- Деталі
Торік 25 листопада Волинський національний університет імені Лесі Українки та Волинська обласна філармонія підписали угоду про співпрацю. Про цю подію вже писалося в соцмережах, на сайтах обох закладів, а через три місяці (без однієї днини) волинська спільнота любителів музики змогла побачити вже вагомий, конкретний результат цієї співпраці: 24 лютого, в переддень 150-річного ювілею Лесі Українки, у Волинському національному університеті, що гордо носить ім’я великої Поетеси, побачив світ спільний проєкт факультету культури і мистецтв Лесиного вишу та Волинської обласної філармонії – літературно-мистецький вечір-концерт “І в серці моїм переможнії співи лунають”, приурочений до згаданої урочистої дати.
Головна режисерка філармонії – заслужена працівниця культури України Валентина Москалюк, ‒ й декан факультету культури та мистецтв, заслужений діяч мистецтв України, доцент Віталій Охманюк доклали всіх зусиль, аби сцена актової зали корпусу В (вул. Винниченка, 30) засяяла аурою самої Лесі Українки і всіх тих, чию поезію та музику вона любила і черпала в їхніх рядках та мелодіях натхнення й творчу снагу (Генріх Гайне, Фридерик Шопен, Людвіг ван Бетховен, Микола Лисенко та ін.). Уже перший слайд відеоряду – вікопомний портрет Поетеси, написаний 1900 року славетним майстром живопису Іваном Трушем, якого називали поетом кольору і Сонця (його дружиною згодом стала двоюрідна сестра Лесі Аріадна), налаштовує глядача на майже містичний духовний контакт із цими знаковими для України Митцями, як і рядки вірша Лесі Українки “У чорную хмару зібралася туга моя…” (з циклу “Мелодії”), якими озвучила відеоряд ведуча ‒ артистка розмовного жанру Волинської обласної філармонії, лауреатка премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, і які лягли в основу назви концерту:
Я гордо чоло підвела,
І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше,
І в серці моїм переможнії співи лунають.
Весняная сила в душі моїй грає,
Її не зломили зимові морози міцні,
Її до землі не прибили тумани важкі,
Її не розбила і ся перелітная буря весняна.
Я вийду сама проти бурі
І стану, – поміряєм силу!
У такому ж лірико-драматичному ключі було витримано й поетично-музичну композицію “До Музи”, побудовану на уривках із творів Лесі Українки – як однойменного вірша, так і поезій “Зимова ніч на чужині”, “Радуйся, Царице”. Виконали її згадана вже Оксана Єфіменко та студентка факультету культури і мистецтв ВНУ Богдана Клявзунік, а супроводом була “Мелодія” Бориса Лятошинського в інтерпретації молодої скрипальки Анастасії Пономарьової (теж студентки згаданого факультету) та піаністки Наталії Коцюрби. Власне, названа композиція відбувалася на тлі факультетського академічного хору, що вже стояв на сцені, тож неважко було здогадатися, що наступний номер представлятимуть саме вони. Цього разу хор акапельно виконав твір Віктора Тиможинського на вірш Лесі Українки “Єсть у мене одна” (солістка – Анна Зарицька), вкотре давши зрозуміти, що там, де за справу береться заслужений діяч мистецтв України Василь Мойсіюк, слухач спокійним не залишиться…
Тим часом ведучі ‒ Оксана Єфіменко та студент факультету культури і мистецтв Богдан Лукашук, ‒ уже ведуть розмову про роль музики у житті й творчості Поетеси, й на сцені – ну хто ж, як не Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії на чолі з народним артистом України, лауреатом Міжнародної премії Фонду Міхаеля Стріхаржа “Жезл Йоганна Себастьяна Баха” Товієм Рівцем. Три прелюдії Фридерика Шопена ‒ №7, №4 і №20 навіяли присутнім той неповторний шопенівський (а отже і Лесин) настрій, з яким Мисткиня грала ці та інші твори на своєму фортепіано, яке називала другом і розлуку з яким (через хворобу) переживала вкрай болісно. Товій Михайлович, здатності якого дивувати слухача, либонь, у кожному виступі його дітища можна лише по-доброму позаздрити, й цього разу лишився вірним своїм творчим принципам. Коли мова зайшла за Миколу Лисенка й творчу співпрацю Лариси Петрівни з великим Композитором, прозвучала знаменита “Баркарола” на мелодію відомої української народної пісні “Пливе човен” (цей твір згадується в першій драмі Лесі Українки “Блакитна троянда”). Блискуче опрацювання “Баркароли” для струнного оркестру здійснив саме Товій Рівець. На завершення свого концертного “блоку” оркестр “Кантабіле” виконав Алегро зі струнного квартету №4 до-мінор Людвіга ван Бетховена – теж одного з улюблених композиторів Поетеси. В нього вона вчилася здатності не відступати перед випробуваннями, боротися з недугою, життєствердно сприймати дарунки й удари долі…
Слухаючи рецензований концерт, ніяк не міг позбутися думки про доленосний парадокс, у якому ніби закодована потреба у співпраці Волинської обласної філармонії та культурно-мистецьких сил Лесиного вишу. Річ у тім, що серед працівників філармонії є студенти та викладачі факультету культури і мистецтв ВНУ й навпаки. Саме як студент згаданого факультету виступив соліст Волинського народного хору, володар чудового бас-баритону Владислав Карпов (керівник – заслужений артист України, доцент Андрій Зарицький). У виконанні пана Владислава прозвучали романси Миколи Лисенка на вірші Генріха Гайне в перекладі Лесі Українки “Не жаль мені” та “Чого так поблідли троянди ясні”.
Окремо варто сказати про відеоряд концерту. Поряд зі світлинами давніх літ слухач міг бачити й картини сучасності – видрукувані на 200-гривневій банкноті слова Лесі Українки:
За правду, браття єднаймось щиро,
Єдиний маєм правий шлях, ‒
фото зі східних теренів України, де точиться війна, де ніжне й мужнє слово Лесі Українки надихає воїнів на звитягу і віру в перемогу, і – ясна річ, ‒ не могли обійти мовчанням справді сенсаційну подію як в історії університету, так і загалом в історії України – появу друком першого повного академічного зібрання творів Поетеси в 14 томах.
Яскраву волинську “квітку” до вінка шани Лесі Українці вплели лауреатки всеукраїнських та міжнародних конкурсів Алла Клімук, Катерина Ковальчук та Жанна Гапонюк ‒ учасниці відомого тріо бандуристок ВНУ “Дивоструни” (керівниця – професорка Мирослава Сточанська). Після чудового виконання пісні Олександра Левицького на вірш Лесі Українки “Напровесні” (аранжування Алли Клімук), вони виступили і в ролі акомпаніаторок, створивши супровід для Оксани Єфіменко під час виконання поетично-музичної композиції “Волинь… рідний куточок” (основа – твір Оксани Герасименко “Спогад”).
Утіленню образу Мавки в українському оперному мистецтві присвятила свій виступ лауреатка всеукраїнських та міжнародних конкурсів, студентка факультету культури і мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки Єлизавета Ткачук (керівник ‒ заслужений артист України, доцент Андрій Зарицький), представивши арію головної героїні з опери Віталія Кирейка “Лісова пісня”. Акомпанувала Марина Сметаніна.
Народний артист України Василь Чепелюк виконав “Романс” (“Не дивися на місяць весною”) Миколи Лисенка на вірш Лесі Українки із циклу “З пропащих років”, написаний у момент тяжких життєвих випробувань, пов’язаних як із загостренням недуги, так і з серйозною особистою драмою (твір прозвучав як виразна ілюстрація до розповіді про стосунки Поетеси з Нестором Гамбарашвілі), а чоловічий вокальний квартет “Акорд” (у складі заслужених артистів України Олега Гонтаря, Миколи Палія, Віктора Мрочка та Андрія Зарицького) представив інший романс на вірш Лесі Українки – “Останні квітки” Вадима Гомоляки. Супроводжувала обидва виступи концертмейстер Світлана Дуда.
Як студентка факультету культури і мистецтв виступила й лауреатка всеукраїнського та міжнародного конкурсу Ольга Поліщук (керівник – народний артист України, професор Василь Чепелюк), явивши надзвичайно оригінальну сучасну інтерпретацію поезії Лесі Українки (“Досадоньку” Лесі Тельнюк; в основу твору лягли вірші Поетеси “Ой, здається ‒ не журюся…” та “Ой піду я в бір темненький…”).
Сильне враження на аудиторію справило акапельне виконання солісткою Волинської обласної філармонії Соломією Денисюк пісні легендарної Марусі Чурай “Віють вітри, віють буйні”, опрацьованої та введеної Миколою Лисенком до опери “Наталка Полтавка”. Особисто в автора цих рядків цей твір викликав ще й асоціації з написаним для дітей, щемливим оповіданням іншого класика української літератури ‒ Володимира Винниченка (корпус В якраз і знаходиться на вулиці, що носить ім’я письменника), яке так і називається “Віють вітри, віють буйні…”. За сюжетом твору саме ця пісня, наспівана знедоленою наймичкою Санею, пробуджує у вередливого, егоїстичного синка багатих батьків Гриня співчуття до героїні та благодатні сльози…
Гідною кодою вечора став виступ Волинського державного академічного українського народного хору (художній керівник і головний диригент – заслужений діяч мистецтв України Олександр Стадник, хормейстер ‒ Володимир Єфіменко, керівник оркестру ‒ Олександр П’ятачук). У виконанні колективу прозвучали пісні Олександра Стадника “Ой вечір, вечір” на вірші Олени Пчілки, та ‒ навіяні циклом “Сім струн” Лесі Українки, ‒ “Re“ (“Реве, гуде негодонька”) та “Do” (“До тебе, Україно”).
Після завершення концертної програми до вітального слова запросили ректора Волинського національного університету імені Лесі Українки ‒ заслуженого діяча науки і техніки України, доктора наук з фізичного виховання і спорту, професора Анатолія Цьося. Анатолій Васильович тепло подякував організаторам літературно-мистецького вечора за отримані позитивні емоції (“Ми скучили за позитивними емоціями”, ‒ сказав очільник Лесиного вишу) та поділився своїми мріями про сформування у ВНУ ідеалу “Лесиних людей” із високою якістю освіти та культури.
До погруддя Лесі України перед корпусом університету та до пам’ятника на Театральній площі було покладено квіти.
Отже, творчий тандем “Волинський національний університет – Волинська обласна філармонія” діє, й, певен, активно діятиме і надалі.
Ігор БЕРЕСТЮК
- Деталі
Співець із часів «другого полону вавилонського», що «хотів луною бути оцій руїні» викликає гнів пророчиці Тірци («На руїнах»). Співець Антей захоплено згадує таємну гетерію співців у загарбаному римлянами Коринфі: « О, вони були потужнії натхненням, а не гуком. І в стриманім зітханні тихих струн ми вгадувати вміли урагани, що нуртували в грудях у співця» («Оргія»). Співець Орфей стає носієм духовного заповіту Лесі Українки («Орфеєве чудо»)…
Від «тихих співів несміливих» до такого сильного, гарячого та поетичного слова, яких Україна не чула від часу Шевченківського «Поховайте та вставайте»…Еволюція творчості Лесі Українки у цих «параментах» має свою серцевину – образ співця і… логічне продовження.
Низка фестивалів співаної поезії протягом 1989-2019 років мали на меті створити нормальне «життєве середовище» для українських співців, але щоб упорядкувати «співи відрождення» (Леся Українка) необхідна Антологія…
За «Енциклопедією сучасної України» антологія (грецькою збирання квітів) – збірник творів різних авторів, здебільшого одного жанру або роду, іноді – за тематичним принципом. Найдавнішою власне Антологією вважають збірник епіграм «Вінок», яку уклав давньогрецький поет Мелеагр із Гадари (бл. 90 р. до н. е.)… Мелеагр зібрав у «Вінку» твори майже 50-ти поетів від Архілоха (7 ст. до н. е.) до самого упорядника.
У новочасній літературі виникли нові типи антологій, що репрезентують окреме національне письменство, певну літературну добу або жанр. Очевидно, різновидом антології можна вважати також хрестоматії…
Іноді антологія – це зібрання творів, різних за жанром, часом та місцем написання, де об’єднувальним принципом є вподобання укладача або замовника».
Отож, беремо за основу «уподобання укладача», але маємо на увазі також розвиток жанру співаної поезії на певному часовому проміжку. Йдеться про три десятиліття національно-культурного відродження, що залишили на різних носіях сотні творів українських співців, десятки цінних студійних і концертних записів. Антологія авторської пісні та співаної поезії, маю надію, допоможе впорядкувати цю спадщину, але не одразу.
Українські співці, автори і виконавці зробили колосальний внесок у розвиток жанру співаної поезії у дев’яності роки. Їхні імена зустрічаються в антології «Молоде вино. Антологія поезії» (1994), «Тексти. Антологія прози» (1995) та «Опудало. Українська прозова сатира, гумор, іронія 80–90-х років ХХ ст.» (1997; усі – Київ)
У нашій Антології співаної поезії - поети, котрі співають власні твори, пишуть музику вірші своїх колег, переспівують в оригінальний спосіб пісні, що стали народними…
Почнемо із відеозаписів, що були зроблені для Волинського телебачення і радіо, на концертах і фестивалях «Оберіг», але сподіваємося отримати нові відеозаписи для тематичних розділів: «Сатира, гумор, іронія», «Різні барви фольклору», «Пісні боротьби і мучеництва», «Громадянська лірика», «Музика душі, філософія серця»…
- Деталі
Коли я скажу, що Різдвяно-новорічні концерти Волинського державного академічного українського народного хору є вже усталеною традицією як цього колективу, так і Волинської філармонії загалом, я не мовлю нічого нового, бо так воно є щороку. У грудні 2020-го‒січні 2021-го обставини склалися не вельми сприятливо (між першою музичною виставою 21 і 25 грудня і заключними концертами, що відбулися 25 і 27 січня (теж у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка) – пролягла вимушена перерва у вигляді локдауна (ноутбук вперто виправляє на “нокдауна”) у місяць завдовжки… Але, як-то кажуть, немає лиха без добра, і якщо шукати позитиву навіть у цій ситуації, то цьогоріч, образно кажучи, ми мали чи не найдовші Святкú. Та й стан артистів, як би не помилявся ноутбук, далеко не схожий був на “нокдаунний” ‒ усі були в чудовій формі й настрої, який сповна передався і слухачам.
Попри те, що основою заключних концертів була більшість номерів, уже відомих із грудневої музичної вистави, їх аж ніяк не можна вважати копією останньої, позаяк певні зміни щодо порядку пісень і танців усе таки були, а найголовніше ‒ манера виконання кожного номера Волинським народним хором, творчі засоби контакту з глядачем не повторюються з концерту в концерт, і навіть знайому пісню, танець, жартівливу жанрову сценку завжди сприймаєш по-новому, незалежно що за твір звучить ‒ чи плавна, розлога, задушевна колядка “У Вифлеємі новина”, якою й цього разу відкривалася зустріч із колективом, чи не менш зворушлива “Янголи у небі”, чи ‒ зі щедрівок, ‒ “Ходить-походить місяць по небу”, чи просякнуті суто українським щирим гумором танцювальні композиції “Гупали”, “Козачок”, “Полька-свербилівка”, - а чи, зрештою, неповторні у поєднанні ліризму і трагізму балади “Тиха вода” і “Любив козак дівку”… Винятків у цьому ряду просто не існує.
Звучав на заключних концертах і “Різдвяний танець”, за лейтмотив якого взято безсмертного “Щедрика” Миколи Леонтовича. Можливо, не в усьому варто дошукуватися якогось особливого символізму, але чуючи цю всесвітньовідому мелодію саме 25 січня, мимоволі задумуєшся: лише два дні відділяють цей момент від 100-ї річниці від дня фізичної, “тілесної” загибелі великого українського композитора. Дух же митця, ‒ як і дух Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Василя Стуса, Опанаса Заливахи, Алли Горської, Володимира Івасюка, ‒ незнищенний і далі живе поміж нас. Так було, так є і так буде, допоки звучать віщі слова Великого Кобзаря, допоки усвідомлюємо ми актуальність поетичних рядків Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса, допоки звучатиме “Молитва за Україну” Миколи Лисенка, Леонтовичів “Щедрик”, Симоненкові “Лебеді материнства”, “Пісня про рушник” Платона Майбороди, Верменичеві “Чорнобривці”, Івасюкова “Червона рута”, інші знакові твори, що втримують Україну в українцях…
Свідомо не називаю цього разу жодного прізвища – адже виділити якусь одну, навіть найчисленнішу групу виконавців (скажімо, співаків чи танцюристів або музикантів) означало б бути несправедливим до інших. Тож будемо вважати, що кажучи “Волинський народний хор”, називаю, по суті, ВСІХ БЕЗ ВИНЯТКУ, хто брав участь у дійстві, УСІХ так чи інакше причетних до цього мистецького свята, бо ж кожен із них – вокаліст, артист балету або ж оркестру не “гуляє сам по собі”, як славнозвісний кіт у Кіплінга, а становить дієву частку МОГУТНЬОГО ТВОРЧОГО ОРГАНІЗМУ. От поміркуймо, чи можемо ми назвати суто піснями “Ой на горі та сосонка гуде”, де бачимо блискучий синтез вокалу та хореографії, або, ‒ тим паче, ‒ “Якби не Маруся”, де спів, танець, гра оркестру переплелись надзвичайно тісно? Але згаданий організм за всіх представлених у ньому талантів був би неповним без іще одного ‒ повноправного! ‒ учасника, яким є глядач. Контакт із залою був цілковитим, кожен виступ супроводжувався схвальними оплесками, вигуками “Браво” й викликами “на біс”, і, звичайно, Волинський державний академічний український народний хор не був би сам собою, коли б після щирих, сердечних віншувань і засівань у залу “на щастя, на долю”, слухачів не запросили б до спільного виконання колядок. “Нову радість” і “Добрий вечір тобі, пане господарю” співали всі…
Завершилися Різдвяні концерти, закінчилися Святкú, настали будні… Поволі “розходяться” на небі Юпітер і Сатурн, що явили для землян образ Вифлеємської зірки, та не згасá істинна “Звізда Ясна” ‒ Зоря Божественної Любові. Засвітившись понад дві тисячі років тому над вертепом у малознаному на той час близькосхідному місті, вона продовжує сяяти в людських серцях, щоразу нагадуючи: “Бог є Любов!”
Ігор БЕРЕСТЮК
- Деталі
Спершу ‒ трохи астрономії. 21 грудня ті земляни, яким погода давала змогу спостерігати за зоряним небом, стали свідками надзвичайно рідкісного явища ‒ візуального поєднання Юпітера й Сатурна в один яскравий зореподібний об’єкт. Таке трапляється, як стверджують учені, раз на 800 літ.
На думку видатного німецького астронома, математика, філософа й астролога Йоганна Кеплера (1571‒1630), саме таке поєднання Юпітера, Сатурна і, можливо, Венери було тією “Вифлеємською зіркою”, яка звістила світ про Різдво Христове й стала дороговказом для східних мудреців, котрі принесли дари новонародженому Спасителеві.
Не знаю, чи спеціально, чи випадково музична вистава Волинського державного академічного українського народного хору, приурочена до Різдвяно-новорічних свят, відбулася на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка саме 21 грудня (з релігійно-містичної точки зору випадковостей просто не існує), але навіть, якщо “увімкнути матеріалізм” і припустити збіг, то збіг цей вельми символічний і, поза всяким сумнівом “зіграв” дійству явно на користь…
Маючи нагоду щороку бачити святкові концертні програми Волинського народного хору (художній керівник і головний диригент ‒ заслужений діяч мистецтв України Олександр Стадник), я наперед готовий був до дива (що-що, а дивувати слухача колектив уміє). І, зрозуміло, не помилився. По-перше, зміна жанру, точніше, його поглиблення, позаяк яскраві елементи театралізованого дійства були помітні, либонь, у кожному концерті хору чи не з часу його постання на теренах Волині. По-друге, зростання художнього рівня колективу з кожною новою програмою. І, звичайно, здатність артистів не лише створити атмосферу свята на сцені, а й гранично залучити до нього слухачів, які впродовж майже двох годин не могли відірватися від подій музичної вистави…
Сюжет? А який особливий сюжет чи сценарій може бути на сільському святі? Оце ‒ пролог, це ‒ розвиток подій, це ‒ кульмінація, це ‒ розв’язка, а це – епілог? Усе це, звичайно, є, але значною мірою виростає з загальної спонтанності того, що відбувається (говорячи сучасною мовою, у таких дійствах завжди присутній елемент “флешмобу”, імпровізації, де багато що залежить від фантазії та почуття гумору учасників). Але щоб створити у глядацькій залі ілюзію такої спонтанності й невимушеності, митцям треба неабияк попрацювати, а працелюбності хору і їхньому керівникові ‒ не позичати…
Задав тон виставі вже перший її номер (ні, вибачте, епізод) ‒ колядка “В Вифлеємі новина” (обробка Олександра Стадника, солістки Ольга Яручик та Марія Табачук). Щирість, ліричність, задушевність виконання, яскравість і багатобарвність народних строїв одразу прикувало увагу глядачів до сцени: “А що ж там далі?” А далі був “Різдвяний танець” у постановці головного балетмейстера Волинського народного хору, заслуженого артиста України Валерія Смирнова. В основу епізоду лягла інструментальна фантазія на теми “Щедрика” незабутнього Миколи Леонтовича, твору, що давно вже ‒ багато в чому завдяки славнозвісному хору Олександра Кошиця, ‒ визнаний як шедевр не лише української, а й світової музики. Одразу ніби запахло хвоєю ялинки, свічками на ній, кутею й голубцями… І згадалося дитинство, коли, попри атеїстичні часи й критику релігійних обрядів, діти все ж ходили по хатах із колядками, й щедрівками (хто не мав слуху, міг просто продекламувати усім відоме “Коляд-коляд-колядниця…”). Так і чую голоси моїх однокласників Толика Ковтуна та Вітькá Подобашева, звернені до бабусі: “Тітонько Шуро, можна заколядувати (защедрувати)?”. Не забарилися й реальна щедрівка “Ходить-походить місяць по небу” (обробка Олександра Стадника, соліст Юрій Литвинюк), і своєрідний “блок” із трьох колядок в обробці знову ж таки Олександра Олександровича ‒ “Ой в саду, саду”, “Ой на травці, на муравці” та “Ой ходила красна панна по саду” (солісти ‒ Ольга Яручик, Марія Табачук та Іван Місанчук), що стрімко перейшов у іскрометний “Козачок” у постановці Валерія Смирнова (взагалі, мистецтво переходу одного номера в інший, коли завершення одного твору стає початком іншого ‒ давня “родзинка” хору).
Не можна не сказати окремо про українську народну пісню “Тиха вода” (обробка О. Стадника), яку майстерно і зворушливо виконав соліст хору Владислав Карпов. Цей твір побутує в народі у двох мелодійних варіантах і з “двома” фіналами – трагічним і, так би мовити, “відкритим”, де невідомо, що далі сталося з героєм. І Олександр Стадник, і Владислав Карпов не пішли шляхом згаданого умовчання, а явили слухачам повний текст балади, трагізм якої (особливо нині, коли на Сході України точиться війна) вражає сильніше, аніж будь-які голосіння (а їх не бракує у фольклорі українців, на чию долю випало багато тяжких випробувань. До речі, згаданий твір (як і відомий романс “В саду осіннім айстри білі”) не обійшли увагою й “за поребриком”, зокрема в Сибіру, що не дивно – адже там і в царські, і в радянські часи перебувало на засланні чимало українців. Там створили аж два варіанти ‒ військовий (“казачий”) та “тюремний” (є свідчення, що останню версію в колі друзів любили наспівувати В. Висоцький та Б. Окуджава).
Та повернімося до музичної вистави. Наступною після “Тихої води” прозвучала українська народна пісня “Любив козак дівку” (обробка О. Стадника, солістка Марія Табачук). Несподівано свіжо сприйнялися добре відомі шанувальникам Волинського народного хору “Коло млина, коло броду” (обробка Олександра Стадника, солісти Галина Гісь та Дмитро Савчук) і жартівливий танець “Гупали” (постановка Володимира Мамчура). Щемно й задушевно лягла на слухацькі серця українська народна пісня “Ой не світи, місяченьку та й на той перелаз” (солістки ‒ Тамара Крищук та Алла Блащук), додали веселого настрою “Як була я мала, мала” (обробка О. Стадника, солістка Катерина Прусова), вокально-інструментальна композиція “Якби не Маруся” (оркестрова обробка Ярослава Писарського, соліст-вокаліст ‒ Іван Місанчук), у якій оркестранти покинули своє звичне місце, перемішавшись зі співаками й явивши теж неабияку акторську майстерність, уміння вдало підіграти партнеру. Подібний синтез (тільки вже пісні й танцю) було явлено у вокально-хореографічній композиції “Ой на горі та сосонка гуде”. Артисти ж власне балету нагадали присутнім відому з попередніх виступів “Польку-свербилівку”, а Дмитро Савчук разом із хором ‒ уперше! ‒ представили українську народну пісню в обробці Олександра Стадника “Розчешу я русі кучері”.
Варто сказати, що “Розчешу я русі кучері” – не єдина прем’єра того вечора. Окрім неї у музичній виставі вперше прозвучали згадані вже “Ходить-походить місяць по небу”, “Любив козак дівку”, “Як була я мала, мала”, “Якби не Маруся” та “Ой на горі та сосонка гуде”.
А вистава тим часом підходила до кінця. Різдвяну тему продовжила колядка “Янголи в небі” (обробка О. Стадника, солістка ‒ Марія Табачук), знову на мить повернувши автора цих років у дитячі роки, а пісня Олександра Стадника-батька на вірші Олени Шаповал та Олександра Стадника-сина “Нова радість ‒ Різдвяні свята”, що полюбилася багатьом шанувальникам хору і танець “Метелиця” в постановці Валерія Смирнова стали гідною оптимістичною кодою усього дійства.
Музичну виставу Волинського державного академічного народного хору буде повторно показано 25 грудня ‒ якраз на Різдво за григоріанським календарем. Місце й початок дійства аналогічні ‒ Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, 19.00.
Ігор БЕРЕСТЮК
- Деталі
День 25 грудня 2019 року спочатку ніби й не віщував нічого недоброго. Навіть навпаки: “григоріанське” Різдво, передчуття Нового року і традиційних “Трьох празників”, як співається у відомій колядці… Й раптом, наче грім серед ясного неба, пролунала печальна звістка: перестало битися серце видатної української піаністки, лауреатки міжнародних конкурсів імені Миколи Лисенка, Ференца Ліста, Володимира Горовиця, всесоюзного (1990-го року СРСР ще існував, хоч уже “дихав на ладан”) конкурсу імені Рахманінова, доцентки Львівської національної музичної академії імені Лисенка, народної артистки України Етелли Чуприк-Котюк. Відійшла в розквіті творчих сил, проживши лише 55 із половиною й залишивши нам, як і всі геніальні митці, які опинилися у засвітах, бентежну загадку своєї особистості й творчості…
Роковини відходу цієї, без перебільшення, великої музикантки, тонкої естетки, педагогині від Бога й просто чудової людини Волинська обласна філармонія (де пані Етелла впродовж кількох років була солісткою-інструменталісткою, виступаючи ‒ й сама, і в супроводі Академічного камерного оркестру “Кантабіле”, ‒ всюди, куди заносило її й колег гастрольне життя) відзначила дійством “Музичний театр Етелли Чуприк”, яке відбулося 20 грудня в Палаці культури міста Луцька, де мисткиня неодноразово тішила шанувальників фортепіанної музики своєю грою.
Прозвучить, мабуть парадоксально, але відкрила це дійство… сама Етелла Олександрівна: засоби відеотехніки створили ефект присутності слухачів на останньому концерті піаністки, де вона з ювелірною майстерністю, притаманною тільки їй, виконала сонату №8 Людвіга ван Бетховена, більш відому як “Патетична соната”.
Присутні вшанували пам’ять Етелли Чуприк хвилиною мовчання, після чого ведуча ‒ лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ повела мову про життєвий і творчий шлях музикантки, і власне про неї як неординарну особистість, згадала найбільш знакові моменти концертної діяльності Етелли Олександрівни, зокрема започатковану разом із Луцькою міською радою в жовтні 2019 року традицію концертів фортепіанної музики (мисткиню тоді підтримав у її починаннях Ігор Поліщук ‒ нині Луцький міський голова), а на екрані раз у раз з’являлися то фото пані Етелли, то відеофрагменти інтерв’ю, то її схожі на афоризми влучні вислови про улюблену справу, як-от: “Не можу жити без рояля. Хочу жити з роялем” ‒ або ж: “Фортепіанне мистецтво – це вища математика. У нас у Львові, не побоюся сказати, одна з найкращих фортепіанних шкіл. В Україні є школи, є багато молодих людей, котрі мають високий рівень виконавства, але у Львові вона особлива”.
І, як підтвердження слів мисткині, ‒ виступ лауреатки міжнародних конкурсів Меланії Макаревич, представниці саме львівської фортепіанної школи, учениці заслуженої артистки України, професорки Оксани Рапіти. Молода талановита піаністка представила твори трьох особливо знакових для Етелли Чуприк композиторів ‒ Фридерика Шопена (полонез фа-дієз мінор), Ференца Ліста (парафраз на тему опери Джузеппе Верді “Ріголетто”) та Сергія Рахманінова (прелюдію соль мінор). І Шопен, і Ліст, і Рахманінов прозвучали напрочуд органічно й майстерно (автор цих рядків уже колись писав, що справжній музикант завжди створює ілюзію легкості виконання, й тільки потім замислюєшся, скільки безнастанної, часом виснажливої праці вкладено в цю “легкість” – це стосується й Меланії Макаревич).
Не “пасе задніх” і Волинь ‒ надії на молодих просто величезні. У цьому вкотре змогли пересвідчитися присутні в залі, послухавши славнозвісну “Апасіонату” Людвіга ван Бетховена у виконанні юнки з Луцька, лауреатки всеукраїнських та міжнародних конкурсів, на цей момент – учениці Люблінської музичної школи І‒ІІІ ступеня імені Кароля Ліпінського Анни Єфіменко. Твір доволі складний для виконання, тим відрадніше було чути, як упевнено, зі знанням справи (а головне – з душею) зіграла його молода, по суті, навіть юна піаністка, яка, проте, вже добре відома любителям фортепіанної музики. І напрацювання, й перспективи тут ‒ самоочевидні! Так тримати!
Кажуть, якщо людина талановита ‒ вона талановита в усьому. Впродовж дійства слухач-глядач мав змогу не лише причаститися до таїнства обдарування Етелли Чуприк, а й ознайомитися з живописними (переважно іконописними) роботами мисткині, які тут же таки демонструвалися на екрані. Щира, безпосередня, чимсь невловимим споріднена з творчістю Ніко Піросманішвілі, Івана Генералича, Анрі Руссо, Никифора Дровняка, Марії Примаченко манера пані Етелли зворушувала до сліз…
Зустрічі зі славетним мистецьким подружжям зі Львова ‒ лауреатами всеукраїнських та міжнародних конкурсів Оленою Мацелюх (орган) та її чоловіком Ігорем Мацелюхом (флейта Пана) стали в нашому місті вже доброю традицією. От і того вечора згаданий дует долучився до вшанування пам’яті Етелли Чуприк, виконавши “Забуття” великого аргентинця Астора П’яццолли та “Румунські танці” класика угорської та світової музики Бели Бартока. Останній із творів ‒ особливо знаковий у контексті особистості Етелли Олександрівни: адже вона родом із Закарпаття, де живе багато угорців та румунів. До речі, упродовж усього дійства створювався ефект присутності не лише слухачів на останньому концерті Етелли Чуприк, а й самої безсмертної мисткині на згаданому вечорі – адже на екрані постійно змінювалися світлини та відеофрагменти за її участі ‒ так ніби вона, подолавши межу земного й потойбічного Буття, знову завітала до Луцька, який так любила…
Вище вже мовилося, що Етелла Олександрівна доволі часто виступала з Академічним камерним оркестром “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (керівник ‒ лауреат Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народний артист України Товій Рівець. Тож цьому добре відомому не лише в Україні колективу випала особлива честь завершення, апофеозу “Музичного театру Етелли Чуприк”. Цю заключну частину музиканти на чолі з невтомним Маестро розпочали Концертом №1 для фортепіано з оркестром ре мінор Йоганна Себастьяна Баха (партія фортепіано – Меланія Макаревич). Взагалі програма складалася головно з творів, які свого часу були і в репертуарі пані Етелли (це ж стосується й “Квітня” Петра Чайковського з його славнозвісного циклу “Пори року”). Кожен виступ “Кантабіле” ‒ незалежно, чи це суто їхня концертна програма, а чи номер у загальному музичному дійстві, нові твори виконуються чи вже знані, ‒ не схожий на попередні: завжди знаходиться особлива “родзинка”, яка спонукає до свіжого сприйняття, здавалося б, відомих творів.
І, звичайно, важко переоцінити роль харизми Товія Михайловича ‒ слухаючи оркестр, не перестаєш дивуватися гармонії, яка постійно присутня між музикантами й керівником. Бо ‒ чого гріха таїти? ‒ бувають у музичному житті прецеденти, коли музиканти ‒ самі по собі, керівник сам по собі, і як наслідок ‒ твір, навіть відпрацьований до автоматизму, звучить формально, не зачіпаючи найпотаємніших струн серця. У “Кантабіле” ж завжди навпаки ‒ оркестр, керівник і (обов’язково!) слухач становлять єдиний організм, який живе музикою, живе завдяки їй.
Того вечора до виступів Академічного камерного оркестру “Кантабіле” долучилися і згадані вже Олена та Ігор Мацелюхи. Незабутнім було соло пана Ігоря на флейті Пана у славнозвісній “Мелодії” Мирослава Скорика, а пані Олена виконала партію органа у “Адажіо”, яке, попри встановлення авторства, й далі за традицією зветься (і, напевно, зватиметься) “Адажіо Томазо Альбіноні”. Поєднання суворо-скорботного звучання органа зі щемливим соло скрипки (у неповторному виконанні Товія Рівця) підкреслило реквіальний характер твору (адже суть того, що відбувалося ‒ вшанування пам’яті Етелли Чуприк) і, гадаю, нікого не залишило в залі спокійним. Пригадалися мудрі слова простої сільської жінки Мокрини ‒ матері героя чудового роману Олеся Бердника “Чаша Амріти” Михайла Сагайдака: “Добрих людей треба піснею згадувати, любим словом”, ‒ слова, які цілком можна поставити за епіграф до згаданого вище дійства.
Під час концерту, співорганізатором якого була Громадська організація "Подаруємо Луцьку рояль", відбувся збір благодійних пожертв на придбання сучасного великого концертного рояля "Карл Бехштейн".
Ігор БЕРЕСТЮК