Хвала Богу та Богородиці в День Матері

Парадоксальні думки часом відвідують людину, зокрема під час слухання музики. От і автор цих рядків, неодноразово буваючи (причому водночас і по роботі, й за покликом серця ‒ в цьому мені справді поталанило) на концертах класичної й зокрема духовної музики, організованих Волинською обласною філармонією, щоразу замислюється: а чому б не надавати співакам і музикантам, окрім почесних мистецьких звань і премій, іще й медичні ‒ адже лікарські препарати зазвичай лікують хвороби тілесні, а музиці вдається проникати навіть не в душу, а в духовну царину, творячи диво зцілення ‒ бо ж одужуючи духовно, людина відчуває поліпшення й душевного, й навіть фізичного здоров’я…

Не був винятком і концерт із циклу “Alleluia”, що відбувся 9 травня, як зазвичай, у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії Римо-Католицької Церкви. Почався він, до речі, трохи незвично, з певним сюрпризом, без оголошення ‒ звуками гітари Андрія Громика, який зворушливо й задушевно виконав прелюдію до 1-ї частини сюїти “Собор” визначного парагвайського композитора і гітариста Агустина Барріоса. Твір, до речі, у стінах костелу прозвучав уперше. Це був яскравий пролог до всього дійства.

Підтвердженням сказаного вище стало виконання “Сентиментальної сарабанди” ‒ 3-ї частини “Простої симфонії” незрівнянного Бенджаміна Бріттена (я вже колись висловлював версію щодо впливу початку згаданого твору як своєрідного поштовху до написання відомої пісні Олександри Пахмутової та Миколи Добронравова “Ніжність”, яка після загибелі Юрія Гагаріна стала сприйматися як своєрідний реквієм, хоч була написана ще за життя космонавта), “Сарабанди” з Сюїти ре мінор для клавесина Георга Фрідріха Генделя, “Хоралу” Шевченківської лауреатки Ганни Гаврилець, і, звичайно, запам’ятався слухачам виступ молодої талановитої співачки Юлії Єфімчук, яка виконала під акомпанемент “Кантабіле” ще дві версії “Аве Марія” ‒ Джузеппе Верді та Франца Шуберта, а також “Алілуя” Вольфґанґа Амадея Моцарта. Артистка не просто співає ‒ вона ніби пише звукові ікони маріологічного змісту засобами свого сильного й водночас лагідного сопрано, гармонійно підтримуваного оркестровим супроводом.

Однією з особливостей “Кантабіле” є віртуозне володіння різними прийомами гри, і от, скажімо у шубертівському варіанті “Аве Марія” ми бачимо чудове поєднання традиційної гри на струнних смичкових інструментом із винахідливим доданням піцикато для дотримання ритму. Пригадується цей твір у виконанні незабутнього Робертіно Лореті, де в оркестровому супроводі виразно вчувалися звуки арфи. Подібного ефекту досягає й “Кантабіле”, акомпануючи Юлії Єфімчук. Імітація наявності в оркестрі щипкових інструментів просто блискуча в синтезі з чудовим голосом пані Юлії!

Народний артист України Василь Чепелюк додав нових барв у згаданий уже “звуковий іконопис”, представивши у концерті твір Ігоря Соневицького “Під Твою Милість прибігаємо” з циклу “Духовні співи”, в основі якого ‒ молитва-благання, просякнута християнським смиренням і довірою до Богородиці. Автор музики і співак не вдавалися до якихось надмірних ускладнень звучання чи мелодики – все було гранично просто, як і наставляв коринтян святий апостол Павло (“В Церкві говоріть зрозумілою мовою”), а саме тому ‒ надзвичайно щиро, мудро й зворушливо. “Аве Марія” Джуліо Каччіні (автора називаю за усталеною традицією) у вустах Василя Адамовича прозвучала ніби цілющий бальзам на серця розтривожених війною й пандемією українців і зокрема лучан…

А якщо говорити про апофеоз дійства, то ним по праву стало славнозвісне “Адажіо” Томазо Альбіноні (знову називаю автора за усталеною традицію; правда традиції тут превалює і, мабуть, завжди превалюватиме над правдою факту, якщо така є), яке, певен, не залишило б спокійною навіть найчерствішу людину. Висока скорбота з приводу хресної смерті Спасителя, надія на Його Воскресіння, пам’ять про всіх достойників, які полишили Земний План Буття геніально переплелися в цьому безсмертному творі. У світлій, космічній тузі (якщо таке порівняння можливе) скрипки Товія Михайловича та всіх інструментів (і, зрозуміло, музикантів) диригованого ним оркестру вчувалися не сльози безнадії й капітуляції перед обставинами, а сльози КАТАРСИСУ, після якого йдеш у життя очищеним і оновленим, словом – духовно зціленим, як і має бути на таких концертах.

Після завершення дійства ведуча Оксана Єфіменко подякувала духівництву храму ‒ “за унікальну можливість творити у цьому сакральному місці”, ‒ та слухачам, яких запросила на нові концерти Волинської обласної філармонії “Сподіваємось, ‒ мовила пані Оксана, ‒ що ці музичні молитви зміцнили нашу віру у Господа і Діву Марію, наповнили душу святістю і чистотою, співчуттям і любов’ю до ближнього”. 

Ігор БЕРЕСТЮК