ВОЛИНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ХОР: МИСТЕЦТВО КОНТАКТУ З ГЛЯДАЧЕМ

Коли я скажу, що Різдвяно-новорічні концерти Волинського державного академічного українського народного хору є вже усталеною традицією як цього колективу, так і Волинської філармонії загалом, я не мовлю нічого нового, бо так воно є щороку. У грудні 2020-го‒січні 2021-го обставини склалися не вельми сприятливо (між першою музичною виставою 21 і 25 грудня і заключними концертами, що відбулися 25 і 27 січня (теж у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка) – пролягла вимушена перерва у вигляді локдауна (ноутбук вперто виправляє на “нокдауна”) у місяць завдовжки… Але, як-то кажуть, немає лиха без добра, і якщо шукати позитиву навіть у цій ситуації, то цьогоріч, образно кажучи, ми мали чи не найдовші Святкú. Та й стан артистів, як би не помилявся ноутбук, далеко не схожий був на “нокдаунний” ‒ усі були в чудовій формі й настрої, який сповна передався і слухачам.

Попри те, що основою заключних концертів була більшість номерів, уже відомих із грудневої музичної вистави, їх аж ніяк не можна вважати копією останньої, позаяк певні зміни щодо порядку пісень і танців усе таки були, а найголовніше ‒ манера виконання кожного номера Волинським народним хором, творчі засоби контакту з глядачем не повторюються з концерту в концерт, і навіть знайому пісню, танець, жартівливу жанрову сценку завжди сприймаєш по-новому, незалежно що за твір звучить ‒ чи плавна, розлога, задушевна колядка “У Вифлеємі новина”, якою й цього разу відкривалася зустріч із колективом, чи не менш зворушлива “Янголи у небі”, чи ‒ зі щедрівок, ‒ “Ходить-походить місяць по небу”, чи просякнуті суто українським щирим гумором танцювальні композиції “Гупали”, “Козачок”, “Полька-свербилівка”, - а чи, зрештою, неповторні у поєднанні ліризму і трагізму балади “Тиха вода” і “Любив козак дівку”… Винятків у цьому ряду просто не існує.

Звучав на заключних концертах і “Різдвяний танець”, за лейтмотив якого взято безсмертного “Щедрика” Миколи Леонтовича. Можливо, не в усьому варто дошукуватися якогось особливого символізму, але чуючи цю всесвітньовідому мелодію саме 25 січня, мимоволі задумуєшся: лише два дні відділяють цей момент від 100-ї річниці від дня фізичної, “тілесної” загибелі великого українського композитора. Дух же митця, ‒ як і дух Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Василя Стуса, Опанаса Заливахи, Алли Горської, Володимира Івасюка, ‒  незнищенний і далі живе поміж нас. Так було, так є і так буде, допоки звучать віщі слова Великого Кобзаря, допоки усвідомлюємо ми актуальність поетичних рядків Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса, допоки звучатиме “Молитва за Україну” Миколи Лисенка, Леонтовичів “Щедрик”, Симоненкові “Лебеді материнства”, “Пісня про рушник” Платона Майбороди, Верменичеві “Чорнобривці”, Івасюкова “Червона рута”, інші знакові твори, що втримують Україну в українцях…

Свідомо не називаю цього разу жодного прізвища – адже виділити якусь одну, навіть найчисленнішу групу виконавців (скажімо, співаків чи танцюристів або музикантів) означало б бути несправедливим до інших. Тож будемо вважати, що кажучи “Волинський народний хор”, називаю, по суті, ВСІХ БЕЗ ВИНЯТКУ, хто брав участь у дійстві, УСІХ так чи інакше причетних до цього мистецького свята, бо ж кожен із них – вокаліст, артист балету або ж оркестру не “гуляє сам по собі”, як славнозвісний кіт у Кіплінга, а становить дієву частку МОГУТНЬОГО ТВОРЧОГО ОРГАНІЗМУ. От поміркуймо, чи можемо ми назвати суто піснями “Ой на горі та сосонка гуде”, де бачимо блискучий синтез вокалу та хореографії, або, ‒ тим паче, ‒ “Якби не Маруся”, де спів, танець, гра оркестру переплелись надзвичайно тісно? Але згаданий організм за всіх представлених у ньому талантів був би неповним без іще одного ‒ повноправного! ‒ учасника, яким є глядач. Контакт із залою був цілковитим, кожен виступ супроводжувався схвальними оплесками, вигуками “Браво” й викликами “на біс”, і, звичайно, Волинський державний академічний український народний хор не був би сам собою, коли б після щирих, сердечних віншувань і засівань у залу “на щастя, на долю”, слухачів не запросили б до спільного виконання колядок. “Нову радість” і “Добрий вечір тобі, пане господарю” співали всі…

Завершилися Різдвяні концерти, закінчилися Святкú, настали будні… Поволі “розходяться” на небі Юпітер і Сатурн, що явили для землян образ Вифлеємської зірки, та не згасá істинна “Звізда Ясна” ‒ Зоря Божественної Любові. Засвітившись понад дві тисячі років тому над вертепом у малознаному на той час близькосхідному місті, вона продовжує сяяти в людських серцях, щоразу нагадуючи: “Бог є Любов!”

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

“У ВИФЛЕЄМІ НОВИНА...” (про музичну виставу Волинського державного академічного Українського народного хору)

 

Спершу ‒ трохи астрономії. 21 грудня ті земляни, яким погода давала змогу спостерігати за зоряним небом, стали свідками надзвичайно рідкісного явища ‒ візуального поєднання Юпітера й Сатурна в один яскравий зореподібний об’єкт.  Таке трапляється, як стверджують учені, раз на 800 літ.

На думку видатного німецького астронома, математика, філософа й астролога Йоганна Кеплера (1571‒1630), саме таке поєднання Юпітера, Сатурна і, можливо, Венери було тією “Вифлеємською зіркою”, яка звістила світ про Різдво Христове й стала дороговказом для східних мудреців, котрі принесли дари новонародженому Спасителеві.

Не знаю, чи спеціально, чи випадково музична вистава Волинського державного академічного українського народного хору, приурочена до Різдвяно-новорічних свят, відбулася на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка саме 21 грудня (з релігійно-містичної точки зору випадковостей просто не існує), але навіть, якщо “увімкнути матеріалізм” і припустити збіг, то збіг цей вельми символічний і, поза всяким сумнівом “зіграв” дійству явно на користь…

Маючи нагоду щороку бачити святкові концертні програми Волинського народного хору (художній керівник і головний диригент ‒ заслужений діяч мистецтв України Олександр Стадник), я наперед готовий був до дива (що-що, а дивувати слухача колектив уміє). І, зрозуміло, не помилився. По-перше, зміна жанру, точніше, його поглиблення, позаяк яскраві елементи театралізованого дійства були помітні, либонь, у кожному концерті хору чи не з часу його постання на теренах Волині. По-друге, зростання  художнього рівня колективу з кожною новою програмою. І, звичайно, здатність артистів не лише створити атмосферу свята на сцені, а й гранично залучити до нього слухачів, які впродовж майже двох годин не могли відірватися від подій музичної вистави…

Сюжет? А який особливий сюжет чи сценарій може бути на сільському святі? Оце ‒ пролог, це ‒ розвиток подій, це ‒ кульмінація, це ‒ розв’язка, а це – епілог? Усе це, звичайно, є, але значною мірою виростає з загальної спонтанності того, що відбувається (говорячи сучасною мовою, у таких дійствах завжди присутній елемент “флешмобу”, імпровізації, де багато що залежить від фантазії та почуття гумору учасників). Але щоб створити у глядацькій залі ілюзію такої спонтанності й невимушеності, митцям треба неабияк попрацювати, а працелюбності хору і їхньому керівникові ‒ не позичати…

Задав тон виставі вже перший її номер (ні, вибачте, епізод) ‒ колядка “В Вифлеємі новина” (обробка Олександра Стадника, солістки Ольга Яручик та Марія Табачук). Щирість, ліричність, задушевність виконання, яскравість і багатобарвність народних строїв одразу прикувало увагу глядачів до сцени: “А що ж там далі?” А далі був “Різдвяний танець” у постановці головного балетмейстера Волинського народного хору, заслуженого артиста України Валерія Смирнова. В основу епізоду лягла інструментальна фантазія на теми “Щедрика” незабутнього Миколи Леонтовича, твору, що давно вже ‒ багато в чому завдяки славнозвісному хору Олександра Кошиця, ‒ визнаний як шедевр не лише української, а й світової музики. Одразу ніби запахло хвоєю ялинки, свічками на ній, кутею й голубцями… І згадалося дитинство, коли, попри атеїстичні часи й критику релігійних обрядів, діти все ж ходили по хатах із колядками, й щедрівками (хто не мав слуху, міг просто продекламувати усім відоме “Коляд-коляд-колядниця…”). Так і чую голоси моїх однокласників Толика Ковтуна та Вітькá Подобашева, звернені до бабусі: “Тітонько Шуро, можна заколядувати (защедрувати)?”. Не забарилися й реальна щедрівка “Ходить-походить місяць по небу” (обробка Олександра Стадника, соліст Юрій Литвинюк), і своєрідний “блок” із трьох колядок в обробці знову ж таки Олександра Олександровича ‒ “Ой в саду, саду”, “Ой на травці, на муравці” та “Ой ходила красна панна по саду” (солісти ‒ Ольга Яручик, Марія Табачук та Іван Місанчук), що стрімко перейшов у іскрометний “Козачок” у постановці Валерія Смирнова (взагалі, мистецтво переходу одного номера в інший, коли завершення одного твору стає початком іншого ‒ давня “родзинка” хору).

Не можна не сказати окремо про українську народну пісню “Тиха вода” (обробка О. Стадника), яку майстерно і зворушливо виконав соліст хору Владислав Карпов. Цей твір побутує в народі у двох мелодійних варіантах і з “двома” фіналами – трагічним і, так би мовити, “відкритим”, де невідомо, що далі сталося з героєм. І Олександр Стадник, і Владислав Карпов не пішли шляхом згаданого умовчання, а явили слухачам повний текст балади, трагізм якої (особливо нині, коли на Сході України точиться війна) вражає сильніше, аніж будь-які голосіння (а їх не бракує у фольклорі українців, на чию долю випало багато тяжких випробувань. До речі, згаданий твір (як і відомий романс “В саду осіннім айстри білі”) не обійшли увагою й “за поребриком”, зокрема в Сибіру, що не дивно – адже там і в царські, і в радянські часи перебувало на засланні чимало українців. Там створили аж два варіанти ‒ військовий (“казачий”) та “тюремний” (є свідчення, що останню версію в колі друзів любили наспівувати В. Висоцький та Б. Окуджава).

Та повернімося до музичної вистави. Наступною після “Тихої води” прозвучала українська народна пісня “Любив козак дівку” (обробка О. Стадника, солістка Марія Табачук). Несподівано свіжо сприйнялися добре відомі шанувальникам Волинського народного хору “Коло млина, коло броду” (обробка Олександра Стадника, солісти Галина Гісь та Дмитро Савчук) і жартівливий танець “Гупали” (постановка Володимира Мамчура). Щемно й задушевно лягла на слухацькі серця українська народна пісня “Ой не світи, місяченьку та й на той перелаз” (солістки ‒ Тамара Крищук та Алла Блащук), додали веселого настрою “Як була я мала, мала” (обробка О. Стадника, солістка Катерина Прусова), вокально-інструментальна композиція “Якби не Маруся” (оркестрова обробка Ярослава Писарського, соліст-вокаліст ‒ Іван Місанчук), у якій оркестранти покинули своє звичне місце, перемішавшись зі співаками й явивши теж неабияку акторську майстерність, уміння вдало підіграти партнеру. Подібний синтез (тільки вже пісні й танцю) було явлено у вокально-хореографічній композиції “Ой на горі та сосонка гуде”. Артисти ж власне балету нагадали присутнім відому з попередніх виступів “Польку-свербилівку”, а Дмитро Савчук разом із хором ‒ уперше! ‒ представили українську народну пісню в обробці Олександра Стадника “Розчешу я русі кучері”.

Варто сказати, що “Розчешу я русі кучері” – не єдина прем’єра того вечора. Окрім неї у музичній виставі вперше прозвучали згадані вже “Ходить-походить місяць по небу”, “Любив козак дівку”, “Як була я мала, мала”, “Якби не Маруся” та “Ой на горі та сосонка гуде”.

А вистава тим часом підходила до кінця. Різдвяну тему продовжила колядка “Янголи в небі” (обробка О. Стадника, солістка ‒ Марія Табачук), знову на мить повернувши автора цих років у дитячі роки, а пісня Олександра Стадника-батька на вірші Олени Шаповал та Олександра Стадника-сина “Нова радість ‒ Різдвяні свята”, що полюбилася багатьом шанувальникам хору і танець “Метелиця” в постановці Валерія Смирнова стали гідною оптимістичною кодою усього дійства.

Музичну виставу Волинського державного академічного народного хору буде повторно показано 25 грудня ‒ якраз на Різдво за григоріанським календарем. Місце й початок дійства аналогічні ‒ Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, 19.00.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

 

“НЕ МОЖУ ЖИТИ БЕЗ РОЯЛЯ…”

День 25 грудня 2019 року спочатку ніби й не віщував нічого недоброго. Навіть навпаки: “григоріанське” Різдво, передчуття Нового року і традиційних “Трьох празників”, як співається у відомій колядці… Й раптом, наче грім серед ясного неба, пролунала печальна звістка: перестало битися серце видатної української піаністки, лауреатки міжнародних конкурсів імені Миколи Лисенка, Ференца Ліста, Володимира Горовиця, всесоюзного (1990-го року СРСР ще існував, хоч уже “дихав на ладан”) конкурсу імені Рахманінова, доцентки Львівської національної музичної академії імені Лисенка, народної артистки України Етелли Чуприк-Котюк. Відійшла в розквіті творчих сил, проживши лише 55 із половиною й залишивши нам, як і всі геніальні митці, які опинилися у засвітах, бентежну загадку своєї особистості й творчості…

Роковини відходу цієї, без перебільшення, великої музикантки, тонкої естетки, педагогині від Бога й просто чудової людини Волинська обласна філармонія (де пані Етелла впродовж кількох років була солісткою-інструменталісткою, виступаючи ‒ й сама, і в супроводі Академічного камерного оркестру “Кантабіле”, ‒ всюди, куди заносило її й колег гастрольне життя) відзначила дійством “Музичний театр Етелли Чуприк”, яке відбулося 20 грудня в Палаці культури міста Луцька, де мисткиня неодноразово тішила шанувальників фортепіанної музики своєю грою.

Прозвучить, мабуть парадоксально, але відкрила це дійство… сама Етелла Олександрівна: засоби відеотехніки створили ефект присутності слухачів на останньому концерті піаністки, де вона з ювелірною майстерністю, притаманною тільки їй, виконала сонату №8 Людвіга ван Бетховена, більш відому як “Патетична соната”.

Присутні вшанували пам’ять Етелли Чуприк хвилиною мовчання, після чого ведуча ‒ лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ повела мову про життєвий і творчий шлях музикантки, і власне про неї як неординарну особистість, згадала найбільш знакові моменти концертної діяльності Етелли Олександрівни, зокрема започатковану разом із Луцькою міською радою в жовтні 2019 року традицію концертів фортепіанної музики (мисткиню тоді підтримав у її починаннях Ігор Поліщук ‒ нині Луцький міський голова), а на екрані раз у раз з’являлися то фото пані Етелли, то відеофрагменти інтерв’ю, то її схожі на афоризми влучні вислови про улюблену справу, як-от: “Не можу жити без рояля. Хочу жити з роялем” ‒ або ж: “Фортепіанне мистецтво – це вища математика. У нас у Львові, не побоюся сказати, одна з найкращих фортепіанних шкіл. В Україні є школи, є багато молодих людей, котрі мають високий рівень виконавства, але у Львові вона особлива”. 

І, як підтвердження слів мисткині, ‒ виступ лауреатки міжнародних конкурсів Меланії Макаревич, представниці саме львівської фортепіанної школи, учениці заслуженої артистки України, професорки Оксани Рапіти. Молода талановита піаністка представила твори трьох особливо знакових для Етелли Чуприк композиторів ‒ Фридерика Шопена (полонез фа-дієз мінор), Ференца Ліста (парафраз на тему опери Джузеппе Верді “Ріголетто”) та Сергія Рахманінова (прелюдію соль мінор). І Шопен, і Ліст, і Рахманінов прозвучали напрочуд органічно й майстерно (автор цих рядків уже колись писав, що справжній музикант завжди створює ілюзію легкості виконання, й тільки потім замислюєшся, скільки безнастанної, часом виснажливої праці вкладено в цю “легкість” – це стосується й Меланії Макаревич).

Не “пасе задніх” і Волинь ‒ надії на молодих просто величезні. У цьому вкотре змогли пересвідчитися присутні в залі, послухавши славнозвісну “Апасіонату” Людвіга ван Бетховена у виконанні юнки з Луцька, лауреатки всеукраїнських та міжнародних конкурсів, на цей момент – учениці Люблінської музичної школи І‒ІІІ ступеня імені Кароля Ліпінського Анни Єфіменко. Твір доволі складний для виконання, тим відрадніше було чути, як упевнено, зі знанням справи (а головне – з душею) зіграла його молода, по суті, навіть юна піаністка, яка, проте, вже добре відома любителям фортепіанної музики. І напрацювання, й перспективи тут ‒ самоочевидні! Так тримати!

Кажуть, якщо людина талановита ‒ вона талановита в усьому. Впродовж дійства слухач-глядач мав змогу не лише причаститися до таїнства обдарування Етелли Чуприк, а й ознайомитися з живописними (переважно іконописними) роботами мисткині, які тут же таки демонструвалися на екрані. Щира, безпосередня, чимсь невловимим споріднена з творчістю Ніко Піросманішвілі, Івана Генералича, Анрі Руссо, Никифора Дровняка, Марії Примаченко манера пані Етелли зворушувала до сліз…

Зустрічі зі славетним мистецьким подружжям зі Львова ‒ лауреатами всеукраїнських та міжнародних конкурсів Оленою Мацелюх (орган) та її чоловіком Ігорем Мацелюхом (флейта Пана) стали в нашому місті вже доброю традицією. От і того вечора згаданий дует долучився до вшанування пам’яті Етелли Чуприк, виконавши “Забуття” великого аргентинця Астора П’яццолли та “Румунські танці” класика угорської та світової музики Бели Бартока. Останній із творів ‒ особливо знаковий у контексті особистості Етелли Олександрівни: адже вона родом із Закарпаття, де живе багато угорців та румунів. До речі, упродовж усього дійства створювався ефект присутності не лише слухачів на останньому концерті Етелли Чуприк, а й самої безсмертної мисткині на згаданому вечорі – адже на екрані постійно змінювалися світлини та відеофрагменти за її участі ‒ так ніби вона, подолавши межу земного й потойбічного Буття, знову завітала до Луцька, який так любила…

Вище вже мовилося, що Етелла Олександрівна доволі часто виступала з Академічним камерним оркестром “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (керівник ‒ лауреат Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народний артист України Товій Рівець. Тож цьому добре відомому не лише в Україні колективу випала особлива честь завершення, апофеозу “Музичного театру Етелли Чуприк”. Цю заключну частину музиканти на чолі з невтомним Маестро розпочали Концертом №1 для фортепіано з оркестром ре мінор Йоганна Себастьяна Баха (партія фортепіано – Меланія Макаревич). Взагалі програма складалася головно з творів, які свого часу були і в репертуарі пані Етелли (це ж стосується й “Квітня” Петра Чайковського з його славнозвісного циклу “Пори року”). Кожен виступ “Кантабіле” ‒ незалежно, чи це суто їхня концертна програма, а чи номер у загальному музичному дійстві, нові твори виконуються чи вже знані, ‒ не схожий на попередні: завжди знаходиться особлива “родзинка”, яка спонукає до свіжого сприйняття, здавалося б, відомих творів. 

І, звичайно, важко переоцінити роль харизми Товія Михайловича ‒ слухаючи оркестр, не перестаєш дивуватися гармонії, яка постійно присутня між музикантами й керівником. Бо ‒ чого гріха таїти? ‒ бувають у музичному житті прецеденти, коли музиканти ‒ самі по собі, керівник сам по собі, і як наслідок ‒ твір, навіть відпрацьований до автоматизму, звучить формально, не зачіпаючи найпотаємніших струн серця. У “Кантабіле” ж завжди навпаки ‒ оркестр, керівник і (обов’язково!) слухач становлять єдиний організм, який живе музикою, живе завдяки їй.

Того вечора до виступів Академічного камерного оркестру “Кантабіле” долучилися і згадані вже Олена та Ігор Мацелюхи. Незабутнім було соло пана Ігоря на флейті Пана у славнозвісній “Мелодії” Мирослава Скорика, а пані Олена виконала партію органа у “Адажіо”, яке, попри встановлення авторства, й далі за традицією зветься (і, напевно, зватиметься) “Адажіо Томазо Альбіноні”. Поєднання суворо-скорботного звучання органа зі щемливим соло скрипки (у неповторному виконанні Товія Рівця) підкреслило реквіальний характер твору (адже суть того, що відбувалося ‒ вшанування пам’яті Етелли Чуприк) і, гадаю, нікого не залишило в залі спокійним. Пригадалися мудрі слова простої сільської жінки Мокрини ‒ матері героя чудового роману Олеся Бердника “Чаша Амріти” Михайла Сагайдака: “Добрих людей треба піснею згадувати, любим словом”, ‒ слова, які цілком можна поставити за епіграф до згаданого вище дійства.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

НА РОКОВИНИ ЕТЕЛЛИ ЧУПРИК

Вона була чудовим оповідачем з великим почуттям гумору. А він, як стверджував Іван Франко, «невідлучна прикмета кожного правдивого таланту».  Інколи до нашої «балаканини» приєднувався ще й водій Петро Файчук зі своїми філармонічними історіями і тоді наш сміх ставав заразним…Петро умів подвоїти ефект – смішити і не розсміятися.  І справді: «ніщо так не єднає людей, як добрий, незлобивий сміх». 

Етелла охоче розповідала свої піаністичні новели, цікавилася великим концертним роялем Ігоря Стравінського: його «Бехштейн» подорожував залазницею із Санкт- Петербурга до літописного Володимира, а звідти підводою запряженою кіньми грунтовою дорогою  до нової  оселі композитора в Устилузі  1907 року, у його «райський куточок для творчості» на мансарді…

«І відтоді ніхто цих  інструментів на Волинь не привозив?». Я гадав, що так, але перед концертом у Дубнівській школі мистецтв директор показав нам «Бехштейн», що потрапив сюди «за Польщі»: «Пропонували немалі гроші, але я не хочу його продавати».  Після концерту Етелли Чуприк ейфорія, піаністку вітають розчулені  друзі, знайомі, родичі!

Культурно-мистецький центр Острозької академії, як виявилося, дружить з Книгою рекордів Гіннеса. Після  «Поетичного марафону» ( 456-годинне читання поезій Тараса Шевченка до 200-літнього ювілею!) в актовому залі академії встановили рояль GP-215 Boston  із сімейства  «Steinway», а презентувала інструмент шановному  товариству  заслужена артистка України Етелла Чуприк.

Вітаючи ректора, викладачів і студентів з цим надбанням, думаю про самотню  «Ямаху»  під замком на  сцені Центру культури і дозвілля  і не можу пригадати жодного концерту фортепіанної музики чи видатного піаніста у стінах університету імені Лесі Українки, яка любила,  знала і виконувала фортепіанні твори композиторів-романтиків…

 Її елегію «До мого форте’яно» сприймаю як епітафію («Розстаємось надовго ми з тобою! Зостанешся ти в самоті німій, А я не матиму де дітися з журбою… Прощай же, давній, любий друже  мій»). Але пані Етелла відважно долає випробування, пов’язані з концертами у Рожищах, Горохові, Ковелі.  Вона прагнула спілкування з учнями і педагогами музичних шкіл, шукала і підтримувала юні таланти, ділилася досвідом з колегами, підтримувала акцію «Подаруємо Луцьку рояль», бо кінчиками пальців відчувала нагальну і повсюдну потребу нових інструментів…

«Аугуст Фьорстер» у Палаці культури шахтарів Нововолинська зазвучав на повну силу, хоча однієї струни контр октави  йому бракувало. Заміна потребувала 3000 гривень і старшокласники не були налаштовані слухати рояль…Пані Етелла зупиняє концерт, але не так просто сфокусувати  увагу слухачів. Кожен чує тільки те, що розуміє, а щоб зрозуміти музику як мову звуків, одного концерту замало…

Перед концертом у дитячій музичній школі Камінь-Каширського пані Етелла озброїлася… викруткою… У Торчині довелося приборкувати «Красний октябрь»… На щастя,  у  Зої Навроцької нас чекає  великий концертний філармонічний рояль «Естонія»  серед шедеврів образотворчого мистецтва у картинній галереї  Луцькому замку:  чудова нагода для пані Етелли «вилити душу», таку потаємну і мінливу, яку не розгадати, ані зрозуміти...   

Співпраця Етелли Чуприк з нашою філармонією розпочалася у Красноставі, де зупинявся Шопен дорогою до свого приятеля Титуса Войцеховського у Потуржині…З нагоди 200-ліття від народження композитора голова товариства «Глорія віта» Анджей Леньчук підготував проект «Шопен транскордонний: від класики до джазу». У Луцьку виступила Лора Шафран з оркестром, у величавому  сімнадцятого століття костелі Красноставу - піаністка Етелла Чуприк. Для неї тут встановили великий концертний «Стенвей», який привезли з Варшави і пані Етелла грала твори Фридерика Шопена.

Потім були концерти у Любліні, Замості, музичній академії імені Бацевічув міста Лодзі. Пані Барбара Рибак організувала для Етелли ще один концерт, коли новий рояль встановили  її друзі у костелі міста Пабяніце...  Дорогою до Лодзі пані Етелла показала майстер-клас у модерному концертному залі імені  К.Пендерецького комплексу музшкіл у Радомі на запрошення директора Роберта Плюти, а увечері ми гостювали  у Анжели і Януша Буцьких у містечку Пшесуха...

« Людина, перебуваючи з якою, торкаєшся неба... Неземний талант і простота, дуже світла душа, яка єднала у музиці всіх і все», - такою пам’ятає Етеллу Анжела, її польська подруга.

 

На сайті філармонії онлайн наша розмова з Етеллою Чуприк у програмі «Такти і факти».

 

Василь Ворон,

художній керівник фестивалю

"Стравінський та Україна"

 

БОРИС ЛЯТОШИНСЬКИЙ, МИРОСЛАВ СКОРИК, ОЛЕКСАНДР КОЗАРЕНКО І… “LED ZEPPELIN”

Кінець листопада для Волинської обласної філармонії став доволі-таки насиченим у плані концертної діяльності (ясна річ, із врахуванням пандемічних реалій і пов’язаних із цим обмежень кількості глядачів): 24-го у Культурно-мистецькому центрі “Красне” був проведений круглий стіл “Різні барви фольклору”, 25-го ХVII музичний фестиваль “Стравінський та Україна” завершився “польським днем” за участі дивовижного дуету “Маniucha і Кsawery”, які презентували свій фольклорний альбом “Oj borom, borom”, а 26-го до Луцька прилетів… “Фенікс”.

Ні, йдеться не про легендарного птаха, про якого у Стародавньому Єгипті побутувало уявлення, ніби він раз на 500 літ прилітав до Міста Сонця ‒ Геліополіса”, щоб згорівши під сонячними променями, відродитися до нового життя (орнітологи шукали реальних аналогів у пташиному світі, астрономи вбачали в цьому періодичне повторення якогось знакового для єгиптян космічного явища, уфологи “сідали на свого коника” і пояснювали міф прильотом позаземного літального апарата тощо). Мова ‒ про струнний квартет “Phoenix” (“Фенікс”) Львівської національної філармонії ‒ колектив яскравих особистостей, талановитих майстрів музики, які неодноразово бували на гастролях у Луцьку й завжди приносили шанувальникам радість від спілкування зі справжнім мистецтвом.

Так, можна бути сумлінним студентом консерваторії, можна закінчити з відзнакою музичний виш, до автоматизму відпрацювати прийоми гри на обраному інструменті, але зовні бездоганне володіння ним іще не робить виконавця Музикантом із великої літери. Істинні музиканти від звичайних інструменталістів відрізняється тим, що не просто грають на сцені відомі твори, а проживають їх разом зі слухачами, сповна віддаючи себе улюбленій справі й завжди вміють подивувати та захопити прихильників своєї творчості, куди б не пролягала їхня дорога. Квартет “Фенікс” у складі Миколи Гав’юка (скрипка), Петра Тітяєва (скрипка), Вадима Педорича (альт) та Дениса Литвиненка (віолончель) ‒ саме з таких, у найкращому розумінні одержимих мистецтвом людей.

Пересвідчитися в цьому луцькі меломани змогли й цього разу, відвідавши концерт, який відбувся у Волинському академічному обласному театрі ляльок, як уже мовилося, 26 листопада.

Ясна річ, назва колективу (а вона має свого автора ‒ це віолончеліст квартету Денис Литвиненко) змусила ведучу дійства ‒ лауреатку обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксану Єфіменко знову згадати на початку легенду про славнозвісного диво-птаха, витлумачивши її як ідею невмирущості справжнього мистецтва. А розпочався концерт струнним квартетом № 2 ля мажор (тв. 4) видатного українського композитора, одного з основоположників модернізму в національній класичній музиці Бориса Лятошинського. Твір свій Маестро написав далекого і голодного 1922 року, присвятивши його квартету імені Ж. Вільйома (цей колектив уперше постав як мистецьке явище 1920 року в Харкові, грав на інструментах роботи славетного французького майстра

Жана-Батиста Вільйома й з успіхом виконував та популяризував твори Бориса Миколайовича і взагалі українську камерну музику). До слова, багатьох звиклих до ідеологічних установок часів соцреалізму, термін “модернізм” і досі дещо відлякує, але варто послухати доробок Бориса Лятошинського, аби переконатися у зворотному: новаторські прийоми композитора йдуть лише на користь творові, підкреслюючи його романтичне і де в чому містичне спрямування, поліфонію (точніше, тетрафонію), а чуттю міри, з яким Маестро підходив до написання того чи іншого опусу, варто повчитися багатьом сучасним “-істам”, як і багатьом музикантам-“струнникам” ‒ віртуозній грі “Фенікса”.

На жаль, цей рік (народна етимологія пояснює поняття “високосний” як “той, що високо косить”), був роком втрат (і не лише коронавірус тут слугував за причину). 1 червня відійшов у засвіти видатний український композитор, Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії Мирослав Скорик. Для представлення на концерті музиканти обрали не надто відомий і рідко виконуваний у повному варіанті твір незабутнього Маестро ‒ Струнний квартет фа мажор (1958).

У ньому теж бачимо новаторський підхід композитора до теми (точніше вдале ‒ попри всю контрастність, ‒ поєднання новаторства з традицією, фольклору з джазом, зрештою такий контраст бачимо і в характері самого твору, де рвійність і драматизм змінюється ліризмом і наспівністю. Твір М. Скорика знаковий і часом написання ‒ це вже були помітні зародки шістдесятництва (один із найяскравіших аналогів у тогочасній українській літературі ‒ видана того ж таки року, ‒ і одразу проскрибована, ‒ збірка Дмитра Павличка “Правда кличе!”).

Ті, хто слідкує впродовж років за перебігом музичного фестивалю “Стравінський та Україна”, пам’ятає, мабуть, виступ визначного сучасного композитора, піаніста й музикознавця, лауреата багатьох престижних конкурсів і премій, заслуженого діяча мистецтв України Олександра Козаренка на ХV фестивалі. Зрозуміло, що обійти доробок такої непересічної особистості “Фенікс” просто не міг. Тож природно й органічно зазвучали в луцькому концерті три Козаренкові “Інвенції для чотирьох мелодичних інструментів” з їх граничним наближенням до фольклорних джерел і водночас умінням “помножити” їх на сучасне бачення теми.

Існує такий публіцистичний штамп: “Час збіг непомітно”. Так мовиться про винятково цікаві зустрічі, лекції, концерти, які захоплюють увагу слухача і роблять неважливою для нього їхню тривалість – здається тільки-но почали, а вже пора казати “До побачення”. Так було й цього разу, й музикантів, не бажаючи так швидко відпускати їх викликали на “біс”. “Фенікс” і тут виявився неординарним колективом, блискуче виконавши… “Кashmir” ‒ відому композицію британського гурту “Led Zeppelin” з культового подвійного альбому “Physical Graffiti” (1975). Цей “бонус” від львівських музикантів був чи не найбільш несподіваним: твір хард-рокового гурту, котрий (поряд із “Black Sabbath”) стояв біля витоків “важкого металу” ‒ в інтерпретації струнного квартету! Це ж уміти треба! Молодці!

Ведуча концерту Оксана Єфіменко подякувала музикантам за чудовий концерт, побажала їм творчих успіхів, вдалих гастролей і запросила присутніх на наступні концерти під егідою Волинської обласної філармонії.

 

Ігор БЕРЕСТЮК

 

Фото автора