Мабуть, багато хто з меломанів Лесиного краю запам’ятав відкриття ХV музичного фестивалю “Стравінський та Україна” 1 жовтня у замку Любарта.
Саме того дня перед лучанами та гостями фестивалю виступив Національний академічний духовий оркестр України (художній керівник та дириґент – Михайло Мороз). Враження від того незабутнього концерту було дуже сильним (автор цих рядків уже писав про це в одній із публікацій). Уже тоді стало відомо, що колектив знову збирається найближчим часом відвідати Волинь. І справді, минуло трохи більше місяця, а оркестр розпочав свій короткий гастрольний тур за маршрутом “Луцьк (9 листопада) – Ковель (10 листопада) – Нововолинськ (11 листопада)”. Концерт у Луцьку, який відбувся, як і було заплановано, 9 листопада на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, був приурочений до Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, тож мав розлогу врочисту преамбулу – з вітальними словами до “винуватців торжества” звернулися голова Волинської обласної державної адміністрації Олександр Савченко, заступник голови Волинської обласної ради Роман Карпюк, начальник Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської облдержадміністрації Ольга Чубара, голова Волинського обласного комітету профспілок працівників культури, заслужений працівник культури Ярослав Корнелюк. Кращим представникам справи було вручено нагороди (величезна кількість імен достойників, мабуть, потребувала б окремої брошури, тому скажу лишень, що звання заслуженого діяча мистецтв України надано волинському композиторові й музиканту Сергію Шишкіну, а щодо Волинської обласної філармонії – Почесну грамоту Кабінету міністрів України отримав її директор Сергій Єфіменко, а Почесну грамоту Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської облдержадміністрації – заступник директора Андрій Тітяєв). Церемонія нагородження супроводжувалася концертними номерами у виконанні вокальної групи естрадно-симфонічного оркестру Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка (дириґент оркестру – заслужений артист України Микола Гнатюк, солісти – Тетяна Ярошик та Ірина Ілляшенко). Позвучали пісні Степана Кривенького, Миколи Мозгового, Світлани Весни, Геннадія Татарченка.
Друге відділення було цілковито присвячене Національному академічному духовому оркестру України. Ведуча Оксана Єфіменко розпочала свою розповідь про колектив крилатими рядками визначного українського поета-шістдесятника Івана Світличного: “Життя коротке, а мистецтво вічне”, нагадала й слова Генерального директора оркестру Олександра Піроженка “Духова музика – від слова «дух»”, підкреслила безнастанну присутність духу творчості в діяльності музикантів. Першим твором, який прозвучав у виконанні оркестру, був славнозвісний “Старовинний запорізький марш” в обробці Віктора Гуцала (його ще звуть “Запорозьким маршем”). Автором цієї неповторної мелодії, яку Іван Федорович Драч назвав “музичним вогнем України”, зазвичай вважають Євгена Адамцевича, та це не зовсім так. Насправді вона (принаймні перша її частина) сягає ще, либонь, ХVІІ ст. Письменник Данило Кулиняк, котрий добре знав Євгена Олександровича, згадує, що той завжди сердився, коли його однозначно називали батьком “Запорізького маршу”. Славнозвісний незрячий бандурист навчився її у своїх наставників, а ті – у своїх (другу частину, за словами Є. Адамцевича, він усе таки склав сам).
До цього знакового твору інколи додають текст. Найбільш відомі тексти Олекси Ющенка, Ігоря Жука. В отроцтві я бачив виставу базованого в Білій Церкві Київського музично-драматичного театру імені П. К. Саксаганського “Операція «Ц»” (за п’єсою Павла Автомонова; постановником був мій батько), там “Запорізький марш” звучав із текстом, здається, авторства тодішнього директора театру Валентина Ілліча Петька. Хоч, на мій погляд, слова там зайві – бойовий козацький дух музика передає куди яскравіше. Це й довели музиканти Національного академічного духового оркестру України на чолі зі своїм диригентом Михайлом Морозом. Невдовзі маршова мелодія змінилася грайливими інтонаціями – це вже звучали “Троїсті музики” Левка Колодуба, композитора, в чиєму доробку чимало творів, написаних саме для духових інструментів (до речі, Левко Миколайович очолює Асоціацію діячів духової музики України).
Прозвучала того дня й прем’єра – твір голови Волинського осередку Національної спілки композиторів України, заслуженого діяча мистецтв України Віктора Тиможинського “Лабіринт”. Сам Віктор Анатолійович теж був присутній у залі. Попри певну складність твору (особисто у мене асоціація –найперше з міфом про Тезея, Аріадну та Мінотавра, хоч у когось можуть бути й інші), слухати його надзвичайно цікаво, слідкуючи за партіями інструментів – який із них стане тією “ниткою Аріадни”, яка виведе ліричного героя з Лабіринту.
Перший оркестровий блок зіграно, й на сцену виходить заслужена артистка України Єлизавета Ліпітюк. Звучить “Дніпровський вальс” Ігоря Шамо на вірші Валерія Курінського. Свого часу цей твір зажив неабиякої популярності у виконанні незабутньої Євгенії Мірошниченко, тому зрозумілим є той рівень відповідальності, з якою артистка бере на себе сміливість виступати після славетної співачки. Проте про жодне запозичення манери не йдеться і йтися не може. Пані Єлизавета йде власним шляхом, про що свідчить її виконання українських народних пісень (у концерті прозвучали такі шедеври національного пісенного фольклору, як “Ой, я знаю, що гріх маю”, “На вулиці скрипка грає”, “Ти до мене не ходи”, “Ой, не світи, місяченьку”). Якщо й виникають у процесі слухання якісь асоціації (скажімо, з Оксаною Петрусенко, котра теж виконувала деякі свої пісні – як-от “Ґандзю”, – в супроводі лише мідної групи симфонічного оркестру, себто, по суті, з духовим оркестром), все ж вони – ілюзорні. Єлизавета Ліпітюк – артистка самобутня. Звернув увагу на виняткову гармонію голосу й акомпанементу – звучання інструментів анітрохи не заглушує вокалу (хоча із винятково сильним сопрано Єлизавети В’ячеславівни це й так було б вельми проблематично).
Ізнову настає черга оркестрових композицій. Це “Гопак” Арама Хачатуряна з балету “Гаяне” (ім’я славетного вірменського композитора і назва згаданого балету у багатьох, на жаль, асоціюється лише з відомим “Танцем зі шаблями” – без сумніву, теж шедевром), “Сільська“ полька Йогана Штрауса (де музиканти вдало заявили про себе ще й як вокалісти, і неабиякі), а далі розпочалася музична мандрівка до Франції (“Париж. Монмартр” в аранжуванні Тошіо Машіми, зі щемливою “ів-монтанівською” темою “опалого листя”), Швеції (“На концерті АББА”, аранжування Хейнца Брейгеля), Великої Британії (“Deep Purple Medley”, аранжування Тошіхіко Сахаші). Слухачі, як-то кажуть, на власні вуха могли пересвідчитися, що для музикантів Національного академічного духового оркестру України не є перепоною ні французький шансон, ні джаз, ні характерний для ранніх “АВВА” євро-біт, ні хард-рок “Deep Purple”, ані, напевно, будь-що.
Але в гостях добре, а вдома все-таки краще (як сказав Михайло Мороз, існує чимало зарубіжних хітів, але в нас є свої), й на завершення – як повернення з мандрівки, – оркестр виконав дві композиції на українські теми – “Водограй” (автор А. Заубер; упізнавши улюблені пісні, дехто з присутніх у залі навіть підспівував) і “Ватру” Володимира Матвійчука.
Сказати, що ті, хто прийшов 9 листопада на концерт Національного академічного духового оркестру України, отримали потрясіння, означає майже нічого не сказати. Треба було бути свідком, як слухачі, аплодуючи, скандували: “Мо-лод-ці!”. Таке не забувається…
Ігор БЕРЕСТЮК
