29 лютого 2024 року на сцені Волинського театру ляльок вперше була представлена музична моно вистава «Світло душі». Це надзвичайно самобутній, наповнений українськими образами і сенсами проєкт, в центрі якого постала Душа України, що розкрилася в її глибинних іпостасях Жінки, Матері, Берегині, Землі. Україна, як символ сильної вольової жінки, берегині нації, коханої дружини, вірної доньки свого народу, яка не дивлячись на свій тернистий шлях, зуміла зберегти світло душі, сповнене ніжності, любові, тепла, надії та віри.
За словами Анастасії Янцур, - метою було відродити та популяризувати українські романси, солоспіви ряду українських композиторів, що були заборонені радянською владою. Тим самим, змінити фокус уваги з боротьби, що відбирає в нас сили, на зрощення в собі добра, світла та любові, що є невичерпним джерелом нашої стійкості та свободи. Адже найнебезпечніше у будь якій боротьбі втратити віру, світло душі та бути поглинутим темрявою.
Відібравши репертуар, шукаючи оригінальне жанрове рішення, Анастасія Янцур разом з режисеркою Таніною Позняк прийшли до думки, що варто створити музичну моно виставу, підсилити її українською поезією, прозою, хореографією, пластикою та українськими символами. Тому у лірико-драматичному сюжеті вистави надзвичайно органічно поєдналися рідко виконувані вокальні шедеври дев’яти українських композиторів (Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Станіслава Людкевича, Василя Барвінського, Віктора Косенка, Дениса Січинського, Володимира Кропивницького, Якова Степового, Лесі Дичко), вірші сучасних поетів, написані під час час російсько-української війни (Настасії Семенюк, Сергія Жадана, Тетяни Власової та Галини Британ), хореографія Дарини Гриценюк та Олександра Оленича, режисура Таніни Позняк. Інструментальний супровід - артисти РОФ Ірина Козачук (фортепіано), Олександра Погосян (скрипка), Олег Кузмінчук (віолончель).
На сцені Анастасія Янцур відверто говорила із глядачами, у рядках вільного вірша відчувалися і радість, і крик, і плач, і розпач. Від образу до образу артистка переходила плавно й невимушено. Струн душі торкались близькі, знайомі й не дуже українські пісні: «Яблунька» (муз. Л. Дичко, сл. М. Палажченка), «Пісня пісень» (В. Барвінського, сл. В. Маслова-Стокоза), «Я, хочеш, зачарую ліс» (муз. Л. Дичко, сл. М. Руденка), «На човні» (Л. Дичко, сл. Л. Українки), «Соловейко» (сл. та муз. М. Кропивницького), «Забудь мене» (муз. К. Стеценка, сл. П. Карманського), «Бабине літо» (Д. Січинського, сл. М. Гавалевича), «Тайна» (муз. С. Людкевича, сл. О. Олеся), «Хотіла б я піснею стати» (К. Стеценка, сл. Л. Українки).
Вдалою знахідкою режисера Т. Позняк та хореографа Д. Гриценюк було поставити виставу, пронизану танцем, пластикою, пантомімою, що дозволяло глядачам побачити весь обсяг їх задуму, зрозуміти і простежити не прості внутрішні сплетення, паралелі, об'єднуючи танець, слово та дію в єдине ціле. Тому танець Дарини Гриценюк та Олександра Оленича, поступово перетворювався з експресивного і трохи жорсткого на чуттєвий і навіть ніжний.
Творці проекту, що наповнений світлом і любов’ю до України, висловлюють надію, що він справді стане підтримкою і зціленням дорогим глядачам у час великих втрат та випробувань. Аплодували артистам стоячи – за щирість та відвертість, дарували квіти – за душевну теплоту та правду життя.
Валерія Бійо
