єсть у мене одна” (солістка – Анна Зарицька), вкотре давши зрозуміти, що там, де за справу береться заслужений діяч мистецтв України Василь Мойсіюк, слухач спокійним не залишиться…

Тим часом ведучі ‒ Оксана Єфіменко та студент факультету культури і мистецтв Богдан Лукашук, ‒ уже ведуть розмову про роль музики у житті й творчості Поетеси, й на сцені – ну хто ж, як не Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії на чолі з народним артистом України, лауреатом Міжнародної премії Фонду Міхаеля Стріхаржа “Жезл Йоганна Себастьяна Баха” Товієм Рівцем. Три прелюдії Фридерика Шопена ‒ №7, №4 і №20 навіяли присутнім той неповторний шопенівський (а отже і Лесин) настрій, з яким Мисткиня грала ці та інші твори на своєму фортепіано, яке називала другом і розлуку з яким (через хворобу) переживала вкрай болісно. Товій Михайлович, здатності якого дивувати слухача, либонь, у кожному виступі його дітища можна лише по-доброму позаздрити, й цього разу лишився вірним своїм творчим принципам. Коли мова зайшла за Миколу Лисенка й творчу співпрацю Лариси Петрівни з великим Композитором, прозвучала знаменита “Баркарола” на мелодію відомої української народної пісні “Пливе човен” (цей твір згадується в першій драмі Лесі Українки “Блакитна троянда”). Блискуче опрацювання “Баркароли” для струнного оркестру здійснив саме Товій Рівець. На завершення свого концертного “блоку” оркестр “Кантабіле” виконав Алегро зі струнного квартету №4 до-мінор Людвіга ван Бетховена – теж одного з улюблених композиторів Поетеси. В нього вона вчилася здатності не відступати перед випробуваннями, боротися з недугою, життєствердно сприймати дарунки й удари долі…

Слухаючи рецензований концерт, ніяк не міг позбутися думки про доленосний парадокс, у якому ніби закодована потреба у співпраці Волинської обласної філармонії та культурно-мистецьких сил Лесиного вишу. Річ у тім, що серед працівників філармонії є студенти та викладачі факультету культури і мистецтв ВНУ й навпаки. Саме як студент згаданого факультету виступив соліст Волинського народного хору, володар чудового бас-баритону Владислав Карпов (керівник – заслужений артист України, доцент Андрій Зарицький). У виконанні пана Владислава прозвучали романси Миколи Лисенка на вірші Генріха Гайне в перекладі Лесі Українки “Не жаль мені” та “Чого так поблідли троянди ясні”.

Окремо варто сказати про відеоряд концерту. Поряд зі світлинами давніх літ слухач міг бачити й картини сучасності – видрукувані на 200-гривневій банкноті слова Лесі Українки:

 

За правду, браття єднаймось щиро,

Єдиний маєм правий шлях, ‒

 

фото зі східних теренів України, де точиться війна, де ніжне й мужнє слово Лесі Українки надихає воїнів на звитягу і віру в перемогу, і – ясна річ, ‒ не могли обійти мовчанням справді сенсаційну подію як в історії університету, так і загалом в історії України – появу друком першого повного академічного зібрання творів Поетеси в 14 томах.

Яскраву волинську “квітку” до вінка шани Лесі Українці вплели лауреатки всеукраїнських та міжнародних конкурсів Алла Клімук, Катерина Ковальчук та Жанна Гапонюк ‒ учасниці відомого тріо бандуристок ВНУ “Дивоструни” (керівниця – професорка Мирослава Сточанська). Після чудового виконання пісні Олександра Левицького на вірш Лесі Українки “Напровесні” (аранжування Алли Клімук), вони виступили і в ролі акомпаніаторок, створивши супровід для Оксани Єфіменко під час виконання поетично-музичної композиції “Волинь… рідний куточок” (основа – твір Оксани Герасименко “Спогад”).

Утіленню образу Мавки в українському оперному мистецтві присвятила свій виступ лауреатка всеукраїнських та міжнародних конкурсів, студентка факультету культури і мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки Єлизавета Ткачук (керівник ‒ заслужений артист України, доцент Андрій Зарицький), представивши арію головної героїні з опери Віталія Кирейка “Лісова пісня”. Акомпанувала Марина Сметаніна.

Народний артист України Василь Чепелюк виконав “Романс” (“Не дивися на місяць весною”) Миколи Лисенка на вірш Лесі Українки із циклу “З пропащих років”, написаний у момент тяжких життєвих випробувань, пов’язаних як із загостренням недуги, так і з серйозною особистою драмою (твір прозвучав як виразна ілюстрація до розповіді про стосунки Поетеси з Нестором Гамбарашвілі), а чоловічий вокальний квартет “Акорд” (у складі заслужених артистів України Олега Гонтаря, Миколи Палія, Віктора Мрочка та Андрія Зарицького) представив інший романс на вірш Лесі Українки – “Останні квітки” Вадима Гомоляки. Супроводжувала обидва виступи концертмейстер Світлана Дуда.

Як студентка факультету культури і мистецтв виступила й лауреатка всеукраїнського та міжнародного конкурсу Ольга Поліщук (керівник – народний артист України, професор Василь Чепелюк), явивши надзвичайно оригінальну сучасну інтерпретацію поезії Лесі Українки (“Досадоньку” Лесі Тельнюк; в основу твору лягли вірші Поетеси “Ой, здається ‒ не журюся…” та “Ой піду я в бір темненький…”).

Сильне враження на аудиторію справило акапельне виконання солісткою Волинської обласної філармонії Соломією Денисюк пісні легендарної Марусі Чурай “Віють вітри, віють буйні”, опрацьованої та введеної Миколою Лисенком до опери “Наталка Полтавка”. Особисто в автора цих рядків цей твір викликав ще й асоціації з написаним для дітей, щемливим оповіданням іншого класика української літератури ‒ Володимира Винниченка (корпус В якраз і знаходиться на вулиці, що носить ім’я письменника), яке так і називається “Віють вітри, віють буйні…”. За сюжетом твору саме ця пісня, наспівана знедоленою наймичкою Санею, пробуджує у вередливого, егоїстичного синка багатих батьків Гриня співчуття до героїні та благодатні сльози…

Гідною кодою вечора став виступ Волинського державного академічного українського народного хору (художній керівник і головний диригент – заслужений діяч мистецтв України Олександр Стадник, хормейстер ‒ Володимир Єфіменко, керівник оркестру ‒ Олександр П’ятачук). У виконанні колективу прозвучали пісні Олександра Стадника “Ой вечір, вечір” на вірші Олени Пчілки, та ‒ навіяні циклом “Сім струн” Лесі Українки, ‒ “Re“ (“Реве, гуде негодонька”) та “Do” (“До тебе, Україно”).

Після завершення концертної програми до вітального слова запросили ректора Волинського національного університету імені Лесі Українки ‒ заслуженого діяча науки і техніки України, доктора наук з фізичного виховання і спорту, професора Анатолія Цьося. Анатолій Васильович тепло подякував організаторам літературно-мистецького вечора за отримані позитивні емоції (“Ми скучили за позитивними емоціями”, ‒ сказав очільник Лесиного вишу) та поділився своїми мріями про сформування у ВНУ ідеалу “Лесиних людей” із високою якістю освіти та культури.

До погруддя Лесі України перед корпусом університету та до пам’ятника на Театральній площі було покладено квіти.

Отже, творчий тандем “Волинський національний університет – Волинська обласна філармонія” діє, й, певен, активно діятиме і надалі.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

Антологія співаної поезії

Співець із часів «другого полону вавилонського», що «хотів луною бути оцій руїні» викликає гнів пророчиці Тірци («На руїнах»). Співець Антей захоплено згадує таємну гетерію співців у загарбаному римлянами Коринфі: « О, вони були потужнії натхненням, а не гуком. І в стриманім зітханні тихих струн ми вгадувати вміли урагани, що нуртували в грудях у співця» («Оргія»). Співець Орфей стає носієм духовного заповіту Лесі Українки («Орфеєве чудо»)…   

Від «тихих співів несміливих» до  такого сильного, гарячого та поетичного слова, яких Україна не чула від часу Шевченківського «Поховайте та вставайте»…Еволюція творчості Лесі Українки у цих «параментах» має свою серцевину – образ співця і… логічне продовження.

Низка фестивалів співаної поезії протягом 1989-2019 років мали на меті створити нормальне «життєве середовище» для українських співців, але щоб упорядкувати «співи відрождення» (Леся Українка) необхідна Антологія…

За «Енциклопедією сучасної України» антологія (грецькою збирання квітів) – збірник творів різних авторів, здебільшого одного жанру або роду, іноді – за тематичним принципом. Найдавнішою власне Антологією вважають збірник епіграм «Вінок», яку уклав давньогрецький поет Мелеагр із Гадари (бл. 90 р. до н. е.)… Мелеагр зібрав у «Вінку» твори майже 50-ти поетів від Архілоха (7 ст. до н. е.) до самого упорядника.

 У новочасній літературі виникли нові типи антологій, що репрезентують окреме національне письменство, певну літературну добу або жанр. Очевидно, різновидом антології можна вважати також хрестоматії…

 Іноді антологія – це зібрання творів, різних за жанром, часом та місцем написання, де об’єднувальним принципом є вподобання укладача або замовника».

 Отож, беремо за основу «уподобання укладача», але маємо на увазі  також розвиток жанру співаної поезії на певному часовому проміжку. Йдеться про  три десятиліття національно-культурного відродження, що  залишили на  різних носіях сотні творів українських співців, десятки цінних студійних і концертних записів. Антологія авторської пісні та співаної поезії, маю надію,  допоможе впорядкувати цю спадщину, але не одразу.

 

Українські співці, автори і виконавці зробили колосальний внесок у розвиток жанру співаної поезії у дев’яності роки.  Їхні імена зустрічаються в антології «Молоде вино. Антологія поезії» (1994), «Тексти. Антологія прози» (1995) та «Опудало. Українська прозова сатира, гумор, іронія 80–90-х років ХХ ст.» (1997; усі – Київ)

 У нашій Антології співаної поезії - поети, котрі співають власні твори,  пишуть музику вірші своїх колег, переспівують в оригінальний спосіб пісні, що стали народними…

 Почнемо із відеозаписів, що були зроблені для Волинського телебачення і радіо, на концертах і фестивалях «Оберіг», але сподіваємося отримати нові відеозаписи для тематичних розділів: «Сатира, гумор, іронія», «Різні барви фольклору», «Пісні боротьби і мучеництва», «Громадянська лірика», «Музика душі, філософія серця»…

ВОЛИНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ХОР: МИСТЕЦТВО КОНТАКТУ З ГЛЯДАЧЕМ

Коли я скажу, що Різдвяно-новорічні концерти Волинського державного академічного українського народного хору є вже усталеною традицією як цього колективу, так і Волинської філармонії загалом, я не мовлю нічого нового, бо так воно є щороку. У грудні 2020-го‒січні 2021-го обставини склалися не вельми сприятливо (між першою музичною виставою 21 і 25 грудня і заключними концертами, що відбулися 25 і 27 січня (теж у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка) – пролягла вимушена перерва у вигляді локдауна (ноутбук вперто виправляє на “нокдауна”) у місяць завдовжки… Але, як-то кажуть, немає лиха без добра, і якщо шукати позитиву навіть у цій ситуації, то цьогоріч, образно кажучи, ми мали чи не найдовші Святкú. Та й стан артистів, як би не помилявся ноутбук, далеко не схожий був на “нокдаунний” ‒ усі були в чудовій формі й настрої, який сповна передався і слухачам.

Попри те, що основою заключних концертів була більшість номерів, уже відомих із грудневої музичної вистави, їх аж ніяк не можна вважати копією останньої, позаяк певні зміни щодо порядку пісень і танців усе таки були, а найголовніше ‒ манера виконання кожного номера Волинським народним хором, творчі засоби контакту з глядачем не повторюються з концерту в концерт, і навіть знайому пісню, танець, жартівливу жанрову сценку завжди сприймаєш по-новому, незалежно що за твір звучить ‒ чи плавна, розлога, задушевна колядка “У Вифлеємі новина”, якою й цього разу відкривалася зустріч із колективом, чи не менш зворушлива “Янголи у небі”, чи ‒ зі щедрівок, ‒ “Ходить-походить місяць по небу”, чи просякнуті суто українським щирим гумором танцювальні композиції “Гупали”, “Козачок”, “Полька-свербилівка”, - а чи, зрештою, неповторні у поєднанні ліризму і трагізму балади “Тиха вода” і “Любив козак дівку”… Винятків у цьому ряду просто не існує.

Звучав на заключних концертах і “Різдвяний танець”, за лейтмотив якого взято безсмертного “Щедрика” Миколи Леонтовича. Можливо, не в усьому варто дошукуватися якогось особливого символізму, але чуючи цю всесвітньовідому мелодію саме 25 січня, мимоволі задумуєшся: лише два дні відділяють цей момент від 100-ї річниці від дня фізичної, “тілесної” загибелі великого українського композитора. Дух же митця, ‒ як і дух Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Василя Стуса, Опанаса Заливахи, Алли Горської, Володимира Івасюка, ‒  незнищенний і далі живе поміж нас. Так було, так є і так буде, допоки звучать віщі слова Великого Кобзаря, допоки усвідомлюємо ми актуальність поетичних рядків Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса, допоки звучатиме “Молитва за Україну” Миколи Лисенка, Леонтовичів “Щедрик”, Симоненкові “Лебеді материнства”, “Пісня про рушник” Платона Майбороди, Верменичеві “Чорнобривці”, Івасюкова “Червона рута”, інші знакові твори, що втримують Україну в українцях…

Свідомо не називаю цього разу жодного прізвища – адже виділити якусь одну, навіть найчисленнішу групу виконавців (скажімо, співаків чи танцюристів або музикантів) означало б бути несправедливим до інших. Тож будемо вважати, що кажучи “Волинський народний хор”, називаю, по суті, ВСІХ БЕЗ ВИНЯТКУ, хто брав участь у дійстві, УСІХ так чи інакше причетних до цього мистецького свята, бо ж кожен із них – вокаліст, артист балету або ж оркестру не “гуляє сам по собі”, як славнозвісний кіт у Кіплінга, а становить дієву частку МОГУТНЬОГО ТВОРЧОГО ОРГАНІЗМУ. От поміркуймо, чи можемо ми назвати суто піснями “Ой на горі та сосонка гуде”, де бачимо блискучий синтез вокалу та хореографії, або, ‒ тим паче, ‒ “Якби не Маруся”, де спів, танець, гра оркестру переплелись надзвичайно тісно? Але згаданий організм за всіх представлених у ньому талантів був би неповним без іще одного ‒ повноправного! ‒ учасника, яким є глядач. Контакт із залою був цілковитим, кожен виступ супроводжувався схвальними оплесками, вигуками “Браво” й викликами “на біс”, і, звичайно, Волинський державний академічний український народний хор не був би сам собою, коли б після щирих, сердечних віншувань і засівань у залу “на щастя, на долю”, слухачів не запросили б до спільного виконання колядок. “Нову радість” і “Добрий вечір тобі, пане господарю” співали всі…

Завершилися Різдвяні концерти, закінчилися Святкú, настали будні… Поволі “розходяться” на небі Юпітер і Сатурн, що явили для землян образ Вифлеємської зірки, та не згасá істинна “Звізда Ясна” ‒ Зоря Божественної Любові. Засвітившись понад дві тисячі років тому над вертепом у малознаному на той час близькосхідному місті, вона продовжує сяяти в людських серцях, щоразу нагадуючи: “Бог є Любов!”

 

Ігор БЕРЕСТЮК