- Деталі
З творчістю народного артиста України Анатолія Максимовича Пашкевича автор цих рядків уперше зазнайомився ще в дитинстві, либонь у другому класі Берестечківської середньої школи. З ранку до півночі, тим паче в неділю, у нашій оселі не змовкало радіо – тож музичні новинки й перевірені часом пісні не проходили повз мою увагу. Особливо любив слухати концерти на замовлення радіослухачів, і саме в одному з таких концертів уперше почув пронизливо-тужливу (й, до речі, аж моторошну в своїй нинішній актуальності) пісню-реквієм Анатолія Пашкевича на вірші Миколи Негоди “Степом, степом”. Виконував її Черкаський народний хор, яким на той час якраз і керував Анатолій Максимович. Імена і прізвища композитора та поета запам’ятались одразу. Неодноразово після того чув думку, що якби А. Пашкевич написав тільки цю пісню, то й тоді ім’я митця було б назавжди вписане золотими літерами в історію українського музичного мистецтва. А автором він був надзвичайно плідним, і який твір не згадаєш – чи сповнену любові до Лесиного краю “Пісню про Волинь” (вірші Дмитра Луценка), чи зворушливі до сліз “Мамину вишню” (автор слів той самий) і “Виростеш ти, сину…” (вірші Василя Симоненка; з цієї пісні, почутої ще далекого 1971-го, розпочалося моє особисте відкриття творчості знакового для України поета-шістдесятника) – кожен із них заторкує найпотаємніші струни людських сердець, змушуючи завжди пам’ятати – звідки ми, якого роду, з якого кореня…
Цього року Маестро виповнилося б вісімдесят. Та судилося йому прожити лише шістдесят сім. Пам’яті визначного українського композитора, хормейстера, письменника, народного артиста України, кавалера ордена “За заслуги” ІІІ ступеня було присвячено мистецький вечір “Духовний хліб Анатолія Пашкевича”, який відбувся 12 лютого в Палаці культури міста Луцька (режисер дійства – заслужений працівник культури України Валентина Москалюк).
Уже перші позивні – мелодія “Пісні про Волинь” внесли у зал суто пашкевичівську неповторну енергетику, а ведучі Оксана Єфіменко та Ігор Парфелюк задали тон усьому подальшому дійству, одразу налаштувавши аудиторію на щиру, задушевну розмову про композитора.
Розпочалася ця захоплива подорож світами Анатолія Пашкевича проникливими рядками Василя Гея, де у ліричному герої вгадується сам Маестро, і “Привітальною” (“У добру годину”) на вірші Вадима Крищенка. Виконав пісню гурт “Берегиня” під керівництвом Світлани Ілюшик.
Щирими оплесками слухачі привітали присутніх у залі митців, які свого мали щасливу нагоду працювати й спілкуватися з Анатолієм Пашкевичем.
Упродовж усього вечора створювалося враження, ніби гортається звукова книга про Маестро, де кожна пісня композитора (це стосується й “Степом, степом”, і “Маминої вишні”, й “Виростеш ти, сину…”, й інших), кожна творча доля виконавця мають свою неповторну історію, і, звичайно, основний акцент було зроблено на волинському періоді життя митця, коли в Лесиному краї постало славне дітище Анатолія Максимовича – Волинський народний хор. Розповідь ведучих вдало доповнювалася відеорядом із фотопортретами та влучними висловами (не побоюся сказати “афоризмами”) композитора. Водночас мистецький вечір став і своєрідною волинською прем’єрою реальної книги Володимира Костенка “Анатолій Пашкевич: спогади”, упорядкованої й опублікованої заслуженою журналісткою України Неллею Даниленко. В цьому унікальному виданні шанувальники творчості А. Пашкевича мають змогу ознайомитися з невідомими раніше документами та фактами біографії митця, прочитати спогади знакових діячів української культури та літератури, а також артистів хорових колективів, які він створив. Ведучі озвучували спогади й самого Анатолія Максимовича, його розповіді про історію написання пісень, і – ясна річ, – його літературні твори– вірші, новели, оповідання (повністю і в уривках), – адже Маестро був ще й непересічним поетом та прозаїком (воістину, якщо людина талановита – вона талановита в усьому).
Як справжній митець, А. Пашкевич ніколи не замикався еґоцентрично лише на вдосконаленні власного музичного та літературного дару – не менший талант його був і у відкритті нових імен. Так, саме він угледів у юній випускниці студії при Заслуженому академічному українському народному хорі ім. Григорія Верьовки (нині цей колектив має статус національного) Галині Мельник неабиякий виконавський потенціал і, запросивши до Волинського народного хору, наполегливо працював із нею, створюючи пісні для її голосу. Як наслідок – заслужена артистка України, солістка Волинської обласної філармонії Галина Овсійчук уже не один рік щедро дарує людям чарівність української пісні, завжди пам’ятаючи заповіти свого наставника, й, по суті, жоден концерт співачки не обходиться без пісень Анатолія Пашкевича. Того дня у виконанні Галини Леонідівни теж прозвучало багато пісень композитора – це, зокрема, “Я – Україна” (вірші Миколи Томенка), “Пісня моєї долі” (вірші Василя Гея), “Додому їду…” (вірші поетеси та співачки Тетяни Вовкотруб), “У село, до батька і до мами ” (вірші Миколи Луківа), “Мої лелеки” на вірші Дмитра Луценка (із таким щемливим і близьким серпцю кожного лейтмотивом “Бережіть батьків”), і, зрозуміло, славнозвісна пашкевичівсько-луценківська “Мамина вишня”.
Не міг не прозвучати того вечора й згаданий на початку моєї оповіді реквієм “Степом, степом”, із яким незмінно асоціюється ім’я і прізвище композитора. У виконанні заслуженого артиста України Михайла Лазуки пісня набула рис суворої чоловічої скорботи за вояками, які не повернулися з полів битв як Другої світової війни, так і, на жаль, теперішніх подій на Сході України.
Особливо трепетним було ставлення Маестро до пісенного фольклору: займаючись обробками українських народних пісень, він прагнув зберегти їхню основу, їхню первозданність. Зрештою й чимало авторських пісень Анатолія Максимовича пішли у світ, по суті, як народні. Саме як народну (з деякими видозмінами) записав свого часу вокально-інструментальний ансамбль “Кобза” пісню Анатолія Пашкевича та Дмитра Луценка “Ой ти, ніченько”. Анатолій Максимович ніколи не кивав на копірайт (як це поширено нині), а навпаки –вважав це чи не найвищою оцінкою власної творчості. “Якщо мої пісні сприймають, як народні, значить, працюю не марно…” – неодноразово говорив композитор. На мистецькому вечорі 12 лютого у виконанні Державного академічного Волинського народного хору прозвучали обробки українських народних пісень “На вулиці музиченька грає” (солістка – заслужена артистка України Галина Овсійчук) та “Ой, коли ми поберемось”. А згадану “Ой ти, ніченько” пані Галина виконала разом із народним артистом України Василем Чепелюком у супроводі оркестру Державного академічного Волинського народного хору (керівник – заслужений артист України Ростислав П’ятачук). У такому ж дуеті й тому ж супроводі прозвучала “Материнська пісня” на вірші Йосипа Струцюка (твір теж надзвичайно актуальний з огляду на події сьогодення).
Відомий у краї й поза його межами дует “Душа Волині” у складі заслуженої артистки України Алли Опейди та заслуженого працівника культури України В`ячеслава Судими порадував слухачів піснею Анатолія Пашкевича на вірші Петра Маха “Вишивала мати зозуленьку”. І, звичайно, як завжди, на висоті був Державний академічний Волинський народний хор (художній керівник і головний диригент – заслужений діяч мистецтв України Олександр Стадник, хормейстер – Володимир Єфіменко, керівник оркестру – заслужений артист України Ростислав П’ятачук). Слухачі були щиро зворушені славнозвісною “Виростеш ти, сину…” на вірші Василя Симоненка (солістки – заслужені артисти України Олександра Грицак та Валентина Дорощук; особливо приємно, що виконувався не скорочений, а повний варіант відомого фрагменту “Лебедів материнства” – як у поета). Коду ж дійства – “Пісню про Волинь”, – що прозвучала як урочистий гімн краю, в якому вона зродилась, і вінець шани її безмертним авторам – поету Дмитрові Луценку та композиторові Анатолію Пашкевичу, – всі слухали стоячи.
Ігор БЕРЕСТЮК
- Деталі
На нашому сайті та на сторінці у Фейсбуці вже повідомлялося про Різдвяні концерти Державного академічного Волинського народного хору “Щедрик-щедрівочка”, які пройшли 11 і 12 січня цього року за цілковитих аншлагів у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка. А 14 січня волинянам уже аплодувала столиця. Саме там, у Національній опері України, хор представив велике святкове концертне дійство.
Докладніше – в нашому інтервʼю з художнім керівником та головним диригентом колективу, заслуженим діячем мистецтв України Олександром Стадником.
‒ Олександре Олександровичу, насамперед вітаю Вас із тріумфом у Києві. Чи сподівалися Ви на таке слухацьке сприйняття (адже столична публіка досить вибаглива, звикла до візитів знакових гостей, і її важко здивувати чимось екстраординарним)?
‒ З київською публікою ми спілкуємося вже не вперше, наші Різдвяні концерти вже стають традицією ‒ минулого року (до речі, теж 14 січня) ми теж представляли різдвяну програму. Через рік – знову оперний театр, одна з найпрестижніших сцен України. Восени ми показували іншу програму – вже на сцені Національного академічного театру імені Івана Франка. У Києві нас знають і люблять, тому ми, звісно, цьогоріч сподівалися на аншлаг у Національній опері, й, зрештою, так і вийшло.
‒ Це була та ж програма, яку ви представляли в Луцьку, чи вона мала свої видозміни?
‒ Ні, ми готуємо одну програму на всі концерти. Як було в Луцьку, точно так було і у Києві.
‒ Скільки вас усього було?
‒ Весь колектив – це більше 70 чоловік. Словом – багато.
‒ Які враження у Вас лишилися від київської слухацької аудиторії? Які твори особливо тепло сприймалися?
‒ Можна сказати, що все сприймалося гарно. Якщо ж виділяти якісь конкретні твори, то це, наприклад, наша обробка української народної колядки “Янголи в небі” (після неї нас довго не відпускали зі сцени). Так само тепло було сприйнято “Коляду” Віктора Тиможинського, котрий написав її спеціально для нашого колективу, за що ми йому дуже вдячні. Цей твір з великим успіхом іде на всіх концертах.
‒ “Як служив я в пана” теж співали?
‒ Звичайно. Адже Різдвяне гуляння – це не тільки колядки й щедрівки: зрозуміло, що були вкраплення українських народних пісень, зокрема й тієї, про яку Ви щойно згадали.
‒ Будучи на концерті в Луцьку, був особливо зворушений моментом, коли зал стоячи колядував разом із артистами. У Києві були такі моменти?
‒ Точно так само було і в Києві. Зрештою й минулоріч, коли були там із різдвяною програмою, мої колеги ‒ столичні музиканти, ‒ були вражені, вони навіть не чекали, що вся зала оперного театру встане і колядуватиме з нами. Це вартує багато.
‒ Чи плануєте Ви надалі практику Різдвяних концертів? Чи є у Вас уже якісь напрацювання щодо того, що саме запропонувати любителям народних традицій на наступні Святки?
‒ Безумовно, ми щороку готуємо Різдвяні програми. Щось оновлюємо, щось залишаємо з попереднього репертуару – ті твори, які традиційно подобаються людям, звучать і ще довго звучатимуть. Шкода, звісно, що цей період дуже стислий – триває десь місяць, ‒ тому не вдається побувати з концертами всюди. Бо ж далі настає весна – і вже не випадає співати колядки та щедрівки…
‒ Це вже потрібні веснянки, гаївки, гагілки…
‒ Звичайно.
‒ Дякую. Хай Вам щастить!
Розмовляв Ігор БЕРЕСТЮК
- Деталі
Зовсім небагато часу (за мірками історії Землі – взагалі менше аніж якась “енна” доля миті) минуло відтоді, як луцькі любителі класичної (й зокрема фортепіанної) музики мали змогу отримати величезну насолоду від гри славнозвісного піаніста Олега Полянського, а Маестро знову відвідав Волинь із новою програмою – 26 березня відбувся його концерт у Нововолинську, а 27-го в Палаці культури міста Луцька (як наголосила на початку концерту його ведуча Оксана Єфіменко, це вже шістнадцятий приїзд Маестро до нашого міста). Цього разу пан Олег виступав не сам, а з Академічним камерним оркестром “Кантабіле” під керівництвом народного артиста України Товія Рівця (з цим колективом пан Олег співпрацює давно – і, чесно кажучи, це один із дуже небагатьох оркестрів, яким випадає нагода виступати разом із музикантом такого масштабу). Сама поява “Кантабіле” на сцені свідчила про те, що звучатимуть твори не лише сольні, а й написані для фортепіано з оркестром (власне й на афіші про це було недвозначно заявлено), а слухачі вже були налаштовані на те, що поєднання класичних творів із іменами таких Майстрів обіцяє зовсім нове їх осмислення і, ясна річ, нові враження.
Розпочався концерт своєрідним сюрпризом – волинською прем’єрою Концерту для саксофона, фортепіано і оркестру сучасного ізраїльського композитора, уродженця Білорусі Еліезера Ельпера. Блискучий перегук інструментів та оркестру, емоційна напруга першої і третьої частини, майстерні вкраплення близькосхідного (зокрема єврейського) мелосу у другій створювали незвичну і в чомусь загадкову атмосферу – комусь вона могла нагадати сторінки старозаповітної історії, комусь – непросте сьогодення регіону, а ще у когось збудити якісь власні асоціації, про які ніхто інший і не здогадався б. Рояль Олега Полянського і альт-саксофон музиканта з Рівного Тараса Пастушка поєднувалися з переливами струнних настільки гармонійно, що твір хотілося слухати й слухати. Більше того, стало зрозуміло, наскільки вузьким є усталене уявлення про саксофон як суто джазовий інструмент. За всієї моєї любові до джазу змушений констатувати, що “мундштуковий офіклеїд”, як спочатку назвав свій винахід бельгієць Адольф Сакс, з’явився ще тоді, коли Коулмена Хокінса чи Джона Колтрейна не було навіть “у проекті”, і впродовж десятиліть успішно використовувався в симфонічній музиці – інтерес до нього виявляли Гектор Берліоз, Жорж Бізе, Каміль Сен-Санс, Жюль Массне, Моріс Равель, Олександр Глазунов та інші. Твір Ельпера ще раз підтвердив, що ця традиція не перервана.
Після цього настала черга двох суто сольних, безоркестрових номерів, які були в концерті представлені Сонатою №7 ре мажор (опус 10, №3) Людвіга ван Бетховена та Фантазією фа мінор (опус 49) Фридерика Шопена. Згадану бетховенівську сонату (особливо її другу, мінорну частину – Largo е mesto ре мінор) любило чимало митців (Максим Горький зокрема), але чи не найкраще сказав про цей фрагмент французький письменник Ромен Роллан: “ ...Там уже весь Бетховен. Яка зрілість душі!.. Скорбота, що выражена там, настільки повна сили й законів своєї долі, що она вже не здається зізнанням однієї людини... Особиста скорбота тут стає загальним надбанням. І елегія людини, завдяки своїй повноті підноситься до епопеї народу або эпохи... Ціла величезна трагедія, суть якої – душа народу, втілена в його корифеї”. Від себе ж скажу: найбільший емоційний вплив справляє не так сама друга частина, як її контраст із іншими, мажорними – Presto, Allegro та Rondo, Allegro. Все це вимагає від піаніста неабиякого професіоналізму і вміння “тримати аудиторію”, малюючи мелодією образи, які запам’ятовуються слухачем, і водночас стимулюючи його фантазію до творення власних картин-асоціацій. Олег Полянський із цим справився просто блискуче.
Що ж до Шопенової “Фантазії”, музикознавці недарма порівнюють цей твір із поемами Адама Міцкевича, роздуми якого над історичною долею Польщі, розлога образність і яскравий національний колорит справді є суголосними шопенівським мотивам. Але Фридерик Шопен – композитор світового масштабу, і (як уже згадував автор цих рядків у попередніх нотатках про Олега Полянського), присутня в музиці славетного поляка ностальгія – як вища форма печалі, – в кожного будить думки про його Батьківщину і про літа дитинства та юності, які не забуваються. Так було і цього разу – одразу згадалися Шопенові твори, які часом випадала нагода почути по українському радіо в берестечківській оселі у далекі литячі роки (пригадую, як питав у бабусі, що таке мазурка)…
Заключним акордом дійства став Концерт для фортепіано і струнного оркестру ля мінор Фелікса Мендельсона – одного з найяскравіших представників романтизму в музиці. Тут свої багатющі виконавські можливості сповна показали і соліст, і оркестр. Сонячні ритми, переплетені зі світлою журою, виказують руку надзвичайно талановитого композитора, й дивуєшся, дізнавшись, що твір цей він написав ще… підлітком – у 13-річному віці.
Збір коштів у рамках акції “Подаруємо Луцьку рояль” триває, тож пан Олег і цього разу зробив пожертву на цю шляхетну справу.
На завершення ведуча Оксана Єфіменко висловила щиру вдячність Олегові Полянському, Тарасові Пастушку та Академічному камерному оркестру “Кантабіле” на чолі з його лідером – народним артистом України Товієм Рівцем, і запросила на нові концерти Волинської обласної філармонії.
Ігор БЕРЕСТЮК